Тут язика ви показуєте усім: асистентам, доцентам, хірургам і всім бажаючим, хто хоче показати, що він у цій справі теж щось тямить.
– Непогано. Трохи обкладений. Але ще ж блокада. Їсти хочеться?
– Трохи.
– А як живіт? – Він закидає вам сорочку. – Ну, ви зовсім молодець. М'який. Тут не болить? А тут? Прекрасно. А завтра, – ці слова в бік медсестри, – якщо діастаза і цукор будуть нормальні, можна дати скляночку бульйону. Але пісного! Ви мене зрозуміли, сестра?
– Так, Іване Гвідоновичу, – каже сестра. – Я вас зрозуміла.
Не зрозуміли нічого тільки ви, але про це – вже в наступному розділі.
Розділ XII. Як і коли харчуватися
Якщо тільки перед вами вдруге постане питання: "Як же вони все-таки носять ці халати? Чи його на голе тіло одягають? Чи під тим халатом щось є? І чому в цієї халат на спині завжди застебнутий, а в тієї, навпаки, жодна шпилька не держиться? Навіть та, на якій державний штамп якості", – так і знайте: це перша ознака того, що все йде на поправку, "блокада" позаду, "другий фронт" так і не відкрився. Тепер головне – харчі.
Як же харчуватися? Це питання настільки ж складне, наскільки й суперечливе. Одні медичні світила стверджують, що в цій справі треба послідовно наслідувати їх і їсти тільки те, що вони рекомендують. Інші заперечують:
– Найкращій орієнтир – це ваш організм.
Але чи правильно це? Мабуть, ні. Бо ваш організм, скажімо, в цей час вимагає копченої ковбаси чи засушеної тараньки, а доцент Місюрський дозволяє тільки бульйон, та й то пісний, рецепт якого обіцяє дати аж увечері після операцій.
Оскільки йому зараз ніколи (у нього операційний день), ми спробуємо трохи зупинитися на цьому дивовижному періоді вашого відродження і сказати, що віднині ваше життя ділиться, як і літочислення, на два періоди: доопераційний і післяопераційний.
Доопераційний період – це той, коли ви постійно говорили:
– Та-а! Якщо на все звертати увагу, то чи варто жити. Їж і пий на здоров'я, що душа бажає. В усіх шлунок, в усіх печінка, в усіх апендицит, рано чи пізно – усі там, – показуєте на небо, – будемо!
Післяопераційний період зовсім інший.
Тільки тепер, після хірургічного відділення, ви зрозуміли: бережи здоров'я змолоду. Здоров'я – це все.
Характерне для цього періоду й те, що все ваше життя віднині підпорядковане двом поняттям: "можна" – "не можна". Ці слова тепер у вашому житті, як колоїдні шви під сорочкою.
– А "московську напівкопчену" мені можна?
– З півроку і не заїкайтесь.
– А коньячку можна?
– Не можна.
– І ще довго тобі отак: "можна" – "не можна"?– цікавиться Фартушняк, який точно так, як і доцент, поставив вам діагноз і тепер каже: "Бач, а я що казав? Треба було ще раніше до хірурга звернутися. Не кінчилося б другою операцією! А тепер... Бач, до чого довела тебе твоя власна халатність. Так тобі ще довго отак?"
– Хірург казав, не менше півроку.
– Та не звертай ти уваги на хірургів. Що вони розуміють?
– Розуміють – не розуміють, – це вже ваша дружина, – а йому тепер не можна. І не півроку, а півтора року, як казав лікар. Ти, будь ласка, – це вже до вас, – не зменшуй. Півтора року і в рот не візьмеш.
– Пс-с! – стискує і так тоненькі губи Фартушняк. – Так ти зовсім того... А пива хоч можна?
Ви мовчки хитаєте головою.
– А львівське бархатне?
– Ні львівського, ні сміховського, ні бранденбурзького [56] .
– А що ж тобі можна?
