Пісні Бітлз

Діброва Володимир

Пісні Бітлз

* WHY DON'T WE DO IT IN THE ROAD

/Noone’s really watching us,

Why don’t we do it in the road/

Я прокинувся о сьомій і визирнув у вікно.

Новий день починався так празниково, що, ставши спиною до інших пожильців готельного номеру, я перехрестився. З незвички хрест вийшов кривенький.

Напередодні сесії мені до ранку дали книжку про Достоєвського, де бог писався з великої літери. Автор – Бердяєв, видано у Парижі. Я дещо законспектував, бо з цим Богом треба ще розібратися.

Водіїв уже не було. Вони встали о п’ятій, щоби до спеки промчати свої чотириста кілометрів. Я доїв їхнє сало з помідорами, забрав паспорт у чергової та вийшов на трасу ловити машину.

Юне, зухвале сонце дерлося на верхівку неба. Я йшов дорогою і співав "Ой хмелю, мій хмелю", потім, розгедзькавшись, затягнув із Бітлз "WHY DON’T WE DO IT IN THE ROAD".

– Ніхто за нами не стежить, чому ж, – голосив я, – чому ж ми цього не робимо на дорозі?

Три курси позаду, два – попереду, практику відробив, їду до моря і ні про що не дбаю. Жадана свобода, прозора й ясна, живилася світанковим повітрям і барвами від копиць.

Чому б нам негайно й завжди так не жити? Не здатні? Не хочемо? Боїмося? Чого? Бо якщо душа – безсмертна, тоді виходить, що...

Поруч зі мною спинився ЗІЛ і водій почув історію про бідного студента-археолога, що, їдучи на практику, відбився од своїх.

Він підвіз мене до містечка і завернув. Я подякував і пішов далі.

Під горою стояв міліцейський "бобік". Звідти вистромився сержант і на миґах наказав мені підійти.

– Звідки? – спитав він у мене.

Я сказав. Сержант здивувався і вилаявся.

– І далеко йдеш?

Я сказав. Він попросив документ.

– Турист, значить, – він недбало гортав аркуші, – а чого це штампик прописки стоїть раніше, ніж дата видачі паспорта?

До кордону було далеченько, на мені були відпрасовані штані, тому, коли сержант наказав сідати в машину, я не опирався, а попросив лише вивезти мене потім на трасу.

Сержант завів мене на другий поверх міліції до кімнати старшого лейтенанта. Той узяв мого паспорта, назвав по імені-батькові і попросив розказати, що я роблю у їхньому районі.

Брехати про археологічну експедицію було небезпечно, і я сказав правду: їду на південь сам не знаю для чого.

– А чому не на поїзд?

– Грошей немає.

– Навіщо ж їхати, коли грошей нема?

– На їжу в мене вистачить.

Лейтенант не пойняв віри й порадив казати правду, бо він усе перевірить.

– Будемо тримати, – сказав він, – доки все не з’ясуємо.

Я пригадав, що десь у Криму мали бути художники.

– Їду до них, щоб навчитися малювати.

– А чому вдома не вчився?

– Часу не було.

– А що в тебе там у рюкзаку?

Я видобув торбу з милом і пастою, спальник та загорнене в целофан мистецьке знаряддя: фарби, загальний зошит, збірку поезій Рільке.

– Поки що, як бачите, не змалював нічого, але сподіваюся...

– Стоп! – схарапудився офіцер. – А це що таке?

Зі стосу паперів він витягнув кілька аркушів. То були відбитки виданої за кордоном книжки прозових творів Осипа Мандельштама. Жінка, яка тайкома робила мені копію, клацнула деякі сторінки двічі. Я взяв їх, щоб робити нотатки або зужити як туалетний папір.

– Розмножувальна техніка! – Очі старшого лейтенанта спалахнули, і він заглибився у читання.

На першому аркуші стояла назва "Меньшевики в Грузии", і згадувався Каутський. На другому й третьому – уривки з "Путешествия в Армению", чотири сторінки поштампованої на нерівні абзаци поетичної прози. На четвертому – коментар, який починався словами "не понятый современниками философ-мистик Леонтьев", а закінчувався "многочисленные манифесты".

