І дядько Півень показав, що він не тільки був ловцем відчайдушним, а міг слід і по людині гнати, і по звірові.
Вони доїхали до того місця, де таті розійшлися двома стежками.
Ліворуч з трьома кіньми, праворуч — один вершник. Дядько уважно роздивився мокрі ганчірки з кінських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Він їх віддав Півникові.
Вивчав сліди, щось мимрив під носа:
— Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершників… А він і не найкращий вершник… Бач, ось як ідуть сліди… Він погано нею управляє. Скине!… — пророкував і радів із свого пророцтва Півень.
Вони ще проїхали по заболоченій лісистій долині з версту і почули з-за густих очеретів кінське слабе іржання.
Межи шуворами Соловая кобила загрузла задніми ногами, а передні закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти задні ноги із трясовини.
Дядько спішився і спробував дістатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрівля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крізь віконце в зеленім покривалі.
Дядько бачив, що трясовина не відпустить свою жертву, свою здобич.
Він вибрав найгострішу стрілу і наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не зміг пустити стрілу. Заклав назад у сагайдак.
Відв'язав від пояса аркан. Одним кінцем обв'язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромігся накинути на шию Соловій.
Здав Строкату назад, і вона потягла линву.
І витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, і Солова вдавилася би в аркані. Та дядько Півень не пожалів аркану — розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь підвелася.
Тремтіла всім єством.
З неї стікала руда болотна жижа.
Але дядькові було байдуже.
Він обіймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цілував.
Вони поїхали далі по слідах межи верболозами. За тим, що був з трьома кіньми.
На зручній, непримітній галявинці дядько закляв і вирішив вертати назад.
— Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись — сліди.
Потім вони заїхали в ручай. І невідомо куди пішли — вниз по течії чи вгору? Он там на пісочку на тім боці слідів немає… А там іще озера…
Вони повернули, і на зворотньому шляху забрали Соловую.
Вона нікуди не йшла. І траву не скубла, а стояла, понуривши голову.
Нараз дядько спинився і схопив Півника за плече.
Півник закуняв, сидячи охляп на кобилі. Хоч як не пекла рана на спині, а проте спати хотілось смертельно, ніякий біль не розвіював сон.
— Ти їх запам'ятав?!
— Ні… Тільки здається, той,… що з обушком… схожий на тих, що тоді… верблюдів привели…
— Печеніг?!
— Хто зна… Мені так здалось…
— А де ти, де ти був? Від півночі де ти шалався?
Малий ворушив спухлими порізаними губами, але ні слова не відповідав…
Що там говорити — саме він відповідав за зведених коней. Раз не було при істобці дядька, значить, він повинен був за всім доглядати. Зведені коні були ціною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згідно угоди-ряду від цієї купальської ночі дядько Півень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом із його нечисленної челяді.
Та всі ці думки коливалися в стомленій, сонній голові хлопця наче густа болотна жижа. Йому хо-ті-ло-ся спа-ти.
Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розкліпити.
— Скажи мені, коли ти пішов з істобки, там нікого з чужих не було?
— Нікого…, — відповів хлопчик, облизуючи запечені вуста. Він і не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. І його до неї посилали не один раз по всякі дрібнички господарські.
— А та, що з Будим обіймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?
Хлопець щось мимрив недоладне і обм'як, мов куль.
Щоб малий не впав під копита, Півень взяв його до себе на Строкату.
Так вони й притюпали на трьох конях до істобки.
Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому він почав шукати, чого б напитись. Води ніде не було, а різанку з водою хтось, певно по пиятиці, перекинув.
Побачив у закутку під полом глечик зеленої поливи. У великім глечику наче ще лишилось меду.
Одним духом дядько допив глечик.
Дивився на глечик і ніяк не міг зрозуміти, чи це глечик боярський, чи ні.
Хотів спитати малого, але той міцно спав.
У голові в дядька після гонитви, після всього, що трапилося, гуло і дзвеніло.
Він пошукав очима Будого. Немає Будого. І ще когось немає… Ага, тієї дівки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий…
Сон незборним тягарем почав натискати на повіки юнакові, і він так-сяк пройшовши по хаті, дістався до полу і впав на голі дошки.
Коли після полудня Півень збудився від важкого мороку, він вже знав — у мед підсипано зілля.
І став від того дня Півень тихий, сонний. Майже не говорив.
Похнюплений. Все собі під ноги заглядає. З людьми не хотів розмовляти.
Одного разу, коли нікого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб піти до ворожки хорошої, щоб вона відворожила, зняла з нього порчу.
Дядько поволі-поволі обкрутився на всі боки, з-під-лоба позирнув туди-сюди і посміхнувся до небожа, хитро і впевнено.
— Малий! Ти не бійся! Боярин не одержить нового раба.
— А тоді вони мене схоплять! Я пропаду!
— Ти хіба мені син? Якщо раптом я втечу, ти тікай на Поділ до човнярів. Вони тебе після жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дістанешся додому.
— А коли тікатимеш?
— Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог відає!
— Ти про кобил кажеш?