– Усе капельниця замінює.
– Ну, знаєш, – це вже не життя. Так жити, о краще тих операцій не знати. Та після того, що ти переніс, – співчуває, – тільки й залишається напитися й заснути.
– На лаві, – кажете ви.
– Ну, звичайно, або на схилах Дніпра біля Печерської Лаври.
Приятель прощається, залишаючи вам на тумбочці букетик ніжних пролісків, щоб вони у вас, як сказав Місюрський, "збуджували імпульси й передавалися в гіпоталамус, де здійснюється інтеграція нервової і гуморальної ендокринної регуляції".
А тим часом віконечко, яке нагадує бійницю неприступної фортеці, осаджують ваші знайомі, товариші, родичі, однокашники, друзі, співробітники і, звичайно, колишні кохані, якщо у вас такі були в наявності. Тепер ви на них обіцяєте навіть не глянути. Принаймні до виписки. Вони зрозуміють – все. Такі дві операції. За тиждень.
– Він уже щось їсть? – цікавляться вони.
– Лікарі ще нічого не дозволяють. Можна тільки апельсини, мандарини, чай з лимоном, морс з клюкви, узвар з шипшини, сироватку, перекручене м'ясо з кролика, курки чи молодого півника-бройлера. Печені яблука. Найкраще антонівку й мінеральну воду: нарзан, "Єсентуки". Тільки без газу.
Все це вам передають. Ви потроху ковтаєте, пережовуєте, а знайомі, відвідуючи вас, подають записочки з одним-єдиним запитанням:
"Напиши, що тобі уже можна їсти?"
"Ще лікарі нічого не дозволяють. Все поки що дають через капельницю", – виводите ви слова, попльовуючи на огризок хімічного олівця. А хворі, ті, що уже давно заважають медсестрам виконувати свої безпосередні обов'язки на постах, приносять вам целофанові пакетики з соком томатним, соком виноградним, варенням суничним, варенням полуничним, варенням із смородини, варенням із малини, медом гречаним, медом липовим (натуральним), баночки з ряжанкою, перекрученою телятиною, свіжою капустою, свіжими сирками, вареним чорносливом.
Це роблять, як правило, особи жіночої статі і одружені. Неодружені і ті, що перед відвідинами ні з ким не консультувалися, несуть: ковбасу копчену, паштети печіночні, булочки з ізюмом, баночки з сайрою, лососем, скумбрією в томаті, в маслі, рибу в'ялену, балик з нототенії смажену "шаблю", тушкованого "капітана" [57] , згущене молоко, сухі вершки, шоколад дитячий, шоколад з горіхами, самі горіхи, українську кров'янку, гречану кашу (консервовану), салат ніжинський, сніданок для туриста, свинину тушковану, кольрабі, браунгшвейзьку капусту (хоча й не знають, що вона так називається), угорське сало з перцем і пластівці "Геркулес", які найбільше полюбляє дніпровський лящ та судак.
– Ну, як ти тут? – примирливо каже дружина, входячи у напівзігнутому стані в палату з сумкою середніх, як і сама, розмірів. – Сумував без мене?
– Дуже, – відповідаєте ви без відтінку іронії.
– А я тобі ось, – захекавшись, розвантажує вона господарську сумку. – Прямо з роботи на базар. З базару по магазинах, з магазинів додому, а з дому вже до тебе. Це свіжий сир. Купувала на Сінному [58] . Це свіжі яйця. Не дієтичні. У дядька із села брала. Це свіжі яблука. Тільки що спекла. Ще теплі. Спробуй одненьке. Це шипшина. На сільгосивиставці дістала. Це курячий бульйон. Уже вихолов. Дві пляшки мінеральної. Миргородська. Подивись, яка тут загальна мінералізація: 2, 8499 г/л і зберігати тільки в лежачому стані.
– Це все мені? – запитуєте ви, але дружина ніби вже не слухає. – А це півкілограмовий ананас. Валя на базі дістала. У ньому, кажуть, багато фтору, йоду, сірки і хлору. Це дві гранати.
