Бо я тут не перший начальник, а тільки третій.
Після цього словесного урагану він затяг най життєрадіснішу пісню і пішов геть з таким виглядом, ніби ніколи в житгі не задумувався над своєю власною кончиною або принаймні давно вже вирішив проблему безсмертя.
Я довгий час не міг второпати, що цей гробокоп мені сказав, і чисто інстинктивно направився до другого будиночка, розташованого в глибині кладовища. Тут я й зустрів Ганну Михайлівну. Вона мене почала розпитувати, чому прийшов саме я, а не батьки померлого. Яке я маю відношення до похорону покійного? І чи справді він помер? Чи мені тільки здалося? Не дай Бог як ще воскресне, і як тоді вона буде дивитися в очі Дмитра Степановича. У їхній практиці це нерідко трапляється. Тепер на слово людині не можна вірити і т. д. і т. п.
Я відчув, що мене починає бити пропасниця, а сорочка на спині стає вологою. Нарешті, Ганна Михайлівна взяла трубку і промовила:
– Обіцяйте мені, що він, не воскресне.
У відповідь я щось пробелькотів малозрозуміле.
Рівно через три години я знову сидів перед "не першим начальником, а тільки третім", який, не спускаючи з мене очей, розшукував свої окуляри. Потім з підозрою глянув на папірець, звірив підпис і тільки після цього подав мені анкету на цілих чотири сторінки.
Я без усяких труднощів написав ім'я, прізвище та по батькові покійного, напружуючи пам'ять, згадав, коли він народився і помер, в якому році поступив у перший клас, чи добре привилась у нього віспа і чи відвідував у ранньому дитинстві ясла та дитячий садок На які хвороби найчастіше хворів і від якої помер. Якщо від хвороби помер, а не від трагічного випадку, то скільки вона тривала і чи при цьому сіпалось ліве вухо. Потім перейшов до батьків. Хто батьки і де працюють, коли не працюють, то чому. І чи часом вони не хворіли на ті ж хвороби, що й покійний, та в який раз здійснюється похорон. Коли вперше, то слід написати літерами (а не цифрами), якщо вдруге, втретє, вп'яте і т. д., вказати основні причини. І нарешті, чи знайомий я з основним "Посібником на допомогу похоронній процесії", затвердженим XXIV засіданням гробокопів та трунарів області. Я написав "ні" і з впевненістю, що мої митарства на цьому закінчилися, поклав перед ним заповнений аркуш.
Поки він перечитував пункти анкети, я нашвидкуруч заповнював ще з десяток не менш важливих папірців:
а) заяву, що покійник бажає бути похованим тільки на цьому цвинтарі, в чому просить йому не відмовити;
б) скільки вінків, яких кольорів і які організації замовляють;
в) заяву на надмогильну табличку;
г) заяву на катафалк;
д) заяву на пам'ятник.
І нарешті 347 зразків стандартних епітафій на табличку пам'ятника. Вибрані епітафії підкреслити олівцем.
Я щойно закінчив заповнювати подані документи, як "начальник не перший, а тільки третій" повернув мені анкету і сказав, що вона не дійсна, бо ні я, ні батьки померлого не знайомі з "Посібником на допомогу похоронним процесіям". Я намагався довести, що це звичайнісінькі дрібниці, але гробокоп мене переконав, що інколи легше померти, ніж поховати, і що під час панахиди трапляється багато випадків, коли люди закопують одну верхню кришку труни, а покійника залишають на цвинтарі. Потім навів ще декілька яскравих і переконливих прикладів, аналогічних першому, чим остаточно переконав мене й примусив купити у відділі вінків та букетів настійно рекомендований ним "Посібник" з твердою обкладинкою і чітким друком у сім з половиною друкованих аркушів і 200-тисячним тиражем.
– Це, зрозуміло, чисто формальна сторона, – пояснив він мені. – Буває, люди без посібників ховають відповідно до інструкцій, а буває, часто плутають праведне з грішним. Ви, якщо вірити анкеті, цією справою займаєтеся вперше, тож я не можу бути впевнений, що ви чого-небудь не переплутаєте. Читайте уважно, з олівцем. Бажано коротко законспектувати. З практики знаю, краще освоюється. Тим паче, цей "Посібник" укладений науковими співробітниками нашого похоронного бюро. Маю честь гордитися. Адью.
Я ввічливо йому подякував і пожалкував, що не можу отримати автографа від одного з авторів з побажанням працювати ще краще, ніж він.
Не покидаючи цвинтаря, я присів під вивіскою "Правила користування кладовищем" і почав перегортати сторінки "Посібника".
Коротко пробіг очима "Передмову до третього видання книги" і негайно почав конспектувати. Бо це була та гарантія, що перед початком заповнення нової анкети гробокоп не влаштує мені екзамену.
Склавши вдруге анкету і процитувавши напам'ять окремі положення з "Посібника", я з полегшенням на серці хотів було залишити кабінет гробокопа, та радість моя була передчасною. Виявилось, треба ще принести довідки про те, що покійник жив, працював і помер у нашому місті, довідку про те, що він ніякого заповіту не залишив і ні через рік, ні через два не виявить бажання бути похованим на іншому цвинтарі.
Наступного дня, діставши всі необхідні довідки, мені запропонували познайомитися з "Правилами користування цвинтарем".
Я зібрав решту своєї мужності і хотів був покінчити життя самогубством, але згадавши, що згідно з "Посібником" самогубців від самоотруєння, самоповішання, саморозстрілу, самовбивства ножем, рогачами та м'ясорубкою хоронять при закритій процесії, вирішив цю справу перенести на той час, коли видадуть четверте, перероблене і доповнене видання "Посібника".