Дядько махнув рукою і зразу ж зробився похмурий і сонний…
Холопи зітхнули з полегшенням. І спочатку обережно, а потім відверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсім на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лікують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, таті на коней і на людей порчу і слабість наслали.
Городник з прикрістю спостерігав за Півнем. Вирішив дати якусь іншу роботу Півневі, щоб він якось оклигав.
І він відіслав його з робітниками на Рось.
Робітники з волячими упряжками направлялись на Рось. Там в одному місці обвалився берег і оголилось ціле кладовище морених дубових стовбурів. Хтось із княжих людей, чи тіун, чи ще хто, наказав пошвидше вивезти їх з Росі.
А що в тих місцях ніби з'являлись час від часу розбійники, то дали робітникам охорону. І робітників охоронити, і розвідати, що там справді діється. Що то за таті там об'явились?
А Півень був замість одного найманця, що на ловах плече повередив. Тепер хворів. А з других десятків ніхто не хотів на його місце йти.
От тоді городник і попрохав свого знайомого десятника взяти Півня.
Коли дядько Півень при новому уборі — рогатині, лукові, стрілах, сокирі та обушкові, у своїй старосвітській одежині, у клобуці з вовчою опушкою, на строкатій кобилі з'явився біля княжих конюшень, там ледь з коней всі не попадали.
А Півень сидів смиренно на Строкатій, і наче це не з нього реготали і вояки, і конюхи, і служки.
Десятник поблажливо всміхнувся. Він не реготав, але й не поставив строкату кобилу серед рудих скакунів. Наказав їхати при возі з обладунками та начинням. Наказав добре сторожити, бути пильним, бо не всі печеніги ще вигнані зі степу.
Наказ десятника Півень виконав якнайкраще.
Коли через дванадцять днів загін вертав до Києва, дядько вже возсідав на степовому тонконогому румакові і тягнув за повід Строкату. А на ній в дерев'янім сідлі возсідав полонений печеніг.
Півень, як і попередньо, був сумний, похнюплений, і дивився кудись межи вуха скакунові. А на Строкатій возсідав, випнувши груди, смаглявий печеніг. Був він скручений по руках і по ногах. Ликом. На глум, звичайно. Звичайним ликом з молодої липи. Ликом, з якого деревляни личаки плетуть, в'язаний, борканий, а всміхався згорда, зиркав зневажлива Наче не його вловили і ледь не замордували, а наче це він тягнув на поводі похнюпленого і остовпілого Півня. Зброю печеніга дядько Півень приторочив до післища, і вона метелялась біля його ніг.
Коли Півень хотів отако заїхати на тіунове подвір'я, десятник спинив його.
— Ти тут не потрібен. Давай сюди повід і ходи з богом! — Він протяг руку до Строкатої.
Але дядько прихопив його руку і відтрутив. Десятник підвів здивовано брови — він не чекав такої міці в руках Півня.
— Не тягни руки. Кобила моя. А бранець мені не потрібен. Не збираюсь його годувати. Беріть його собі. І лика мені не шкода. Тих, хто в мене коней покрав, я завішу на верболозі!
— Тю на тебе! Ти якийсь наврочений!
Дядько розтяв лико на ногах бранця і легко зняв його із сідла і поставив на землю.
Півнику дядько розповів лише стільки:
— У них у степу посуха. І мор почався. Одні пішли у Лукомор'я. Другі подались служити ляхам. Та, певно, збились із шляху. На них наш полк наскочив. Вони розбіглися. В чагарях і гаях поховались. Гайок, де мій схоронився, дружинники і моя десятка, і ті, з городка, із залоги, разів три проїхали і туди, і сюди. А я зразу побачив, що він там. Просто я чекав, щоб вони пішли всі. Тоді я зможу його взяти. А він сильний головою. Коня поклав у заростях очерету, а сам з води вийшов і виліз на вербу. Як залога рушила з гаю, я заліпив йому ззаду в хребет тупою стрілою. Він з дерева злетів і лежить. Очі закотив. Я не підходжу. Він белькотати почав. Кінь його з очерету виходить і до нього. Кінь навчений і заворожений. Став його кінь на коліна і чекає, коли той на нього залізе. Він ще до тями не прийшов, а я до нього. Підсадив його в сідло і в одну мить стриножив румака…
— А де триногу взяв, пута їхні?
— Ач який ти цікавий, небоже! При сідлі у чортового хіновина була! Он як! А румакові цьому ціни немає! Знаєш, скільки він вартий?
— Дядьку! Продай його, або заміняй на робочих кобил. Тоді ти викупишся з боярського закупу. Ну за тих, покрадених кобил!
— А от ти мене, хлопче, не вчи, що робити, краще на бісівські ігрища не бігай. Краще треба було глядіти боярських кобил. З тієї ночі я мав у рабстві гинути!… Мовчиш?… Вінок твій розбитий обушком. По твоїх слідах і загублених волошках я липу знайшов. А липа бісівська. В неї чотири кабанячі скилиці вживлено! Там знак від твого ножа! А за кору від твого вінка пелюстки зачепились. І сліди твоїх ніг і якоїсь товстої бісівської жінки. Ось і оберіг їй уломився.