Думка її продирається крізь брили навертаного каміння, шукає стежки, шляхів. Що ж зробити, щоб зрушити з мертвої точки цю бездиханну, безконечно тягучу павзу відсутности усякої долі? Нема ніякої! Навіть злої. Бездоріжжя.
Всі проекти цієї зими, якими вона рятувалася, щоб надати барв життю, — розлітаються. Проект виїхати з експедицією в Казахстан — розсипався. Другий, включитися в екскурсію на Алтай, десь тихо сконав. Навіть відповіді не прислали. Проект курсів стенографії утік до серпня, — отже й у безвість. Лишається "з великої хмари малий дощ", проблема нових черевиків — і на те нема грошей. Надії не переклади, як на ключ відімкнути двері в справжнє життя, не справдилися. Ніяке видавництво на її самоінціятивно зроблений переклад не подивилося, вона не має вже сили його докінчити. І скрізь — бліда вона, сіра. Нема тієї галузі, де була б Мар’яна яскрава.
І ще ця проклята весна. Ніколи так не почуває Мар’яна своєї непотрібности, як весною. Не знає, нащо вона життю, нащо життя їй. Весь світ тішиться, живе повно, — а вона? Де її друзі, де її серце? Нема нічого, туга заливає така, що ходить вулицями Києва й умивається сльозами. Як її кличе життя й яка вона бідна, обмежена в можливостях, — і ще й клопоти заїдають. А для чого, коли Мар’яна сама собі не рада?
З Васантою — помітний розрив. Васанта в полоні бажання інтимного затишку, якого сама вона собі не може створити. Рятується юнаком. І хоч-не-хоч, а з нею нема про що говорити, щось спиняє. Отже, хоч-не-хоч — самота. Мар’яні не звикати. Вона досить озброїлася проти самотности, і можливо — краще відкритий розрив, ніж удавана приязнь.
Слава їздить по кавказах і алтаях, їй ніколи не була знайома іржа нудьги. Можливо. Можливо, якби Мар’яні були доступні подорожі, то не була б вона така сіра й безбарвна, як сама нудьга. Нудьга це ж і є хвороба від відсутности нових вражінь. І Мар’яна така, що "коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої!".
І образ злої долі вже йде їй назустріч, як у середньовічному фабльо. Назустріч їй іде жінка в чорному з невидющими очима, затопленими в безвість і в себе… Таких тепер на вулиці багато ходить. Це жінка професора Тополі, Оксана Артемівна, колись така з добродушною іскоркою. Він засланий, а вона йде ось і несе на плечах злу долю. Хотіла б ти, Мар’яно, такої?
Мар’яна не зважилися зачепити невидющу. Та — дивилась на неї й не бачила.
Чи може хотіла б Мар’яна другої злої долі? Василь нелюбий сидів на Володимирській гірці й, побачивши її, сипнув з очей громи та насуплено відвернувся. Чула Мар’яна, що він уже оженився, має двоє дітей. Хто ж щасливіший? Кого кому пожаліти треба? — Ні, краще вже така несамовита нудьга, ніж Василь.
Та й от кожна уявлена доля Мар’яні не підходить. Хай її Януш і лає (він і досі, як зустрічає, то "пробує пульс"), Мар’яна мусить чогось досягати. Не чогось взагалі, а чого вона хоче. Як же бралася за що хотіла, — їй обрубували пальці. Мар’яна зализувала рани, вони гоїлися. Тепер вона готова до нових досягань, а нема нікуди доступу. Все — не для неї. Все те, що хоче вона, не для неї.
Чи витримає вона це літо? Щось же повинно прийти, змінитися! Не може ж так вічно стояти стіна перед нею.
І на кого нарікати? На себе, чи на природу, що створила її не такою якоюсь, як усіх цих самозадоволених слав, квітучих посмішками галин… Чи може на епоху?
