Андріївський узвіз

Ліді — коханці, жінці, другу, музі, редактору

ПЕРЕД ТИМ

Андріївський Узвіз — вулиця в Києві, яка з’єднує низ міста з верхом. Поділ, район колись заселений ремісниками й торгівцями, з княжими палатами, які повстали на високому правому березі Дніпра.

Ця вулиця — одна із найкоротших у Києві. Її довжина — 750 метрів, але тут є житлові будинки, державні установи, художні галереї, готельний комплекс, крамниці, приватні фірми, ательє мод, ресторани, музеї, кав’ярні під дахом і під парасольками, театри, а для духовних потреб — храм Святого Андрія Первозванного (архітектор — Б. Растреллі, стиль — барокко) і семінарія. Бракує хіба військового училища та лікарні, але в готелі, напевно, є аптечка. Крім того, на випадок пожежі скрізь висять вогнегасники.

Перепад висоти між Контрактовою площею й церквою Св. Андрія — 70 метрів (найбільший у місті). Золоті церковні бані у вітряну годину нагадують щогли казкового вітрильника, який на крейсорській швидкості долає океан зла. Хоча, насправді, рухаються не рельєф і не архітектура, а зграї несортових хмарин, коли їх рве і мотляє вітер. У кожному разі вважається, що під час грози хрести захищають якщо й не від грому, то від блискавки.

Не виключено, що, коли скрізь танули льодовики і утворювалися континенти, ця вулиця була руслом могутньої річки. Єдиним бажанням цієї річки було злитися з Дніпром, який тоді був морем. Затиснута між крутими, але крихкими берегами, річка терлася об них, як березнева кішка, щокроку міняла напрямок і розкидала на всі боки острови, затоки, плеса та урвища, обважнілі від ягід і шпичаків.

Людина, якій пощастило бачити таке, могла запишатися і надуматися, ніби вона — творець цього дива. Щоранку вона могла пірнати туди, де глибше, не боячись напоротися на арматуру.

Могла мігрувати з острова на острів, шугати чайок, а, бачачи, що птахи витівають в повітрі, не могла не відкрити букет фізичних законів.

Зголоднівши, вона могла наїстися падалкою. А із виплюнутих тоді нею кісток тут міг за три роки вирости сад з виноградом і павами.

Могла видряпатися на піщану гору, розігнатися до дзвону в вухах і кинутися в бистрину.

Долаючи підступний вир, могла черканутися животом об рибу і збагнути таємницю життя. А, якщо пощастить, то і смерті.

Могла виплисти на косу, могла лягти під вербами, могла занурити очі в небо й чекати, доки погляд доскочить до чорноти і помчить назад, у свою схованку.

А, натомившися, могла піднятися на кручу, з якої видно Дніпро, і дивитися, як сонце перефарбовує ввірений йому світ. День — щоби хвилі здіймати, вечір — щоби мовчати. Навіщо і де поспішати? Для творця немає такої речі, як змарнований час.

Про те, що це так, і що тут справді колись текла річка, свідчать докази, котрі і досі розкопує наука. Деякі з них зберігаються в музеї, розташованому посередині вулиці.

Раз на рік, в останні вихідні травня на Узвозі відбувається свято міста — день Києва. Художники зносять сюди свої картини, ювеліри — прикраси, майстри народної творчості — всяку самобутню красу, яку можна повісити на стіну, покласти під ноги, залити по вінця борщем чи горілкою.

На ятках обабіч розкладені книжки. Поруч парує румянобока випічка. На помостах актори розігрують невеличкі вистави. На кожному звиві вулиці оркестри викресають щось схоже на музику. Те саме роблять і самородки з гітарами і без. Крізь гомін слова не завжди добивають до свідомості. Мелодія теж, ледь виструнчується, так одразу ж і розпадається на клапті. I тільки ритм пужить та гвіздить кожну голову, яку занесло на це свято. Щоб ні туристи, ні городяни ні на мить не відривалися від пульсу епохи.

Все місто пропливає за ці дні Андріївським Узвозом. Люди тупцяють знизу під гору або з гори додолу. Прямо, за певним планом або туди, де їх зигзагами й ривками несе юрба. Хтось намірився придбати цінну річ, хтось хоче випередити сусіда, а комусь аби перебути вихідні. Деякі пильно тримаються правого боку, доходять до кінця, перетинають вулицю й дрейфують у зворотньому напрямку. Інших, метушливіших, пхають, мнуть та місять всі, кому не ліньки. А вони й раді, бо те, що для інших — біда, для них — пригода.

Позираючи на розкладені скрізь дари, дехто думає, що цього на всіх не вистачить. І що за кожну дрібницю доведеться платити. Трапляються тут і люди з метою настільки високою, що вони й не розраховують дійти до неї. Принаймні, не сьогодні і не завтра. Хіба що колись, дуже потім, бо вона у них ген аж отамо. Але більшість пішоходів націлена на сучасність і хапає все, що їм пропонується. Втім, тут усім нелегко. Кожен мусить щось долати. Ще й на голову як не пече, так крапле.

Населення міста рухається поодинці, малими групами й парами. Парами, буцімто, простіше. Особливо, якщо на тобі дитя, яке треба викохати бодай до власних розмірів, а тоді, поцілувавши, випустити в шумовиння Узвозу.

Якщо в цьому — задум і ціль свята міста, то до них повинна додаватися гармонія. Як звукова, так і кольорова. Де ж вони? Як же так сталося, що замість насолоджуватися усі потерпають від хаосу?

