Бурдик

Діброва Володимир

Передмова

"На розі двох вулиць, підставивши крила травневому вітру, стоїть мій друг Бурдик. У руці його — пляшка вина. В довірливі очі, не фільтруючись, суне гомін і шумовиння з поверхні міських артерій. У якому з видимих напрямків, міркує Бурдик, мені б податися? Де спрямувати завзяття? Як і коли дати людям що-небудь нове — підхід до життя, погляд на природу речей або оригінальне вчення? П'ята година. Весна ось-ось перетече у літо. Двадцять градусів. Листя блаженно тремтить. На каштанах розверзлися тропічні свічки. Перехожі мліють від надлишку благодаті, яку вони ні спіймати, ні використати не зможуть. Так вона й зійде на пси!"

— Отаким, — кажу, — я й досі бачу Бурдика, хоча від того вікопомного травня, коли він на перехресті Черво-ноармійської та Саксаганського чекав на мене, минуло вже підрахуйте самі скільки років.

— Ми розуміємо, — кажуть вони мені, — але, будь ласка, мінімум лірики. Наш читач за свої гроші хоче одержати максимум. Література — також товар. Наголос — на насичений інформацією сюжет. І на дотепну, захопливу форму. Час грубезних шедеврів минув. Тепер всі поспішають. Сторінку вони ще так-сяк переглянуть. Але не більше! Зацікавляться — куплять. Спіткнуться об незрозумілий або нудний опис — і все! На щось інше ці гроші витратять. (Це в понеділок до мене звернулися співробітники одного з нових журналів. Пацани, років по двадцять, не більше.)

— Ми, — кажуть, — висвітлюємо білі плями, забуті прізвища, розробляємо неканонічне прочитання історії. Бурдик, ми чули, був представником неформальної культури.

— Ну, — кажу.

— Як нам відомо, ви зберігаєте його архів.

— Припустимо.

— Дайте нам щось з його літературної спадщини. Ми надрукуємо з вашими коментарями і спогадами.

— Я подумаю, — кажу.

— До п'ятниці, — кажуть. — Працюємо за жорстким графіком. На базі спільного підприємства. Оренда приміщення. Оплата — бартером.

— В часи, — кажу, — коли мій друг Бурдик жив і творив, зберігання такого архіву вважалося криміналом!

— О, о, — кажуть, — ми схиляємося. Але тиснуть умови контракту. Якість і пунктуальність. Решту фірма бере на себе. Папір — не проблема. Комп'ютерний друк. Лазерний принтер.

— Моє, тобто наше, — кажу, — покоління прийняло удар. Це — окрема трагедія. Вам її не зрозуміти. Так, тепер модно критикувати, але скажіть мені: хто конкретно поніс за все відповідальність? Чому досі не посадили нікого?

Мовчать.

— Особисто ми, — кажуть, — відповідаємо: я — за літературний куточок, він — за колонку сексу. Хочемо, щоби наш часопис став новим словом. Згодом освоїмо і кольоровий друк. Наше гасло: відверто на будь-які теми.

Анотація — англійською. Три сьомих накладу — за кордон. За нами — половина діаспори.

— Бурдик, — кажу я їм, — то була Зайва Людина.

— Прекрасно! — вони мені відповідають.

— Новий Гамлет! Жертва системи! — кажу. — Бо він не схотів бути Гвинтиком. Його смерть — то своєрідний виклик.

— Якщо до п'ятниці не встигаєте, — кажуть вони, —то хай це буде понеділок, але під дев'яту нуль-нуль. Так, щоб десь восьма п'ятдесят, плюс-мінус п'ять хвилин. Ринок диктує. А ще краще — в п'ятницю. Коли здаємо наступне число. Видавництво квапить.

— Я теж, — кажу, — не новачок у мережі друкованих органів...

— От і чудово. До п'ятниці, — кажуть. — Приємно було познайомитися.

— Ну, — кажу.