Коли налягає така нудьга, як сьогодні, аж тіло терпне й нема сили поворухнутися, Мар’яна безживно застигає й вмільйонне намагається збагнути цей світ або себе. Риється, шукає. І від усього — всерозчарування, всепізнання. Холодне спостерігання чужих хвилювань, захоплень… Відомо, знаю… Ось цей ітиме таким шляхом, а цей… Потойбічна тільки одна Мар'яна. І нічого не страшне їй, бо в страшному живе.
Так почуває себе вигнанець. Є люди — й нема їх. Краще б не було вже нікого, а хоч далеко десь. Щоб не було цеї балалайки, що он за вікном триндикає і вганяє в фізичне страждання. Мар’яна знищила б усі балалайки й гітари, щоб вони не розплоджували нудьги, отруйного газу, що вже не дає чим дихати.
А як це отруйний газ переробляють не гарний шовк? Може б і Мар’яна змогла свою нудьгу на… А якби її зчавити? Переробити отруйний газ нудьги на легкий крепдешин чудових візій?..
І тут Мар’яна вперше помічає, що надворі дощ. Великий, зливний, густий дощ. Липи на вулиці, липа перед вікном позеленішали густо й соковито.
Щось у цій безлюдній, повній дощової сітки вулиці нове. Мар’яна теж ковтнула краплю свіжини.
Як прагне душа незвичайности!
III
Нарешті, виходить на вулицю Мар’яна, може там знайде, може хоч на мить черкнеться об щось цікаве… може хоч яке обличчя, а вона вже приточить до того зміст. Ні, сіре, заклопотане, з печаттю буднів на виду пливе усе через вулицю.
Тільки одне доступне Мар’яні — мріяти. Хоч і остогид світ, хоч і не знаходить голодна потрави, спрагла води, — але хто їй заборонить мріяти? Уявляти те, що їй хочеться. Коли б можна було уявним розігнати реальне…
Вона хоче йти не Хрещатиком, не оцією шумливою широкою вулицею з величезними на три поверхи вітринами "Люксу" та "Універмаґу", з потоком однакових людських облич, а Хрещатим Яром, таким, як був він сто років тому. Долиною-яром повз річечку, порослу осокою і верболозом. Проминула болото, озеро, два-три млини, поки дійшла до села Басарабки, а нікого не зустріла. Тільки кози пасуться на взігр’ях перехресних ярів, он корови на лузі. Ще зветься ця долина Перевесинею здавна, бо тут кияни розставляли сітки на птахів. І нема ніякого міста тут, і не можна уявити його в цьому тихому, безлюдному яру-долині з витоптаною вузенькою стежечкою понад річкою. Яр поколотий іншими ярами, і звідти вибігають дзюркітливі малі ручайки, то треба через них перескакувати.
А десь там на Подолі шумлять торги, десь дзвонять дзвони, — чи то в Софії, чи в Михайлівському манастирі, чи в Ірининській церкві. Он ідуть прочани від Софії до Лаври через перехресний яр, Козине Болото, а там знову угору яром… Яром і пущею, а не Софіївською, Думською площею, Інститутською, Печерським… Привиджувалися їй і інші вулиці, що вливаються в Хрещатик, але реально бачить вона тільки ярі, обступлені густими лісами…
— Куди йдеш?
Перед Мар’яною стоїть Васанта, вона справді радіє, що побачила рідну душу.
— Та от думаю зайти на курси стенографії.
— І я ж туди йду! — з трьома знаками оклику вигукнула Васанта. — Це просто фатально. Ти перехопила мою ідею. Читаєш у думках…
— То, мабуть, у повітрі носиться флюїд, — здогадалася Мар’яна. — Зрештою, нам не диво. На цих курсах, казала Галина, або підлітки, або жінки репресованих партійців, або викинуті з наукової роботи. Словом, "колишні"… Галина мені й подала цю думку. Каже, що якби я знала стенографію, завжди мала б роботу…
— Що за Галина?
— Одна моя приятелька. Ти її не знаєш…
— Чекай, хто це такий привітався? — перебила Васанта. — Це до тебе, чи до мене?
