Що це були чоловіки, а не жінки, я зрозумів по запаху одеколону. Я подумав, що, можливо, їжа призначена комусь іншому, але ж мене не ознайомили з правилами їхньої гри, тому доводилося грати за своїми. Я смачно поснідав, попив каву. На столі лежала кубинська сигара, але я не ризикнув. Вибачайте, хлопці, це не моє. Залишаю вам, а за сніданок дякую.
Я продовжив обхід моїх володінь. Крім дзеркал, у кожній кімнаті були телевізори, теж різних розмірів. Демонстрували вчорашнє. Я вже напам'ять знав виступи Іванова Івана Івановича, чи як там його насправді звали, Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, головного охоронця покійного Путіна. Ой, уже не покійного, бо вчора ж сказали, що Володимир Володимирович утік і переховується від правосуддя. Чийого правосуддя? І хто взагалі має право судити Путіна? В когось підніметься рука судити мене, адже всі знали, що Путін – це я? Невже ви думаєте, що простого смертного можна помістити у такий розкішний будинок? Отож бо!
Втім, новини про втечу Путіна сьогодні не повторювали. Я подумав, що, мабуть, щось змінилося. Ніби й справді був винайдений прилад, який вловлює думки людей, бо відразу стали показувати екстрені новини. Я так зрозумів, що спеціально для мене. Диктор з телячою радістю, хоча в його очах я побачив сум, повідомляв, що нашим доблесним правоохоронним органам вдалося впіймати кривавого диктатора. Я не відразу й второпав, що кривавий диктатор – це я, тобто Путін, а коли показали Сьомого – розреготався. Треба було бачити цього переляканого дурня з обличчям Путіна, якого збуджений натовп вів до найближчого відділку поліції. Кадри про затримання Сьомого, тобто Путіна в їхньому розумінні, відразу облетіли весь світ, бо посипалися коментарі багатьох лідерів держав. Все зводилося до того, що Сьомого, тобто Путіна в їхньому розумінні, слід судити у Гаазі. Тепер я бачив їхнє справжнє ставлення до Володимира Володимировича. Коли він був живий, запевняли у своїй дружбі до кінця життя. Своєї точки зору на затримання Сьомого не висловлювали Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали, Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, і головний охоронець покійного Путіна. А що їм казати, якщо вони знали, що це не Володимир Володимирович. Інформація про буцімто втечу Путіна була, м'яко кажучи, неточною, бо, як я зрозумів, Володимир Володимирович був, на жаль, мертвий. Залишався лише я.
А ще я знав, що Сьомого дуже швидко розкусять. Це зараз він перестрашений і не може слова видобути із себе. А коли переляк пройде, Сьомого годі буде зупинити. Тоді всі переконаються, що хоча й обличчя у нього путінське, але це ніякий не Володимир Володимирович, а лише його жалюгідний двійник.
Упродовж дня по телевізору не показували нічого цікавого. Щоправда, мене насторожила інформація про двійників Путіна. Про це сказав якийсь політичний експерт, існування якого раніше я не зауважував, але все у нього вийшло так ніби між іншим.
Чоловіки-невидимки вже й особливо не ховалися від мене. Один із них виходив із великої кімнати, коли я увійшов туди через інші двері. Я розумів, що їм ще не дали команди впритул наблизитися до мене, але коло звужувалось. Все одно розв'язка ось-ось мала настати і була мені зрозумілою, так що не слід прискорювати події. Дали тобі можливість насолоджуватися життям – користайся моментом.
Все сталося так, як я й передбачав. По телевізору казали, що впіймали не Путіна, а одного із його двійників. Тоді вперше назвали мене. Дикторка із загадковою усмішкою на устах повідомила, що найбільш небезпечним із двійників покійного Путіна є Тринадцятий. Тоді ж показали мою фотографію, тобто Путіна, з нерозсіченим обличчям. Спочатку мені стало весело, бо вже не було Тринадцятого, з путінським обличчям, тож шукайте вітру в полі, а потім – сумно, бо я не зрозумів, чому є найбільш небезпечним двійником Путіна. Якщо це справді так, то при зустрічі мене особливо не розпитуватимуть, а відразу розстріляють, подавши потім як убивство при спробі втечі.
На обід і вечерю мені приготували вишукані страви, даючи зрозуміти, що найближчим часом нічого подібного більше не світить. А може, й узагалі нічого не світить у житті, що залишилось. Я теж це добре відчував.
З почуттям приреченості ліг спати. Несподівано для себе доволі швидко заснув. І це була ще одна, остання, щаслива ніч у моєму житті, бо мені нічого не приснилось.
40
Я прокинувся від того, що відчув, як хтось на мене дивиться. Розплющив очі. Так і є. Переді мною стояв чоловік у білому халаті зі схрещеними на грудях руками. Позаду нього – ще двоє таких же, як він. Я знав, що це чоловіки в чорному. Вони прийшли по мою душу. Схрещені на грудях руки мали вберегти їх від мого погляду, повного презирства і байдужості.
– Тринадцятий? – запитав той, що був попереду.
Звісно, вони знали, куди йшли і по кого. Відпиратися не було жодного сенсу. Я приречено кивнув головою.
– Збирайтеся, – сказав чоловік у чорному, хоча сьогодні на ньому був білий халат, але я знав, що він такий же лікар, як я балерина.
