Претенденти на папаху

Олег Чорногуз

Сторінка 28 з 76

— За них і сиджу. А мені слідчий не вірить…

— А конкретніше ви можете розповісти, Євмене Миколайовичу? Мене теж цікавить, як легенько грошики течуть у чужі кишені. Але не бійтесь, я вашим шляхом не піду. У мене інший шлях…

— Мій шлях тоді пролягав через сади і городи на околиці. Я пішов туди, де почали забудовуватися "куркулі", незважаючи на різні постанови. А Стратон Стратонович ще й наказав: "Шукайте таке місце, де ставок, і млинок, і вишневенький садок". І я його знайшов. Вийшов на город, став посеред цибулі й огірків і почав метром міряти землю. А тоді взявся ще й кілочки забивати. Коли це до мене баба якась підбігає: "Товаришу архітектор, невже ту електростанцію обов'язково на нашому городі ставити? Та й не топчіть городини, жалько. Це ж наш труд. А у вас такі великі черевики. Заходьте в хату. Мій муж вас жде: пообідаємо, побалакаємо…" А тут під ложечкою аж засмоктало. Зайшов я, принципа із себе корчу. "Ніяк ніззя! — кажу. — Це державне діло! Запланували — буде! Моє діло маленьке, я тільки виконую службові обов'язки…" Словом, мелю, інтерес мене взяв. "Яке діло?" — питає господар. "Згідно генерального плану — забудова нового мікрорайону", — пускаю туману в очі. При слові "генеральний" баба аж руками сплеснула: мовляв, за що така кара, напасть і все таке інше. Я — нуль уваги. Взяв папку, глянув на старий план "Фіндіпошу" і спокійно продовжую: на вашому городі якраз плануємо збудувати млин. Житню питльовану муку буде випускати…" Баба в плач. "Юхтиме! — кричить до чоловіка, хоч він сидить поруч. — Ти ж чоловік! Ти щось і кажи". А він у відповідь: "А що тут довго балакать? Ставка мені ізвєсна. Всі беруть п'ятсот рублів. Думаю, товаришу архітектор, і ми не останні. Тут рівно п'ятсот — і ні копійки менше. Випийте на дорогу — і будьте нам здорові…" І при цих словах засунув гроші мені насильно в кишеню. Я й взяв. Вони ще мені на дорогу пляшку казьонки намагалися всучити. Відмовився. Тоді сказали: "Спасибі за всьо! Ходіть здорові! Будем живі — устрєтімся…" І оце зустрілися. Уже тут, на очній ставці. Гроші я повернув. Того ж дня, як тільки дядько мене на кобилятинському ринку впізнав. Сало я пробував у нього. "Ах ти, паршивець, — каже. — Тут уже за фельдшера себе видаєш? А на городі архітектором був!.." І потягнув у міліцію, хоч я благав його і просився…

— Що ж, Грак, тепер ви можете писати свої мемуари, а згодом навіть видати свої любовні листи до Офелії,— вислухавши Євмена уважно, сказав Сідалковський.

— Слухай, доктор, мені зараз не до цього. Я виправлюсь. Я ж не злочинець…

— Ви не злочинець, Грак? Ще не злочинець. А втім, як цей випадок трактуватимуть слідчі, мені важко сказати. Знаю одне: у вас, Євмене Миколайовичу, десь усередині сидить отой маленький злодій, котрий постійно намагається вилізти на поверхню. І я певний, він давно б уже виліз, та ще й не в такій формі, якби не ваша вища закінчена…

— Проси Стратона Стратоновича… Він же добра людина…

— Особливо коли комусь погано… Зараз це для нього непосильна ноша, Євмене Миколайовичу. Як, до речі, й для вас, зважаючи на ваш зріст. Хоча черевики ви носите більші, ніж я. Так що про всяк випадок звикайте до ситуації. Час від часу можете тренуватися і на лаві. Хоч цей предмет не вимагає такої досконалості, як нари. Нарами вам слід оволодіти професійно. Задатки у вас є, хоч працювали ви поки що як любитель. І це вас може врятувати. Ви ж знаєте, на молодість і любительство у нас чимало гріхів списують. Гадаю, і вас це врятує. А все почалося з малого: з фруктового ряду на ринку. Ні, ви таки супергеній, Грак. І поки що працюєте не за призначенням…