Мар’яна пошукала очима того, що вклонився і вже зникав між юрбами.
— Я думаю, що до обох, — вирішила вона.
— А хто це, власне, такий?
Знов якесь нове Мар’янине оточення.
— Це? Та, здається, якийсь бібліограф чи журналіст, я так добре й не розібрала. Має якесь відношення до жидівської культури.
Де ж Мар’яна з ним познайомилася? Дивно Васанті, — на городі бузина, а в Києві дядько.
— Де? Отут на Хрещатику. І можна сказати — непристойно. Іду я раз весною, раптом один з цього рухливого потоку спотикається, падає, а щоб не впасти зовсім, — хапається мені за ногу. Я хотіла обуритися, а він так чистосердно й підсліпувато вибачався, що я не змогла. В другу хвилину він мені видався блаженним, а в третю — дуже тонким спостерігачем із розвиненим почуттям гумору. Ми йшли, говорили, навіть сіли на ослоні перед басарабським Критим Ринком у садочку. Він якось так повернув розмову, що я почала всю душу викладати, а закінчилося, знаєш чим? Він сказав, що хотів би зо мною зустрітись на канапі. Як ти думаєш, що воно за один?
— Патологічний тип.
— Анітрохи! Дуже мила людина… Ага, ось і курси… Ану ж зайдімо, що то ми тут почуємо…
— І ти, звичайно, сказала цьому припудреному сивиною ласунові, що зараз покличеш міліціонера?
— Ні, я сказала, що мене ображає кожний еротичний дотик, коли я не відчуваю себе божеством.
— І він з тебе посміявся?
— Ні. Відтоді ми здружилися. Я навіть була раз удома. Дуже мила дружина. Дуже мила сім’я.
Вранці, в хвилини прокидання, ясна думка. Цікаво, що ці думки, ясні й оновлені, приходять, коли мозок ще не зовсім прокинувся. І приходять вони, як сон, як півсон. Потім ці думки озвичайнюються, з чуда знову переходять у остогидлу, нудну прозу життя.
Напевно, якби Мар’яна мала змогу поїхати до Венеції чи хоч просто в Крим, то не було б цієї прози. Мар’яна це добре знає. Тому так прихопилася до здобуття грошедайного фаху. День і ніч, так як то Мар’яна вміє, насиджує над стенографічними вправами, і не лякає її, що далі треба буде ще більше праці вкласти. Далебі, знайшла смак життя, нехай на дурній стенографії, нехай! Мар’яні треба вправляти свої залежалі від довгого невживання сили. І навіть нудьги позбулася!
Стояло ясне завдання, мета мріла наприкінці весни десь, — ввійти хоч стенографісткою у життя, не світити більше своєю облізлою козою, показати цим розмальованим кралям, що й ти маєш смак та вмієш заімпонувати елеґантною зовнішністю. Хіба це таке гріхопадіння — віддати данину естетиці? А Мар’яна ніколи не мала гарного убрання. Не було кому за неї подбати, а вона собі про щось інше думала все своє життя. Та цю зиму ще доведеться своєю козою посвітити. Терплячости!
Одначе, що ж їй верзлося у розставанні мозку із сном? Щось дуже цікаве. Ці думки, як прорізи блискавицею чорного неба свідомости. Тоді все стає ясно, видко, зрозуміло. Але залишається тільки те, що встигло схопити око. Вся ж суцільність видіння утікає, може назавжди.
Ага, щось про майбутню людину. Первісна людина не мала почуття окремішности, а мислила себе, як "ми". Але вона не мала й відмінности від другої такої ж, що мислила себе "ми". То майбутнє комуністичне суспільство — поворот до цієї безіндивідуальної людини? Це неможливо! Люди складнішають, а не спрощуються. Одне "я" вже не має собі подібного. Люди вже тепер поробилися хижаками не супроти іншого виду, а супроти свого ж таки людського.