Поки виготовлялися вінки і з'ясовувалося питання, чи можна надати місце на цвинтарі батькам покійного за однією огорожею, коли вони не досягли 60-річного віку, я не без насолоди читав "Правила користування цвинтарем".
У пункті першому говорилося, що під час відвідування не слід викопувати покійника для того, щоб остаточно переконатися, чи заплющені у нього очі і чи не перевернувся він уверх дном. Далі "Правила" радили, що через 10-15 років після перебування покійника в землі не варто з ним займатися штучним диханням.
Не дивлячись на чудовий оптимістичний настрій, який піднявся у мене під час читання "Правил", я почимчикував до дому покійного друга. Трохи подумавши, я, нарешті, наважився розчарувати його батьків, сказавши, що їх не поховають за однією огорожею з сином, оскільки їм немає по 60 років, а тільки по 59. Це їх ще більше засмутило, і вони зі слізьми на очах взялися за примітки "Посібника".
"Посібник" ми читали вголос день і ніч біля труни покійного. Спочатку читав я, потім убита горем мати, далі – батько і сестра та найстійкіші сусіди і знову я. За два дні і дві ночі ми, як кажуть, вивчили назубок цю чудесну книгу – найновіший досвід гробокопів, у душі жалкуючи, що не познайомилися з цим раніше.
Тепер ми свято пам'ятали, що під час проходження процесії містом не слід піднімати високо голову покійника, а тим більш садовити його в труні. Твердо засвоїли, що всякі торжественні марші, польки, фокстроти та туші не варто грати замість похоронного маршу, навіть у тому разі, коли вони подобалися покійному. Не рекомендується танцювати, що може викликати незадоволення у присутніх на процесії та родичів покійного. А також співати весільні пісні та частівки в супроводі балалайки чи мандоліни.
На четвертий день, під вечір, у хвилини ознайомлення з примітками "Посібника", родичі покійного радісно повідомили, що син перевернувся в труні, розплющив очі і заволав: "О, врятуйте мене!"
Мені жаль стало мого друга. "Не витерпів, бідолаха, – подумав я, – воскрес". А ще через декілька хвилин мені в голову прийшла найстрашніша думка – на цей раз друг переживе мене. Якийсь диявол примусив навіть уявити його на моєму місці. Я, як справжній друг, який готовий на все в ім'я дружби, зняв зі стіни прадідівський пістоль – згадка про славну Запорізьку Січ, – набив його добрячим шматком свинцю, прихопив лопату і, не кажучи нікому ні слова, добровільно вирушив на цвинтар.
Венера посміхається
Мені надто хотілось прислужитися Петрові Сергійовичу – моєму начальникові, людині, яка стільки для мене зробила: придбала путівку на курорт, влаштувала сина в дитячі ясла, виклопотала квартиру. Але як самому собі зарадити, не знав. Та й вельми боявся, що Петро Сергійович сприйняв би мій вчинок як підлесливість чи підлабузництво. Він цього не зносив.
На минулому тижні мені все ж поталанило. Я випадково почув розмову Петра Сергійовича з донькою. Вона благала татка, аби дістав маску. Маску Венери Мілоської. Татко сказав, що до Нового року залишилося два дні і вже пізно.
– Будеш Снігуронькою...
– Я хочу бути Венерою, – наполягала донька.
Відпросившись на декілька годин з роботи, я негайно помчав до своїх друзів. Першим відвідав Солоху.
– Миколо, друже, – я стискаю його в обіймах, – виручай. Моє життя в твоїх руках. Ти мого начальника знаєш?
– Знаю. Чудова людина, скромна, товариська, ввічлива...
– Ти мені цю характеристику кинь, – перебив я. – Ця товариська людина завтра мене вижене з роботи. Цьому скромному тільки що захотілося маски. Маски Венери Мілоської. Кажуть, днями були в універмазі. У тебе ж зв'язки...
Микола вирячив на мене очі.
– Де ж ти її зараз дістанеш? Але, коли він такий, – Микола на мить замовк, вишукуючи слова. – Такий, гм.. деспот, то потрібно щось робити.
Мені надто хотілося прислужитися своєму начальникові і пришвидшити цю справу. Я, не вагаючись, надумав підлити ще трохи гасу у вогонь і перейшов на шепіт:
– Якщо відверто і між нами, то жорстокішої людини, ніж він, я в своєму житті не стрічав. Ти не уявляєш, що він робить з своїми підлеглими наодинці. А на людях, хоч до рани клади. От йому закортілося маску Венери. Та ще й з посмішкою. Я тобі більше скажу, – розпалився я, – коли б дозволялося, він на себе нап'яв би маску янгола.
– М-так! – тільки й вичавив Солоха.
А я тим часом біг до Росохи.
– Слухай, Андрію! Ти можеш мені підшукати роботу?
– Тобі? – здивувався він. – У тебе ж така робота. І, головне, начальник твій не чоловік, а золото: лагідний, тихий...
– У тихому болоті... – перебив я. – Це все фата моргана. Так усім здається, хто з ним не працював. Але ніхто не відає, що це справжній розбійник з широкої дороги. Самодур і мурло, йому п'ять хвилин тому захотілося новорічної маски... З посмішкою. У тебе в універмазі стільки друзів, – слізно закінчив я.
– Спробую, але до Нового року...
Я більше його не слухав.