– Звідки це в вас? – лейтенант був гарний на вроду, стрункий, смаглявий, з розумними недовірливими очима. Він стажувався на курсах і добре знав, що то за небезпечна річ – розмножувальна техніка.

– Це – туалетний папір.

– Я питаю, де ви його дістали?

– Знайшов.

– Де?

– Біля кінотеатру, там, де палітурна майстерня.

– Що ви робили там?

– Замовляв палітурку на курсовий проект.

– Проект чого?

– Курсу.

– Якого?

– Третього.

– Ці аркуші вам видали у майстерні?

– Я їх знайшов.

– У майстерні?

– Ні, біля неї.

– На вулиці?

– Ні, от дайте, я вам намалюю.

Щоб не дрижала рука, я обхопив ручку всіма пальцями і почав малювати складний план-схему подвір’я з безліччю переходів, приймальним пунктом склопосуду, слизькими сходинками, смітником з голубами, де рівно такого-то травня, точніше сякого-то червня цього року я, вийшовши з палітурної майстерні, шукав, у що б загорнути свою курсову, і надибав ці аркуші, які привернули мою увагу, але я їх не читав, а взяв з собою в дорогу, щоб використати.

До кімнати після дзвоника старшого лейтенанта зайшов високий, схожий на позитивного кіногероя дядько з сердитим поглядом.

– Що це в тебе за гастролер? – запитав він лейтенанта.

– Емісар, – відповів той, розкладаючи речові докази, – ось перевозив літературу.

Дядько взяв аркуш, почав уважно читати. Його чоло, мов пісок у березі, вкрилося паралельними брижами. З усього написаного він розібрав лише два слова, "меншовики" та "в Грузії".

– Що там у нього в торбі? – спитав він.

Старший лейтенант наказав мені перегорнути всі книжки та папери.

– А там що?

– Це, розумієте, мій учбовий зошит, тобто я не те, щоб учень, але вивчаю дещо, виписую... Ось подивіться.

Я впився нігтями у сторінки, жмакав їх, перекидав з одного боку на інший, щоб тільки поміж бітлівських текстів вони не розгледіли заборонених прізвищ Грушевського та Єфремова.

– Ось подивіться, – тицяв я пальцем у виписки з Воробйова й Тютюнника Григора.

– Ладно, – сказав дядько в цивільному, і я з полегкістю закрив зошит. З того боку охайним письмом було законспектовано всю працю Бердяєва, де Бог писався з великої літери.

– То що робити будемо? – запитав стрункий лейтенант у кіногероя.

– Дзвони. Нехай вони розбираються.

– А який там номер?

Дядько назвав йому номер, а мені наказав спускатися з ним.

– Речі залиште тут.

Мене завели до приймальні, де висіла мапа району й де рядова міліція ґирґалася з п’яницями.

Так от чому ми цього не робимо на дорозі, вмить розкумекав я, поки розумноокий старший лейтенант на другому поверсі набирав номер.

Заціпенілі думки ніяк не збиралися в жменю, і серце змагалося, щоб якнайшвидше одкалатати свою життєву норму.

Міліціонери приволочили діда, що давав хропака у сквері, якийсь чолов’яга показував свою пробиту сусідою голову, плакала жінка, від якої втекла донька, а я бубонів "Господи!", тоді знову "Господи!", тоді: "помилуй мене!". Цю молитву я теж колись виписав з книжки, виданої не в Парижі, правда, а в Санкт-Петербурзі.

Що може бути за Мандельштама? Нічого. Тут головне, щоб експерт, на якого вони чекають, не поліз у зошит і не побачив Бога. Тоді мене нічого не врятує. Добре, якщо тільки з інституту виженуть. Я поклав собі бути стриманим, чемним, не запопадливим. Мандельштама знайшов. Що воно таке – не знаю. Бердяєва переписав, бо дурний був і казна-чим цікавився. Книжку цю мені показав єврей, який тоді ж подався до Ізраїлю. Конспект я нікому не показував і сам у нього відтоді не зазирав.

Господи Ісусе Христе, помилуй мене!