– Два граната, – поправляєте ви.
– Ти без цього не можеш? Я тобі ще не забула того листа, якого ти мені прислав з виправленими помилками, коли ми тільки листувалися. І як я за тебе заміж вийшла?
– Ну, гаразд. Пробач. Не сердься. Розповідай.
– Гранати передали від імені місцевкому. І дві пляшки манго [59] . Сік такий. А це пантокрин і настійка жень-шеня. Для загального тонусу. Тут мумійо і тирлич [60] . Все це дуже допомагає. Я із знайомими консультувалася.
"Це на все хірургічне відділення?" – хочете запитати ви, але замість цього кажете:
– Мені ж іще нічого не можна їсти.
– Не все зразу.
– Мені здається...
– Хай тобі не здається, а потроху пережовується. Курча на машинці перекручене. Але ти не ковтай.
– Доцент ще не дозволив їсти.
– Ти менше слухай того доцента. Я ходила на консультацію до професора. Сказав про твого доцента, що то великий хірург, якщо умудрився з такої простої операції зробити таку складну. Дозволив їсти все, що я принесла.
– Місюрський мені дозволив тільки пісний бульйон. Казав, рецепт дасть. А ось і Йван Гвідонович. Іване Гвідоновичу! – гукаєте ви, . – Так коли ж ви мені дасте рецепт?
– Рецепт? Рецепт чого?
– Пісного бульйону.
– А-а! Це дуже просто. Нехай дружина збігає на базар, купить худого-прехудющого голуба, принесе додому і повісить його на вікні з таким розрахунком, щоб тінь від голуба падала на кастрюлю з водою. Варити бульйон треба не менше години, тоді двічі розвести на кип'яченій воді і пити. Тричі на день по одній стограмовій баночці.
– Спасибі, Іване Гвідоновичу, – дякуєте ви. – Моя дружина такий зварить. А як не буде голуба?
– Тоді дуже стару й худу курку. А втім, – дивиться він на асортимент, викладений із жіночої сумки, – ви дружину по базарах не ганяйте. Вам привезуть пісний бульйон. У нас у лікарнях щодня такий варять. Це входить в стіл "один "а"". Або, як німці кажуть, "so etwas Gewisses" [61] , – цитує доцент і залишає палату.
"Якщо він у медінституті мав з чогось "п'ятірку", то цим предметом була не хірургія", – думаєте ви, пережовуючи першу маленьку дольку мандарина, ретельно обібрану дружиною і кинуту вам у рот.
Розділ XIII. Як народжуються легенди
Хірургія без легенд – це все одно, що операція без наркозу. Тут легенди народжуються і ніколи не вмирають, чого не можна сказати про хворих. Легенди передаються, як віруси від одного хворого до іншого, хоч, може, трохи у видозміненому вигляді. Вони не записуються ні етнографами, ні фольклористами, і це, незважаючи на те, що тут їх стільки, що вони не тільки не помістяться у ваш невеличкий розділ, але й у багатотомне академічне видання.
Найхарактерніше для цих розповідей те, що вони, як і мисливські історії, є найправдивішими і завжди підкріплені відгуками свідків і співучасників.
– Сам бачив, – каже ваш співбесідник. – На моїх очах це сталося...
– Ви, мабуть, не повірите, – почне другий, – але це чистісінька правда...
– Я це як зараз пригадую. В одній же палаті лежали, – продовжить третій. – Він отак лежав, як ви. Навіть, здається, операція в нього така ж була. Ну, звичайно, така...
Збагачуєтесь на ці легенди й ви, але вже тоді, коли вас нарешті виписують з післяопераційної палати.
Вас кладуть у палату № 7, де уже лежить двоє, а третій сидить з поясом і бритвою в руках.
– Бритву треба доглядати, як жінку, – голосно каже він до вас замість відповіді на привітання.