А ти?
Студент: Я?
І в цю мить він знаходить свої питання. їх важко не помітити. Вони нагадують вкриті снігами скелі, оточують його з усіх боків і затуляють вихід. Але йому чомусь не холодно і не страшно. Він знає, що та хвиля, яка з’явилася після зустрічі з дівчиною в коридорі університету, винесе його де скід.
Келдиш: Бачиш?
Студент: Так!
І от, склавши іспит, студент вирушає в бік моря, на березі якого розташований студентський табір. Він їде, щоб знайти там дівчину і вже ніколи не розлучатися з нею.
Все, що з ним зараз відбувається, схоже на книжку з малюнками. В ній він крокує автострадою, і, водночас, ніби читає про це. Сюжет так закручено, що неможливо відірватися.
Перший розділ. У ньому з вікна вантажівки описується краса рідної природи, даються назви злакових, кущів, дерев і висловлюється кілька мудрих думок.
В другій половині розділу він потрапляє на придорожний базар, де, купуючи в немолодих сільських жінок дари їхніх городів, не може не милуватися народною гідністю й красою. Там же ж оспівується чорнозем.
А ночує він просто неба, в копиці, хоча зараз тільки кінець червня, а копиці з соломою з’являються на полях у жнива, десь на початку серпня. Але це не суттєво.
Як би там не було, він спить у полі, його гризуть комарі, і над ним стільки допитливих зірок, що розділ кінчається думками про вічність і про його місце в ній.
У наступному розділі студента мучає спрага від пляшки напою "дюшес", який він купив і влив в себе на заправці. Дуже потужна річ — "дюшес", бо під його впливом студент іще й потерпає від проносу, внаслідок чого до самого кінця розділу нарікає на життя. Одна з його скарг — на брак грошей. Він так швидко зірвався з дому, що у батьків не було, що йому дати. Вони пообіцяли направити йому грошовий переказ, як тільки він опиниться на місці. Але туди треба ще попоїхати.
Під вечір він з’їздить з траси, бо в містечку неподалік живе один з його університетських товаришів. Адреси він не знає, але після низки пригод все ж знаходить його будинок. Товаришеві батьки радо приймають студента, але кажуть, що їхній син зараз у свого діда в селі, й невідомо коли повернеться.
Черговий розділ — це гімн гостинності. Він починається з описів пухової перини, на якій студент спав, і ковдри, якою він накривався, і настійки з кімнатних запахів, на які накладаються випари страв, що його ними частують кілька днів поспіль. Бо де йому поспішати? Син, кажуть йому батьки, скоро повернеться.
Гімн стає ще голоснішим, коли студент каже, що він таки їде. Йому в дорогу натоптується мішок з харчами. Розділ кінчається сценою проводів на автостанції. Водій задлявся з відправленням, і, коли він, нарешті, залишає станцію, назустріч йому на повній швидкості мчить інший автобус, у якому сидить студентів товариш. Батьки помічають це і лебединими криками зупиняють обидва транспортні засоби.
Наступний розділ — про спокуси. Товариш весь тиждень збирається на море. Він туди їде не сам, а зі своєю дівчиною й її подружкою. Там у родичів дівчини — будинок. Товариш умовляє студента приєднатися до них.
Цілий будинок, на місяць, на морі, з вином, на тлі гір!
Дні минають у трапезах, дружніх розмовах і довгих прогулянках, гуртом і парочками, у бік річки. В ніч напередодні виїзду студент виходить із хати й мандрує пагорбами. Тут він згадує за промінь, намацює його, стискає немов канат, і той підказує студентові єдино вірне рішення.
Передостанній розділ наповнений, в основному, водіями вантажівок, серед яких майже немає позитивних персонажів. Побачивши на дорозі студента, що проситься до них, вони вернуть пику. А, може, це й добре, каже він собі. За інших обставин вони б могли бути піратами. Які продали б мене в рабство. А то й зарізали б.
Сутінки застають його на пересипу, що веде з материка на півострів. По праву руку — одне море, по ліву — інше. Він п’є носом пересолене повітря, спрямовує обличчя на південь і визирає там свою дівчину. Між машин шастають діти з таранькою і в’язками свіжих бичків. Водії проти ночі бояться брати до себе в кабіну незнайомого з рюкзаком. Студент знаходить на березі дірявий човен і моститься на ніч. От якби, ледь блимають жарини його згасаючих думок, так сталося, щоб мене завтра підібрала якась іномарка. I щоб іноземці ті подарували мені якісь книжки. Або джинси. Так, джинси краще.
В останньому розділі його таки підбирає іноземець. Водій здоровенного туристичного автобуса. Австріяк, що жене своє порожнє одоробало на інший кінець півострова. Там він забере свою групу і повезе її спершу на північ, а тоді й на затишний захід. Австріяк садовить студента праворуч від себе і вмикає стерео. Потім він дістає з холодильника пиво, житній хліб, сир м’який, сир твердий, ковбасу трьох сортів і паштети.
Бери, пий, їж, це все для тебе! — показує на мигах австріяк, бо він не знає нашої мови, а студент не вміє по-німецьки. Але, беручи пиво чи ковбасу, студент питає, як це називається. Допивши чергову бляшанку до дна, він здіймає великий палець і просить, щоб водій озвучив цей жест. Тоді за півхвилини з’ясовує всі особові займенники, щоб можна було сказати "я — такий-то, а як тебе звати?" Після займенників він накидає собі в зошит базові дієслова, іменники, кольори, цифри та частини тіла. Не минає і півгодини, як він, ігноруючи правила, цвірінькає по-німецьки на будь-які теми.
