ке ж було загальне здивування, коли Леся, цитуючи напам'ять цілі строфи, з захопленням, якимись своїми, не з підручника, словами, почала відповідати. Учителька уважно поглянула на неї. Лише вчора про цю дівчинку говорили в учительській, що її треба підтягти, що вона відстає, дуже млява і сонна, байдужа на уроках.
— Стародуб, зайдеш до мене після уроків,— сказала учителька.
Але Леся після уроків, глянувши на годинник, з жахом побачила, що мамі вже треба йти на роботу, і швидко побігла додому.
— Я завтра до неї піду,— вирішила Леся. Минуло кілька днів. Учитель повернув зошити. Інакше не могло й бути. "Що ж, він цілком правий",—
подумала Леся, дивлячися на виведене, ніби навмисне, чіткими великими літерами "погано". Учні всі були в коридорі, і тільки Леся сиділа за партою і не могла відірватися від зошита. Це вже загрожувало поганим табелем, може, переекзаменовкою, а тато в кожному листі з фронту питає:
"А як моя юна морячка? Так само хапає "відмінно" і скоро одержить звання заслуженого діяча географії?" Раптом в клас вбігла, розмахуючи газетою, дівчинка.
— Стародуб! Це твоя мама? Вітаю!
В газеті, на другій сторінці, розповідали про ударну роботу енського заводу, який перевезли з прифронтової смуги, як, ударно працюючи у мороз і негоду, змонтували його і пустили в хід всі цехи. Серед фотографій ударників, вміщених у газету, був і портрет Лесиної мами.
Леся глянула на маму. Так, це була вона. Значить, вона не відстала, не була гірша за всіх. Леся подивилась на зошит і, опустивши голову на руки, гірко заплакала.
— Що, що з тобою? — кинулася до неї подруга.
7 О. Іваненко
161
— Лесенько, що з тобою? — почула вона рідний мамин голос.
На порозі класу стояла мама, оточена дітьми, коло неї стояли учителька літератури і учитель фізики. Мама підбігла до Лесі.
— У мене вихідний, я зайшла тобі сказати, що сьогодні можеш не поспішати, якщо у тебе якісь справи.
— Ну, що ж, Стародуб,— сказав учитель фізики.— У тебе така мама стахановка, а ти так підкачала.
— Ні,— раптом спалахнула мама,— я горджусь своєю дочкою. Вона не підкачала! А контрольна? — глянула вона на зошит.— Даю вам слово, ми наздоженемо з нею за цей тиждень все. Вона допомогла мені, а тепер я їй.
— Не сердься на мене,— раптом сказала чорнява дівчинка,— тепер я все розумію. Хочеш, ми будемо вдвох готувати уроки, я приходитиму до тебе, і твій братик нам не заважатиме, я живу близько коло вас, дім 42, квартира 5.
— Це треба було давно зробити,— насупила брови учителька літератури.
Тільки учитель фізики поки що не розумів, у чім справа.
— Я поясню вам...— схвильовано почала мама.
— Не треба,— твердо сказала Леся і усміхнулася, вперше за весь час в школі, і діти побачили, яка вона гарна і мила дівчинка.— Тоді, коли в мене буде знову "відмінно",— додала вона.
1942
ТАЄМНИЦЯ
Звичайно, він був уже великий хлопець. Адже так часто мати казала йому: "Толю* ти вже такий великий, тобі вже десять років, а ти знову забув принести хліба!"
І до того ж він був піонер.
Недавно, коли вони з Вовою і з Вітею занадто вже галасували, бавлячись на подвір'ї, усі сусіди знову ж таки нагадували про їхній дорослий, солідний вік і при цьому докірливо додавали: "А ще піонери!"
Ні, це насправді вже досить багато для кожного хлопчика або дівчинки, і, напевне, ті два бійці теж вважали його за великого, цілком самостійного хлопця, коли доручили йому таку важливу справу. Чому ж, чому він відчував себе тепер таким маленьким та беззахисним?
