Мене він просто погладив по голові, наче дитя, а з Вадиком, Лесею та Зойкою привітався за руку, як із дорослими. Хоча все мало бути навпаки. Ну, так що вдієш: усі дорослі трішечки дивакуваті.
— Сьогодні ви не малюєте?
— Ні. Сьогодні в мене думний день: стою, дивлюсь, думаю... А ви що, знову хапатиметеся за мітлу та ганчірки? — несміливо поцікавився Колаш, підозріливо оглядаючи мою гвардію.
— Можемо й прибрати, — вдала я, що не це головне. — Але прийшли ми, власне, просити у вас допомоги.
— О, це інша справа! — враз ожив художник. — Ось так би й давно, бо вже навіть не пригадую, коли й хто востаннє звертався до мене по допомогу. Таке відчуття, ніби ти вже нікому й не потрібен. Отож, чим тільки зможу... — при цьому він люб'язно всміхнувся і, від задоволення, мабуть, потер руки.
— Давайте піднімемося до вас у майстерню, і доки дівчата прибиратимуть на першому поверсі, поговоримо. А тоді допоможемо їм.
Художник не заперечував. Він покірно показав, де знаходяться віник, миски для води й ганчірки — все, що від нього вимагалося. Але сказав, що прибиратимемо всі разом, а поки що всіх запросив до майстерні.
Портрети партизанів, які раніше були на першому поверсі, тепер знаходилися в майстерні.
— Ой, скільки тут картин! — сплеснула руками Леся, ніби потрапила сюди вперше. Але я штовхнула її ліктем і вона замовкла.
— Ще вирішили попрацювати над портретами, правда? — запитала я в Григорія Вікторовича.
— Так, вирішив... почати все з початку.
Я вражено глянула на нього, а потім на галерею картин. Почати все з початку! Та він же працював над цими портретами років із десять!
— Вам щось не сподобалось у них? Люди на портретах не схожі на партизанів, з якими ви разом воювали?
— А хіба це партизани? — знову втрутилася Леся.
— Я тобі потім усе розповім, — буркнула я, шкодуючи, що цього разу не дотягнуся до неї ліктем. Я вважала, що мені вдається знайти спільну мову з художником і побоювалася, що втручання Лесі або когось іншого може все зіпсувати.
— Ні, просто сьогодні вранці я нарешті зрозумів, у чому причина моїх невдач. Звичайно, досвідчений портретист намалював би краще, виразніше. Але річ не в цьому. Мені треба було зображувати героїв своїх картин у тому середовищі, в якому я їх бачив: у лісі, під час бою, в партизанському госпіталі, біля вогнища, в поході, або в розвідці. Адже малюю, зрештою, не для себе, а для людей, які не знають і вже, мабуть, не знатимуть, що таке партизанська війна. Тобто мені слід було відмовитися від портретів, а писати картини. Тоді краще вдавалося б розкривати характер людини, а головне — показати обставини, в яких їм доводилося жити й боротися. Я ж повівся як фотограф: замість того, щоб розповісти про них, створити образи — старанно перекопіював обличчя. Мені треба показати їх. Показати фарбами і пензлем. Сучасникам і нащадкам. Ось так, — зітхнув Колаш, безпорадно розводячи руками.
— Але ж ви зможете зробити це, — лагідно проказала я. — Звичайно, зможете. Отож портрети нехай залишаються портретами, а ви почніть малювати справжні великі картини.
— Легко сказати: "Великі картини", — з сумом проказав художник, дивлячись на пригаслу люльку, якою увесь час водив перед собою, наче указкою. — Та й часу мало.
— Нічого, ви обов'язково намалюєте всі картини.
— Правда? — всміхнувся Колаш. — Ех, малеча-малеча, як мало ти ще тямишся на цьому житті.
— А розкажіть нам про те, як ви потрапили до партизанів? — несподівано подав голос Вадик, який досі стоїчно мовчав, розглядаючи картини. Але не портрети, а ті, на яких було змальовано бої.
— Так, розкажіть, — підтримала його Леся. — Адже це дуже цікаво.
— Чесно кажучи, я не люблю розповідати про це, — спохмурнів Колаш, зазираючи в кавоварку, в якій уже закипіла вода.
— А ви тільки нам, — улесливо проказала я. — І більше нікому.
— Ну, хіба що так, — цілком серйозно мовив художник.
А через кілька хвилин ми вже сиділи в старому, "здичавілому", як казав Григорій Вікторович, саду, пили каву і слухали його розповідь. Найближче до художника всівся Вадик. Він попередив Колаша, що записуватиме на магнітофонну стрічку, для шкільного музею бойової слави. Художник не заперечував, але зауважив, що в нього "комплекс мікрофона". Ми вже знали, що це таке, і магнітофон робив свою справу в спортивній сумці, яка лежала у Вадика на колінах.
Бій перший — бій останній
Це сталося у травні 1943 року. Три наші екіпажі штурмовиків дістали наказ розбомбити залізничний міст у глибокому тилу ворога, кілометрів за сто п'ятдесят від лінії фронту. Саме тоді війська готувалися до наступу, і знищити залізничний міст, тобто хоч на дві-три доби перекрити фашистським підкріпленням шлях до передової — це було велике діло.
Посилаючи нас на завдання, командир полку пояснив, що міст дуже сильно охороняється. До нього вже пробували підступитися і спеціальна диверсійна група, і партизани, але всі спроби виявилися невдалими. Схоже на те, що "дістатись" до нього можна було тільки з повітря. Втім, небо над мостом фашисти теж контролювали так, що не підступитися. На землі зенітна батарея, а варто з'явитися нашим бомбардувальникам, як піднімаються в повітря фашистські винищувачі.