Паралельно з процесом пізнання в нього вселяється думка про те, що тут справа не в промені, і не в канаті, а у його природних здібностях. Здібності і воля до перемоги — ось весь секрет його успіху. Вночі подумав — на ранок збувається.
До речі, питає він свого австрійського друга, ти — мати — джинси? Пара — один — джинси — для я?
І його австрійський друг каже, що, уяви собі, є в мене пара джинсів, трохи потерта, але як раз на тебе. Он, візьми там, у моїй торбі.
У студента відбирає мову. Поки він трясе своєю вдячною головою і перепаковує здобич в рюкзак, водій туди ж йому пхає паштет французький, австрійський журнал і баварське пиво. Через пару кілометрів їхні дороги розходяться. На під’їзді до розгалуження, студент у бокове дзеркало бачить міліцейську "волгу". Він знає, що як тільки він ступить на дорогу, в його життя увірветься спітнілий від щастя капітан міліції. Студент це знає, бо він вже пройшов всю цю книжку.
А тим часом австріяк пише йому свою адресу і запрошує до себе на Різдво. Він не певен, що студент його зрозумів, тому пробує зобразити спочатку діда з бородою, тоді небо, по якому той мчить на своїх туристичних санях.
Ця шарада спантеличує студента, але, щоб не образити водія, він кілька разів повторює "яволь" і тисне йому руку.
"Небо", каже він на прощання і тиче вгору пальцем, так само, як щойно робив австріяк.
"Гіммель", каже студентові водій, "дер гіммель", і тисне на газ.
ПЕРША ЗУПИНКА
Небо тут займає мало не весь простір. Хлопчик бачить таке вперше. Він уже був чоловіком і студентом, а зараз йому п’ять років. На ньому широкі чорні труси. Він гладенький і, за тодішнім звичаєм, стрижений наголо. Він ніде не поспішає, а закинув голову й лізе очима на небо. Минає якийсь час. Допитливість штовхає його все вище. Він знає, що є низ і є верх. Внизу — або земля, або підлога. У хаті внизу — підлога, а нагорі — стеля. А там, де внизу земля, от що там нагорі? Він дряпається туди поглядом, хоче доповзти до краю, відламати від нього шматочок, повернутися й сказати: а чи ви знаєте, де я був? Аж он там! Не вірите? Ось доказ!
По дорозі нагору йому весь час щось відкривається. Чому ця хмара так схожа на собаку, але не гавкає. Що у неї всередині. Чому пташки не падають. Чому небу не боляче, коли хтось кидає в нього каменем. Скільки на ньому поверхів, і що на якому з них відбувається. За кожним з цих відкриттів давно полюють дорослі мудреці. А йому це знання дається задурно. Так його баба, мамина мама, коли він буває у неї в гостях, завжди йому тихенько підкладає все лучченьке. І тут же ж подає знак, щоб він про це нікому не казав. Мовляв, це їхній маленький секрет.
Хлопчик стоїть з розкритим ротом, і в нього, немов це грот чи тепла мілина, запливають таємниці. Бо тут їм нічого не загрожує. Хлопчик їх не видасть.
Крім неба, тут ще є річка і хата на пагорбі край села. В хаті вже місяць живуть дід і баба (татові батьки), і тато з мамою, й хлопчик з сестрою. Хто їм дав цю хату і як надовго — хлопчика не цікавлять такі речі. Він живе тим, що бачить. З вікна хати він бачить річку і долину з коровами, плямами гаїв і павутинням стежок. Коли сонце сідає, на обрії проступають дахи дальніх сел і мотузка дороги, яка веде в місто. А в іншому вікні встає сонце й будить мух. Мухи, не миючись, вмощуються на узяті в рамки репродукції з журналу "Огоньок", а звідти, обминаючи вивішені для них липучки, летять і сідають на сплячого хлопчика.
В садку до вишні прив’язано рукомийник з порепаним обмилком, а під ним стоїть відро. Перед хатою — квітник. Хлопчик грається там зі своєю подружкою. Її батьки працюють у тій самій школі, де й його дід. Діти повзають між стебел, збирають у сірникові коробки жуків-солдатиків, а тоді випускають їх на війну з мурашвою. Солдатики — наші, мурахи — німці. А сонечок вони збирають пальцями, дають їм видертися на самий кінчик нігтя, і стежать за тим, як у них із-під панциря виростають крила. Бджіл, ос і ґедзів вони не чіпають. Домашок — схожих на бджіл мушок — хапають долонями, часто разом із квітами. Домашки не вміють жалитися, на відміну від кропиви, сороконіжок, повзучих щипалок, цвяхів та битого скла, що живе в землі й живиться кров’ю з дитячих колінок. Обидві родини не можуть натішитися з цих дослідників природи. Подумки вони вже одружили їх, обвішали дітьми й спровадили на заслужену пенсію.
Зранку та по обіді, коли спадає спека, дачники ходять на річку. Тут завжди галасно. Зграйка сільських дітлахів затягає у воду камеру. Всі водночас намагаються влізти на неї. Хтось пірнає з кручі, хтось грає в квача, хтось гризе макуху чи лузгає насіння, чи смалить самокрутку, чи їде десь з вудками велосипедом, до сідла якого замість казанка причеплена сталева німецька каска. Десять років тому тут проходив фронт. В полях і на схилах і досі знаходять гранати, набої, одяг, кістки й, навіть, нерозірвані бомби.