Вони вишкірилися, по черзі здавили мені руку і подибали нашвидкоруч заробляти гроші.

А де я візьму їм спадщину Бурдика? Те, що я мав —листи, клаптики з його віршами в університетських зошитах, план сценарію, карикатури — все розповзлося по драних течках, а звідти від повної безнадії під час переїздів (а я за ці роки змінив шість помешкань!) десь випарувалося. І п'єса "Смерть Василя Шуйського" для театру глухонімих. І трактат "Діалоги Напівматроса та Східньої людини про сутність буття". І ескіз панно "Злізай із дерева!". (Різноманіття його зацікавлень і досі вражає.) І Доброчух, Младоцвях, Хочубей, Здоров (називаю з пам'яті, навмання), не кажучи вже про Ванхадла й Воєнного. Де поділися всі ці та тьма інших прізвищ, що їх Бурдик так полюбляв збирати (хотів у якомусь із творів використати)?

Щоправда, знайшлася чернетка "За підкладкою". Зміст цього оповідання простий. Головний персонаж (а вся розповідь там — від першої особи) йде якось після роботи додому.

"Мені сорок два роки, згадує він, і я дуже стомився! Встромлю-но я руки в кишені". А в одній із кишень —дірка. Сунувся він туди і провалився.

Підвівся, розмазав сльозу, обтрусився, принюхався до пилу й мороку.

Що ж і кого ж, ніби питає автор, я тут бачу? Й стовпчиком подає список імен та речей, які для нас тепер уже є археологією.

— Карл Юнг та Фрідріх Ніцше (зразок політичного жарту),

— "кілька в салаці" (консерва, дешева закуска),

— "більшовик" (пляшка міцного вина місткістю 0,8 літра. Вона ж "бомба", "фауст-патрон" або просто "фауст"),

— Герман-Гессе, Діп-Папл, Дзен-Дао (прикмети духовності і вияв туги за "справжнім" життям),

— різне (ціни на вино, деталі скрути та тиску, спалахи інтуїтивних прозрінь),

— аматорські фотопортрети учасників масовки — Гурського (конформіст, викажчик), Заремби (шкільний товариш), батьків, дітей, Боровадянки (наскрізний персонаж жіночої статі) тощо,

— турбота Партії про Уряд (жарт),

— її блакитний светр (подробиця-натяк на любов, герой "За підкладкою" збирався на повітряній кулі тікати на Захід, але закохався і загальмував).

Подаю перелік не за абеткою, а так, як він стоїть на тому аркуші. Хоча це — не повний текст, а чернетка.

Звичайно, не знаючи контексту, важко побачити в ній панораму епохи. Але, піднапружившися, можна, якщо і не розписати ці нотатки в оповідання, то, принаймні, підперти їх чесним коментарем.

Мене турбує інше. Припустімо, я їм до п'ятниці зліплю уривок із творчості Бурдика. А чи не скажуть вони мені: ми — видання комерційне, залежимо від попиту, а на вас зараз моди немає. Бо все ваше покоління для нас — не указ. Ви за свої сорок з гаком для нас не лишили ні гори, ні копанки, тому без зайвого виску мусите десь розчинитися. (Про гору й копанку — це моя власна метафора.)

загрузка...

Скажуть! І матимуть рацію.

Бо взяти того ж Зарембу. (Я не розумію, навіщо Бурдик увів його у своє оповідання.) В дев'ятому класі посеред зими він, Заремба, підбивав нас із Бурдиком тягтися з ним у Святошино ґвалтувати знайому поштарку (і з того, звичайно, нічого не вийшло). Зате у десятому класі він разом із Блохіним виступав за "дубль". А після школи Заремба поїхав до Мінська, де півтора роки грав за місцеве "Динамо". Щось йому там не сподобалося і він перевівся до "Чорноморця", де невдовзі побився з тренером. Перебрався до Луцька, але його син там захворів на астму, і Заремба знов запросився до моря. Не вийшло. Він кілька разів писав до Федерації, погрожував, скаржився, підшивав довідки, дарував лікарям сервізи і на тому попався. Поїхав у Донецьк, осів фізруком у середній школі, розлучився, і жінка у нього відсудила кооператив. Потім він десь зник. Хтось мені казав, ніби він влаштувався начальником тиру на Печерському ринку, і буцімто ходить до церкви, де роздає старцям банкноти. Бурдик би не повірив.