Кожен політ — ризик. Але тут ризик був особливий, по суті ми йшли на вірну смерть. Проте завдання слід було виконати. Перед вильотом ми навіть домовилися: якщо когось підіб'ють, пілот не стрибає, а, коли є змога, спрямовує літак на міст.
— А ви були пілотом? — не стримався Вадик.
— Ні, всього лиш стрілком. Так, якби літак підбили, я мав право викинутися з парашутом, — відповів він на запитання, яке випливало саме собою. — Але жоден із нас, стрільців, не зробив би цього. Та й викидатися з парашутом поблизу цього мосту, щоб одразу ж потрапити до рук фашистів — радості мало. Нас, льотчиків, вони не щадили.
Міст фашисти справді охороняли краще, ніж імперську канцелярію. З першого заходу нам вдалося тільки розбомбити залізничне полотно на підступах до мосту та знищити одну зенітку разом з обслугою. Під час другого заходу пощастило більше — ми рознесли вщент ешелон з двома вагонами вояків і пошкодили міст, але втратили при цьому одну машину. Її вів командир ескадрильї, капітан Дмитрук. Хоробрий був пілот. Воював із першого дня війни і тільки один раз був підбитий, та й то дотягнув до свого аеродрому. І жодного поранення.
Коли літак загорівся в повітрі, капітан спробував ще раз зайти на штурму мосту, щоб протаранити його, але машина вже, напевне, не послухалась його, або може, знепритомнів. Ми бачили, як його ІД упав у річку, не дотягнувши якихось двадцять метрів до опори мосту.
Наша машина теж була пошкоджена, а пілот легко поранений. Але міст усе ще стояв, і ми пішли на третій захід. Цього разу бомби й снаряди наші лягли в ціль і ми таки остаточно зруйнували триклятий міст, але наша машина дістала ще одну пробоїну, а пілот — Лагутін було його прізвище, старший лейтенант — поранений у плече. Ще й мотор задимів.
Ми попрощалися з екіпажем другої машини і почали тягти до лінії фронту, але досить скоро зрозуміли, що не дотягнемо. Ось тоді Лагутін сказав мені: "Залишаємо машину". Я пам'ятаю, що сказав саме так: "залишаємо". Спокійно, навіть розважливо сказав. Він взагалі був на диво холоднокровною людиною. Й оце "залишаємо" збило мене з пантелику. Ми почали втрачати висоту і справді саме час було залишати палаючий літак. Але обом.
Як на зло, неподалік, прямо по курсу, відкрилося шосе, по якому сунула безкінечна вервечка машин з ворожою піхотою і гарматами. Отже, фашисти одразу ж помітять нас і влаштують облаву. Але все ж таки шанс на порятунок був. Ми наближалися до невеличкого ліска.
Як і належить, я стрибнув першим. Та коли розкрився парашут і я роззирнувся, то побачив поблизу ланку німецьких "юнкерсів" (щось пізненько вони схаменулися того дня), а другого парашута не було.
"Невже Лагугін не зміг стрибнути? Невже не зміг? Треба було дочекатися, щоб він стрибнув першим", — картав я себе. І тільки побачивши, що літак заходить на віраж, зрозумів: та він же навмисне не залишив машину. Він заходить на "штурмовку" ворожої колони. "Юнкерси", звичайно, кинулись навперейми, проте перешкодити Лагутіну спікірувати літак прямо на колону вони не могли.
Як саме це сталося, я вже не бачив. Почув лише сильний вибух і потім, приземлившись, побачив густі клуби диму. А через кілька хвилин розлігся ще один вибух — напевне, вибухнула цистерна з пальним або машина зі снарядами.
Я по думки попрощався з Лагутіним. Залишившись у літакові, я не зміг би ні врятувати свого командира, ні чимось допомогти йому. І все ж таки почувався винним перед ним, ніби втік з поля бою. Хоча добре розумів, що загинути — штука не хитра і великого розуму не вимагає, куди складніше вижити, щоб знову боротися.
Лісок, у якому я опинився, війна, мабуть, обминула. Увесь немовби зітканий із прозорих березових, осикових та дубових гайків, він був сонячним, тихим і, здавалося, проглядався з кінця в кінець. Якби не війна, і я не відчував, що в тому селі, яке я бачив, викидаючись із літака, фашисти вже готуються до полювання за мною, то, мабуть, ліг би горілиць на осяяній сонцем галявинці і пролежав там цілий день. Після того, що доводилось бачити на війні, ця місцина почала здаватись ну просто-таки райським острівцем. От тільки зараз такі острівці мені були ні до чого.
Я перейшов через один гайок, перебіг через невеличке поле, знову заглибився у лісок, прагнучи пошвидше дістатися лісової гущавини, якогось урочища, а ще краще — болота, посеред якого можна буде відшукати острівець. Але через півгодини цей лісок закінчився так само несподівано, як і перший. Опинившись на узліссі, я почув гуркіт моторів і голоси фашистів, що долинали з долини. Щоб розгледіти, що там відбувається, я піднявся на невеличке, поросле гущавиною терну узвишшя, підповз до краю урвища і побачив просто під собою, на дорозі, що пролягала між селом і лісом, дві машини з солдатами та чотири мотоцикли. "Ліс прочісуватимуть, — зрозумів я, побачивши, що офіцери вистроюють солдатів у цеп, до якого вже поспішали приєднатися десятків зо два поліцаїв, що вибігали з села. — Парашутиста ловитимуть".
Першим моїм бажанням було — кинутися назад до лісу, і, напевне, я так вчинив би, якби звідкись із далеку, з лісу, не долинули автоматні черги.