Поки я вдягався, чоловіки в чорному уважно спостерігали за мною. Вони не пришвидшували моїх дій, лише терпляче чекали, коли жертва остаточно опиниться в їхніх руках. Якби я зробив якийсь необережний рух, тут же накинулись би на мене, тому в мене не було ні теоретично, ні практично жодних шансів вибратися звідси. Та я й не намагався цього зробити. Ще вчора, коли почали говорити про двійників покійного Путіна і назвали мене – Тринадцятого, – я відчував, що на кожному кроці понаставлювали капканів. Якби в мене була сила волі, то вже тоді треба було думати про порятунок, а не чекати сьогоднішнього дня. Втім, як я розумію, й це не врятувало б, адже чого-чого, а розуму від чоловіків у чорному не відбереш.
Я вдягнувся і смиренно простягнув руки тому, хто стояв попереду, думаючи, що зараз клацнуть кайданки. Проте чоловік у чорному, який сьогодні був у білому халаті, посміхнувся:
– Це зайве, Тринадцятий. Хіба би ви були неслухняним.
Я буду слухняним. Тепер я знав, що буду слухняним до кінця свого життя, яке залишилось.
Я пішов за ним, відчуваючи, як позаду чоловіки в чорному, але в білих халатах свердлили поглядами мені потилицю.
У машині вони все ж щось непомітно вкололи мені. Я втратив свідомість. Це була їхня слабкість. Вони не були впевнені в собі. Навряд чи боялись, що не впораються зі мною. Це була внутрішня невпевненість у власних силах. А, мовляв, зробимо це про всяк випадок. Якби жив Путін, вони б не наважились на такий крок, що принижував саму Систему. Ці чоловіки в чорному працювали і за Путіна, але вмить змаліли після його смерті. Я зрозумів, що вже нічого цікавого в Росії не відбуватиметься, аж поки не народиться інший Путін. А чи народиться? І якщо так, то навряд чи я побачу його. Тому логічно було, що ще вчора, коли я міг втекти, відчувши небезпеку, не зробив цього. Нема сенсу. Нема заради кого ризикувати своїм життям. Нема заради кого жити. Залишилося лише спостерігати за тим, що відбувається.
41
Коли я прийшов до тями, то зрозумів, що лежу в одномісній палаті. Двері замкнені. Невеличке віконечко на них. Через нього бачу такі ж одномісні палати. В'язниця. Аж тепер усвідомив, що це мій прихисток на все життя, яке залишилось. Чесно кажучи, до цього треба було морально підготуватися заздалегідь. Я ж цього не зробив, думаючи лише про те, що збулася мрія ідіота: я став Путіним. У перші дні було важко змиритися з новими обставинами, але поволі я дав собі раду. Зрештою, живуть же люди і в таких умовах.
Час у в'язниці тече повільно, якщо взагалі є сенс визнавати існування часу. Радше це вигадка людей, щоби спростити собі уявлення про минуле, сьогодення і майбутнє. Насправді часу й простору не існує. Все спресоване в єдине ціле. Принаймні я переконався в цьому на собі.
Взагалі-то всі вважають, що я лежу в лікарні. Щодня – якісь процедури, мене всього скололи, загодовують пігулками, ніби випробовують нові препарати для продовження життя. Але я сподіваюся, що це все-таки в'язниця і я рано чи пізно вийду на волю, бо ще вірю у совість чоловіків у чорному, які не присудили мене до вічного ув'язнення. Вони просто помістили мене у психіатричну лікарню, щоби я за повною програмою не відповідав за злочини покійного Путіна. А з лікарні, як не крути, все-таки виносять ногами вперед.
Дзеркальця у мене нема, але я відчуваю, що моє обличчя потрохи заживає. Вже жодна пластична операція не зробить мене красенем. Я на це й не претендую. Я вже нікого не кохаю і не хочу, щоби мене хтось покохав.
Потрохи призвичаююсь до нового ритму життя. Мені знову сняться сни. Сніжинки вгризаються в гарячий африканський пісок. Але все пристойно. Жахів нема.
Інколи я думаю про Оксану, Вікторію та Василину. Але мені не хочеться знати, що з ними сталося.
Я геть чисто забув вірші, які колись жили в моїй пам'яті. Мабуть, діють на мене пігулки, прописані головним лікарем. Мабуть, ви вже здогадалися, що це замаскований Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звати. Він здогадується, що я його впізнав, і підморгує мені: мовляв, тримайся, Тринадцятий, перемога буде за нами, а ворога розіб'ють.
У заступниках Іванова Івана Івановича, чи як там його насправді звуть, ходить Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть. Він і не дуже маскувався, але йому чомусь неприємно зустрічатися зі мною. Як тільки мене побачить, відразу кудись зникає.
Ну, а санітаром тут влаштувався головний охоронець покійного Путіна. Всі його бояться. Навіть Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть, і Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть. Про пацієнтів годі й говорити. Лише я не боюсь головного охоронця покійного Путіна. А чого його боятись? Треба лише виконувати те, що він каже. Дисципліна і суворий режим ще нікому не зашкодили. Здається, лише ми на цьому клаптику землі розуміємо одне одного без слів.
Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть, каже, що я чемний, курс лікування проходить успішно, а тому мене незабаром можуть перевести до загальної палати. Я вже відвик від людей, і мене до них не тягне, але там є телевізор. Мені все-таки цікаво, що відбувається в Росії після Путіна.
Про виписку поки що не йдеться, але я впевнений, що коли справи у Росії будуть кепськими, чоловіки в чорному зроблять усе можливе й неможливе, щоби я опинився на волі.