А з іншого боку, Гурський. Комсомол, партія, профспілки. Видряпався до заввіділу, по кілька разів на рік їздив за кордон. А коли позачиняли райкоми, він пірнув у мул, а тоді виплив на чолі власного банку.

Минулого тижня я мав щастя бачити його. Стою собі під гастрономом, напроти валютної крамниці, аж —глип! — підрулює біла "тойота". З неї виходить друг нашої молодості й колишній товариш, а нині пан Гурський. Вирішив по дорозі додому справити жінці шубку. Доларів, може, за п'ятсот. Волосся на лобі поменшало. Зате оправу в Мадриді придбав, золоту. Вітер, зимно, але він без шапки. Так тепер треба. Весь у плащі на квітчастій підкладці. Незворушна мармиза. Жодної оригінальної риси. Совітське штампування. Людина на всі часи.

Є, правда, й інші. Ті, що не ходили ні в райкоми, ні на футболи, а найкращі роки пересиділи в запіччі. Конспектували щось, крадькома робили ксерокопії й були переконані, що прилучаються до вищих сфер. Де ті сфери? Чому вони й досі ховаються? А зацапана всіма нами Духовність? Де її носять чорти?

Одне слово — гумус, а не покоління!

"Хіба про це мріялося?" (Це вже слова героя "За підкладкою".)

"Га?" — риторично питає він, шукає вихід, вступає у бійку з умовами, зазнає безліч пригод.

"Що за час мені випав! — вигукує він на початку свого монологу. — За що? Чому саме так? Саме тут? Саме я?"

"Сам винен, — відповідають йому інші явища та персонажі, — треба було не падати! Дірку чому не зашив? Ми, між іншим, також унікальні. Кінчай монологи. Вгрузайся у данність. Штовхайся і штовханим будь".

"Відмовляюся! — кидає їм герой. — Геть із цього запідкладдя! Назад до кишені!"

(Чернетка кінчається цим волелюбним закликом. І це є ключ до всієї творчості Бурдика, з якої повністю, хоч як то прикро, зберігся лише цей уривок, тому неясно, як далі складеться доля героя.)

Але в житті було так. Бурдик, як ми з ним і домовлялися, під кінець вісімдесятих років, пополудні вибрався на ріг Червоноармійської та Саксаганського. Щось мене забарило, і він мусив довго чекати — вже добре, як завжди, зачмелений. І на те є причина. Бо Партія нас двадцять років труїла кріпленим вином і не дозволяла розкритися. (Ці шмаркачі із журналу, хіба ж вони зрозуміють!) Явити світові всю широчінь своїх творчих потенцій — про це ми й не мріяли! Ні я, ні Бурдик.

Тому він без жодних претензій стовбичив за звичкою під гастрономом і визирав мене.

Був кінець березня, але на диво теплий. Природа передчувала новий сезон руханки соків, паморочливих запахів і рясних плодів. Усе виглядало так, як і п'ятнадцять років до того. Хіба що там, де колись шумувала надія, тепер розляглася втома. І можна було вже робити висновок, що, мовляв, гарно цвіло, духмяніло, і бджоли роїлися, і солов'ї з комарами були, але майже нічого не зав'язалося.

Бурдик нервово відтупцяв свої півгодини. Він щойно спожив пляшку "Горобини на коньяку" (подаю коментар для молоді та іншоземців, що це таке пійло міцністю у тридцять градусів, бо на горілку він не назбирав), і надсадно думав, де б тут відлити. Аж раптом відчув, що на нього дивляться.

Він обернувся.

1 2 3 4 5 6 7