З тої хвилини, коли ясного серпневого ранку Вовка зник за рогом вулиці, Толя раптово відчув, що порвалась якась ниточка з усім тим, що було досі. Настало зовсім, зовсім інше життя. Ніби він ішов прямо вулицею, ну, наприклад, цією ж вулицею Кірова, де знайомий кожен будинок, кожен стовпчик; от школа, далі — проти Воло-димирської гірки — Палац піонерів. І все таке зрозуміле, таке рідне — і Дніпро, і школа, і Палац піонерів. Скрізь веселе товариство — Вовка, Вітя, Слава, Юрко — галасливі, мов гороб'яча зграя. І раптом ніби звернув у якісь страшні, невідомі завулки, що, як уві сні, невблаганно стали йому на дорозі.. А він сам — маленький і безпорадний.
Вовка тоді забігав попрощатися, а решта хлопчиків з їхньої зграї розлетілися ще раніше.
Наставала золота осінь, та ні каштани, ні горіхи не приваблювали тепер Толю, як завжди восени. Вони не потрібні були для боїв з хлопцями, бо на вулицях точилися вже справжні бої.
Але найважчі і найстрашніші дні настали тоді, коли наші бійці, похмурі й мовчазні, вже відходили за Дніпро.
Толя з матір'ю майже весь час сиділи в льоху. Там же ховались і сусіди, пригнічені й сумні. Більше мовчали. Зловісна тиша на дворі, на вулицях лякала не менше, ніж вибухи і кулеметні черги. А тут раптом настала саме така зловісна тиша.
— Мамо, я побіжу погляну,— сказав Толя. Йому вже таки набридло сидіти в темному льоху.
— Чи ти здурів? — спалахнула мати. Але всім цікаво було знати, що робиться в місті, і в той же час страшно було висунутися з льоху.
— Пустіть його, Тимофіївно,— сказала стара Кульба-чиха, сторожиха "Гастроному", яка мала найбільший авторитет серед усіх сусідів.
— Хай, хай іде,— сказав і Онисим Петрович, старий бондар.
— Я зразу ж, тільки гляну та забіжу до хати і хліба принесу — там ще окрайчик лишився,— швидко заговорив Толя і вибіг із льоху.
Нікого, нікого не було ні на дворі, ні на вулиці. "Що ж це таке?" — здивовано підвів біляві брівки Толя і раптом почув чийсь приглушений голос:
— Хлопчику, хлопчику, біжи мерщій сюди!
Через невисокий паркан між їхнім двором і двором бондаря Онисима Петровича перелазили двоє черво-ноармійців. Толя підбіг до них.
— Ми останні,— сказав один з них, худорлявий, з чорними очима,— ми останні з нашого полку і останні в Києві. Нас було троє, то одного оце зараз забито... там лежить.— Він показав на двір Онисима Петровича.— Вороги вже займають Київ, а в нас лишилося тільки чотири гранати. Вони ще їх покуштують... Але з нами наш полковий прапор. Збережи його, хлопчику, ми ще повернемось, а як не ми, то наші товариші. Дай тільки слово, що доти нікому про нього не скажеш.
— Чесне піонерське...— прошепотів Толя і взяв у тремтячі руки загорнений в газету прапор. Газета була подерта, і Толя побачив на червоному прапорі кілька мокрих плям. Тільки тоді помітив, що руки другого червоно-армійця, невисокого, кругловидого, зовсім ще хлопчика, в крові.
— Чесне піонерське...— знову прошепотів Толя. І обидва червоноармійці зрозуміли, що це він обіцяє і зберегти прапор, і мовчати, а головне, чекати, чекати, поки знову до Києва повернуться вони, бійці рідної Червоної Армії. Худенький, білявий, нічим особливим не примітний хлопчик з палкою відданістю дивився на них світлими блакитними очима і раптом злякано схопив їх за руки і притулився до них:
— Дивіться!.-
З гори йшли ворожі танки.