— Я тебе прошу! Я теж ще хочу зробити щось у житті, залишити свій слід…

— Слід на чому? — перебив його Сідалковський. — Один залишає сліди на землі. Маю на увазі орача з плугом. А другий — тільки відбитки пальців. Ви народжені для другого, хоч і кінчали сегеакадемію…. Я сьогодні з вами жорстокий, Грак. Бо я вас люблю. І я завжди вас попереджав, що ви кінчите ось цією камерою. Ви ж мене запевняли в протилежному, казали, що я з вас роблю злочинця. Тепер ви бачите, чим ви кінчаєте свій життєвий шлях, ще не розпочавши його.

— Але я не винен! — повторював Грак.

— Євмене Миколайовичу, вибачте мою невихованість, я вас переб'ю. Ви коли-небудь бачили хоч одного злочинця, який би визнав свою вину? Усі безневинні тут. Винні на волі…

— Ти гірший за слідчого, Сідалковський. Він хоч вірить у мене… Уже того "архітектора" давно знайшли. У мене з ним була очна ставка. Він діяв сам, я просто жертва випадку… Спокусився на ті гроші, хай їм біс! Але ж я дядькові їх уже віддав. Він підтвердив і простив…

Після того, як Сідалковський показав старшому слідчому візитку Жереха і від себе додав, що то його найближчий друг, Яків Леонтійович (так звали слідчого) раптом розкрився, як Ніагарський водоспад: говорив швидко і безугавно. Сідалковський навіть подумав, що коли б його спарувати з Ховрашкевичем, то вони говорили б одночасно, дуетом, але кожний про щось своє. Так ось, Яків Леонтійович сказав, що Грака вони випустять негайно, бо він, мовляв, збитків державі не завдав ніяких. Та й справжній злочинець, який діяв у тому ж мікрорайоні Кобилятина-Турбінного, уже викритий. Так що Жереху і дзвонити не треба. А на Грака тільки слід написати гарну характеристику, завірену адміністрацією та місцевкомом, і все буде гаразд.

— Але ви про це йому одразу не розказуйте. Спершу напустіть йому страху, щоб він цю камеру запам'ятав надовго, — порадив Сідалковському Яків Леонтійович.

Саме тому Сідалковський і продовжував свій психологічний експеримент над Граком, отримуючи від цього неабияку насолоду.

— Ти садист, Сідалковський! — кричав Грак.

— Мені подобається ця цитата. Вважайте, ви взяли її у мене напрокат. Отже, наша колишня дружба не минула для вас даремно, ви з неї щось таки маєте.

— Зося найняла адвоката, — втомлено мовив Грак, осідаючи на тапчан.

— І що він порадив?

— Узяти мене на поруки. Треба тільки написати характеристику. Ти ж це можеш, Сідалковський, ти ж розумний…

— Се депан! Але після такої об'єктивної думки щодо мене я здаюсь. Ми про це подумали раніше за вашого адвоката. Мамуня склав на вас характеристику. Ви хочете її послухати, щоб хоч уявити, яким ви повинні бути у житті? Ми готові взяти вас на поруки, але де гарантія, що ви не вкоїте ще чогось?..

— Я присягаюся! Я присягаюся своїм…

— Стоп! Більше ні слова, Євмене Миколайовичу. Бо у вас нічим присягатися. Щоправда, у вас є син. Але ним не треба. Ви ж знаєте: діти за батьків не відповідають. Відповідають інколи батьки за дітей, але не завжди справедливо…

— Ти натякаєш на свої аліменти?…

— Ви здогадливий, Грак, і навіть співчутливий. Чого не скажеш про Карла Івановича Бубона в день зарплати…

— Докторе, ну читай!