Кошлатий дід, що спав на траві, проситься покурити й тікає. Його ловлять, затягують, б’ють, він мовчить, Господи Ісусе Христе! Його виводять, він підморгує всім і робить самокрутку. Йому кажуть, що ж ти, собачий статевий орган, тобі що, жіночий статевий орган, повія ти стара, мало дали? Помилуй мене!

Дід – зовсім м’який, його очі повиті туманом, по холоші тече рідина, помилуй мене, Господи Ісусе Христе! Його б’ють у приймальні. Черговий лейтенант складає на нього протокол.

– Хвамілія! – питає він.

– Людина! – відповідає дід з погордою.

– Яка ж ти людина? – дивується лейтенант. – Обригався! Обісцявся!

Діда пхають у холодну.

Мене викликають на другий поверх. Сержант супроводжує. Перш ніж зайти, я встигаю тричі перехреститися.

Старший лейтенант у присутності гладкого чоловіка в костюмі розпитує мене, звідки я дістав надруковані на розмножувальній апаратурі аркуші. Я повторюю байку про палітурну майстерню та смітник.

Гладкий чоловік мовчить. В його записнику – моє ім’я та всі паспортні дані.

– Підпишіть, будь ласка, – каже старший лейтенант і подає мені протокол. Там написано, що я добираюся попутними до Криму з метою зустрітися з художником таким-то (Господи Ісусе Христе, помилуй мене!), аби він навчив мене малювати.

Я підписую.

– Проведіть його далі, – каже старший лейтенант сержантові, – і рюкзак можете забрати.

Невже у зошит не дивилися? Або не дібрали, що там записано? Хто цей гладун? Може, він просто так? А той, котрому дзвонили, ще не приїхав?

Дякую тобі, Господи, шепочу по дорозі. Як би тепер хоч клаптик із зошита, хоч заголовок книжки видерти? Як не пізнають Бердяєва, то за самого Мандельштама нічого не буде. Знайшов і підтерся, з ким не буває. Господи Ісусе Христе, помилуй мене!

Здоровані-сержанти заводять хирлявенького п’яничку з білими, неоднаковими за розміром очима. П’яничка лізе побалакати з міліцією за життя, але черговий лейтенант уриває його. Невідомо, чим цей алкаш завинив, але пройти повз такого і не турнути – гріх, неподобство.

– Хто ти такий? – питають його.

– Нечупарелоленіки.

– Ти мені, шльондра, на статевий орган, тільки не займайся статевим актом, а кажи, хто ти є такий, собачої матері син повії, ходиш і паспорта при собі не маєш!

Як би так, думав я, непомітно розв’язати рюкзака, щоб дістати пакунок з причандаллям, витягти зошита, вирвати сторінку та з’їсти її.

– Хто ти такий, питаю!

П’яничка підводиться й рапортує.

– Нечупареллоленіки!

– Що це за Нечупарело, займайся воно статевим актом в анальний отвір!

– Не-чи-по-рен-ко Ле-о-нід Ми-ки-то-вич, – каже той по складах, клацає підборами, намагається випростатися, але падає.

– Де ж це ти, Нечупарело ти статевого акту, так нажерся?

Треба, думаю, витягти Рільке, почитати його хвилин десять, удати, ніби записую щось у зошит і видерти аркуш із назвою книжки та видавництва.

– У Заглоби їхав до матері.

– Як хвамілія?

– Коршаклюбори.

– Що за Любори, до жіночого статевого органа дверцята, повія.

– Коршак Любов Борисівна.

Краще нічого не писати. Черговий лейтенант підозріло зорить. Не звик, щоби тут писали. Забере зошита – пропаду.

– Чому ж у неї хваміліє інше?

– Чому ж у неї хваміліє інше?

Нечупарело береться на диво барвисто і кучеряво розповідати про війну, як хтось не дочекався, а той прийшов без руки, обіцяв убити, а він був іще пацаном, хтось узяв сокиру й каже – не пущу, це ж рибйонок!

Нечупарело заплакав.

– А ти, – підскочив він до лейтенанта, – матір паплюжити не смій!

– Ах ти ж людина, що ходить до вітру у штані, – закричали на нього міліціонери, – напився й займається статевим актом, шльондра.

1 2 3 4