Так мало не вголос нарікав один затиснутий сучасниками чоловік. Зранку він сів на шістдесят другий автобус, дістався до Контрактової площі і тепер поволі пхався у бік церкви на горі. Він щойно переніс мікроінсульт, через що й був змушений зупинятися, відсапуватися і реєструвати незадовільний стан речей на вулиці.

Здавалося б, пухкав він, мирний період історії, а що ці гади зробили з красою?! И чому за часів річки тут було царство свободи, а нині — ланцюги з причин і наслідків?

Він, безумовно, припускав, що так не можна ставити питання. І що, скоріше за все, тут завжди було зле. Всім, окрім бур’яну і хижаків. Тому питання формулюється інакше. А саме: якщо це — природний стан речей, тоді безглуздо чекати змін. Звідки їм взятися? Тим більше, що за всіма ознаками це — або прокляття (невідомо за що), або якесь садистське (без початку і без кінця) випробування. Скільки ще треба себе згинати, щоб, незважаючи на умови, жити по-людські? От як стоїть питання.

Чоловік зібрався за звичкою сплюнути, щоб трохи зменшити тягар знання, але вчасно стримався. З огляду на щільність і дратівливість мас довкола нього це було вірне рішення. Тим більше, що він і так знав відповіді на ці питання. Та й іншим вони, мабуть, були відомі. Бо тут дурних нема. Є лише ті, що придурюються.

Його ж відповідь зводилася до того, що ці питання вирішуються не тут і не нами. Бо для цього потрібні відстороненість і перспектива. А ми їх позбавлені. Тому що ми — полонені. Бранці часу, обставин і власного хворобливого тіла. Це — в нашій природі. Бо нас з головою занурено в плин речей. Все, що ми бачимо — це або зігнуті спини, або перекошені роти. Ми відчуваємо свій час, але так, наче це уповільнена зйомка. Найвищий з нас може охопити поглядом максимум цей вигин вулиці. А от, наприклад, що діється за поворотом, ми не знаємо. Хоча ми й пам’ятаємо, як там було, коли нас там носило. Але з того часу все, напевно, помінялося.

От якби хтось бодай час від часу з якоїсь вишки посилав нам сигнал, як би ми тоді піднеслися душею! В кожній точці маршрута ми б знали, де йти, а де не потикатися.

Або як добре було би (не кожного разу, звичайно, а тільки у найпожежніших випадках), якби нам (не з супутника, а з вертольота) кидали рятівну линву. Щоб ми за неї хапалися.

Те, що він називав "линвою", не конче мало би бути корабельним канатом чи знаряддям, що у спортзалах чіпляється гаком до стелі. Згодилася б будь-яка мотузка, достатньо груба, щоб витримати його вагу. Цей образ зберігався у нього в дитячих спогадах. В тих, де він так уп’явся в линву ручками і так затис її між колін, що, коли вона підняла його вище дерев, він не зірвався, а, навпаки, побачив те, чого з землі не видно. Але у якому році було таке і за яких обставин, він того не пам’ятав. Це міг навіть бути не факт життя, а продукт його уяви. Дитяча фантазія. Мрія. Сон.

З цією думкою він дійшов майже до краю Узвозу і спробував загальмувати. Там, за церквою свято кінчається. Там нема кіосків з музикою, там не здибаєш тих, з ким є про що згадати. Йому — туди. Але чи готовий він вертатися додому? До найближчого транспорта треба ще попойти. Ні, не готовий.

Можна крутнутися, удати, ніби ти щойно сюди підійшов і попереду в тебе слалом-гігант з піруетами і призовим фінішем. Але чи хоче він бачити те, що й за першим разом в’їлося в пори? Ні. А спотикатися об рельєф? Теж ні. А об чиїсь спритно підставлені ноги? Ні, не хоче. Що ж робити?

Він завернув на алейку ліворуч, уже під самою церквою (там не так завізно й легше міркується), знайшов ділянку трави, не загиджену харчовим сміттям, і плюнув туди. I в цю мить щось сталося.

Що саме, він так і не зрозумів. Він почув звук, який нагадував водночас ляскіт батога, вибух фугаса і грім. Якщо це був грім, то в парі з блискавкою, яка вирвалася з-під землі і поцілила чоловікові в серце. Серце не змогло вмістити стільки болю і по прямому каналу погнало його в бік руки. Біль ошпарив чоловікові пальці і відрикошетив у ногу. Чоловік вирячив і зразу ж заплющив очі, але так нічого й не видивився, бо стояв спиною до джерела подій.

Там, позад нього, по інший бік доріжки вже годину товклася театральна трупа. Кілька молодих акторів розігрували мікропєси, написані їхнім ідеологом-режисером, але ніхто з перехожих не звертав на них увагу. Всі гадали, що так і треба, й що це — не нове слово сценічного мистецтва, а охвістя натовпу, загнане у цей апендикс магістральним потоком. I їх можна зрозуміти. Єдиною торгівельною принадою скверика був сердитий нумізмат, який розклав на землі офіцерські погони, медалі та грошові знаки з попередньої епохи.

Кредом цього театрального колективу був "реалізм без меж". Повна імітація природних процесів. Усунення загат між грою й життям. Між картиною й рамкою. Рух від життя у мистецтво і назад в життя. Як вдих і видих. Театр як несподіванка. П’єса як імпровізація. Вистава як провокація. Сюжет як гепінінґ. Пауза як текст і жест як дискурс. Вони півтора року збиралися в підвалі, де проводили репетиції, максимально наближені до медитацій. З елементами йоги, кунґ-фу і тай-чі. Але через байдужість населення й ворожість бюрократів ніхто про них не знав.