— Же ву прі… Але до вас, Євмене Миколайовичу, прохання: не червонійте, як шістнадцятирічна дівчинка, від скромності… Під щетиною все одно не видно. А тепер слухайте: "Євмен Миколайович Грак, старший науковий співробітник "Фіндіпошу", за період наукової роботи виявив себе…" Ми тут деякі деталі пропустимо. Я зачитаю тільки найголовніше, щоб ви, так би мовити, глянули на себе оком стороннього… Заплющуйте від насолоди очі й слухайте. Якщо раптом у вас під лопатками почнуть проростати крила, негайно зупиніть мене. Я дав слово слідчому залишити вас у камері в тому ж вигляді, в якому вас тут побачив… "Євмен Миколайович Грак, — вів далі урочисто Сідалковський, — один з перспективних наукових співробітників "Фіндіпошу". Скромний, талановитий, працелюбний, уважний, щедрий, доброзичливий, дотепний, інтелігентний, порядний, ерудований, непорочний, як…"

Сідалковський не дочитав. Двері камери попереднього слідства несподівано відчинилися, і молодший сержант Квочка голосом диктора повідомив:

— Ваш час закінчився. На все добре!

— Грак! — несподівано, очевидно, за асоціацією з диктором республіканського телебачення, згадав Сідалковський Айстру — свою маленьку Айстру з відточеними на особливому верстаті ногами і дивовижними формами. — Грак, у вас коли-небудь з'являлося почуття безконечного щастя? Щастя без розчарувань? Ви знаєте, що це таке?

Євмен Миколайович розцінив це по-своєму. Він подумав про характеристику, про волю, що, як вродлива жінка, ходить десь поза цією камерою… І в ту ж мить Грак відчув, що таке воля: це й справді безмежне щастя без розчарувань…

— Тепер, Сідалковський, знаю!

— Грак! А ви коли-небудь бачили людину, яка заплющує очі і спраглим ротом ловить дощ? Отак і Айстра! Коли вона прагне поцілунків…

При слові "поцілунки" сержант Квочка обсмикнув свою гімнастерку, загадково знизав погонами і повторив:

— Ваш час закінчився! На все добре!

Сідалковський виструнчився, різко повернувся на каблуках і попрямував до виходу, думаючи, що у Квочки десь усе-таки вмонтований магнітофон: як би він ще зумів так точно двічі повторити одну й ту ж фразу?..

РОЗДІЛ XIV,

у якому розповідається про мангал і пеньки, короїдів, грамоту з ондатрою і їжаком, переддипломну практику, ведмежу шкуру, шар снігу, двобортну французьку куртку, бутерброд з домашньою ковбасою і осетровим баликом, функцію Масіка, артистизм Ковбика, а також про перину для ревізора

Покинута й забута, як кішка на дачі, дерев'яна альтанка сиротливо стояла на невеличкій галявині з добре утоптаною сніговою стежкою. Осторонь бовваніли рудий, аж чорний від часу й випаленого вугілля кимось забутий мангал для шашликів, кілька пеньків (для екзотики), напередодні очищені від снігу чиєюсь дбайливою рукою. Довга дубова лавка під кущами вкрита товстим, як біла пастила, шаром снігу. Відчувалося, що зовсім недавно тут гуляла невелика, але дружна компанія, бо кількість пеньків зовсім не відповідала кількості порожніх пляшок, розкиданих по галявині…

Над Стратоновим яром повис тихий морозний день. Настільки тихий і морозний, що навіть пляшки і ті видзвонювали якось по-особливому, металево. Яскраво світило сонце, хоч не приносило, на думку фіндіпошівців, ніякої користі, бо було холодне і таке сліпуче, що Ховрашкевич начепив темні окуляри.

Зайшли в альтанку. Пахло трухлявим деревом, мохом і чимось таким ледь уловимим, що навіювало на роздуми і нагадувало підвальні приміщення при гастрономах, звідки навіть по великому знайомству ні горілки, ні вин виносити не дозволяють.

— Вчора тут, по всьому видать, хтось добре покубрячив! — заворушив ніздрями Стратон Стратонович.

25 26 27 28 29 30 31