— Ну, бувай! — мовив молодший, кругловидий і додав: — Він на братушку мого схожий... Ходім, Петре.
І вони не сховалися, ні, вони вибігли на вулицю і пішли просто на танки. А Толя заплющив очі... Такий гуркіт лунав навколо від танків, мотоциклів, що він не відрізнив страшного вибуху і, звичайно, не міг бачити, як червоноармійці зустріли гітлерівців всіма останніми чотирма гранатами...
Толя стояв, притулившись до паркану, приголомшений, розгублений, такий маленький і такий дорослий. Нарешті, отямившись, він збагнув, що у нього в руках прапор, радянський червоний прапор, його треба мерщій сховати. Толя швидко засунув його під купу червоно-жовтого листя.
"Вночі я заховаю його як слід",— подумав він і повернувся в льох.
Онисим Петрович чиркнув сірник. Толя стояв з такими синіми, тремтячими губами, що мати схопила його і притулила до себе.
— Що з тобою?
— Фашисти,— ледве вимовив хлопчик.
* * *
Онисим Петрович, старий бондар, що мав невеличкий будиночок по сусідству, був не дуже приємною людиною. У нього в садку росли груша й слива, і він так трусився над ними, що хлопцям і пройти поблизу не можна було. За садком Онисима Петровича, під самісінькою горою, була стара криниця. З неї ніхто вже не брав води, але біля неї любили збиратися хлопці. Про цю криницю і згадав Толя, коли сидів у льоху. Звичайно, якби був Вовка, він, може б, вигадав щось краще, і взагалі вдвох було б все легше виконати, але тепер треба йому робити самому та ще й так, щоб ніхто нічого не знав і не помітив. Однаково порадитися ні з ким. Мама і всі сусідки в усіх випадках життя радилися завжди з Кульбачихою, але не буде ж з нею радитися Толя про те, що доручили йому, піонерові!
Він сидів мовчки і думав, уперто думав, як зробити краще. За деякий час сказав, що йому треба вийти з Льоху. Толя зайшов до своєї хати і витяг з-під ліжка брезентову торбину, в якій мама носила пакунки. їй вона уже була непотрібна: не буде ж вона тепер служити кур'єром — цього Толя їй не дозволить, хоч вона й мати йому.
Прапор ледь убгався в невелику торбину, довелося просто утрамбувати. Але то нічого: коли прийдуть наші, його можна буде випрасувати. Та хоча в криниці і мало води, все ж вона може промочити торбинку. Смола! Можна залити торбинку смолою — потягти її в Онисима Петровича. Коло дровітні в нього стоїть цеберка з смолою, якою він засмолює свої діжки.
Толя зробив все швидко, не марнуючи жодної хвилинки. А що, як хто зайде і побачить його за цією справою?.. Він відніс цеберку на місце, знову кинув пакунок у листя і^ повернувся у льох. Сусіди потроху порозходились, вийшла й мати з льоху.
Вночі було найстрашніше. Але ж пакунок треба було сховати цієї ж ночі, обов'язково цієї ж ночі, бо невідомо, що буде далі, і якими очима погляне Толя на того кругловидого хлопця, на чорнявого Петра, коли вони повернуться по прапор! Він не уявляв, що саме вони вже не повернуться...
Толя вийшов тихенько, босий, щоб ніхто не почув, хоча було вже холодно. Цікаво, чи спустив Онисим Петрович з ланцюга свого Букета, як він робив щовечора? На всякий випадок Толя тримав у руці окрайчик хліба, який ніхто не захотів тоді їсти в льоху. Проходячи поза садком Онисима Петровича, Толя тихенько шепотів:.
— Букет!.. Букетику, милий! — ніби від нього залежала вся справа і все життя. Але власний шепіт заспокоював і його самого.
"А що, як тут лежить той забитий червоноармієць? " — раптом згадав він. Та од