— А тепер або проїдемо мимо, або не зупинимось.
— Це можна витлумачити як докір мені: чому не ставив умов фондові "Імансипейшн"? — Лукасові було цікаво спостерігати за цим чоловічком, який пиндючився вже з першого дня їхньої подорожі. А що буде далі?
— Фондові "Імансипейшн" ніхто не може ставити умов! — гордовито заявив містер Ор. — Бо фонд однозначно приватний, а все, що приватне, в Америці недоторкане і священне. А каїрський "Хілтон" я повинен побачити, бо доведеться тут або користатися телетайпом, або пити в барі американський бурбон, якого більше ніде не знайдеш.
"Хілтон" був такий, як по всьому світу: сірий, високий примітивний і з претензією на місцевий колорит: стилізований під давнину архітектурний елемент на фасаді і перед під’їздом — невеличкий ставочок із густими заростями папірусу.
— Тут не зупинимось, — скомандував містер Ор, — до "Семираміди". Такий американський готель зіпсували вульгарним комишом з негритянських боліт!
— Це папірус, — сказав Лукас терпляче, бо вже збагнув, що містер Ор не тільки дурний, але й тяжко неписьменний, і його всю дорогу доведеться просвіщати. Все ж якась розвага.
— Папірус, — повторив Лукас, — рослина, якій єгипетська цивілізація завдячує, можливо, не менше, ніж пірамідам і фараонам.
— З неї що — робили напій, як наша кока-кола? — зобразив млявий інтерес на своїй засняділій фізіономії містер Ор. — Тоді чому я не знаю такого слова?
— Будемо вважати, що вже знаєте. — Лукас був суцільна терпеливість. — Окрім "папірусу", від древніх єгиптян лишилися слова: оазис, ібіс, ебоніт, базальт, натр, а також імена Сусанна, Пафнутій, Псой, Пахом, Онуфрій.
— Однозначно варварські імена! — заявив містер Ор. — Щодо мене, то я знаю тільки імена американських президентів, моєї дружини Кеті, трьох тіток — Ади, Мінни і Мейбл і трьох моїх доньок — Мауд, Емілі, Шейли.
— У вас аж три доньки? — подивувався Лукас.
— Коли я маю трьох рідних тіток, то чому б не мав і трьох донечок? — гордовито випнув груди містер Ор, і перед очима в Лукаса за добрим американським звичаєм негайно розгорнувся широкий шкіряний гаман і з його надр з’явився кольоровий знімок трьох ніжних створінь, рудих і синьооких, точнісінько, як Пат.
— Це ваші доньки? — не повірив Лукас.
— Або я їхній батечко, або вони мої рідні доньки. Однозначно! — містер Ор нарешті запалив сигару і прискалив око чи то від диму, чи від хитрого вдоволення несподіванкою, якою зміг вразити цього хвалька, що корчить з себе всезнайку. Піраміди! Учені!
— Піраміди я бачив не тут, — несподівано для Лукаса заявив містер Ор, — а в "Бен Гурі" і в "Клеопатрі". А для вчених однозначно знаходив тут місце Наполеон. Перед кожною єгипетською битвою він командував: "Осли й учені — всередину!"
— Може, не станемо уточнювати, хто з нас учений, а хто осел? — добродушно підморгнув Лукас.
Все ж таки містер Ор був рідним батечком аж трьох дівчаток, схожих на його Пат.
Готель "Семіраміда", білий зовні, білий зсередини, без жодних прикрас, якийсь мовби навмисне оголений, нагадував не звичний готель для житла, а величезну декорацію для екзотичного фільму. Меблі в номерах — ніби з фараонських гробниць: тільки дерев’яні, сувора доцільність, нічого зайвого, аскетизм у прикрасах. Вся обслуга: в рецепції, в номерах, у ресторані, — чорношкірі юнаки, високі, мабуть, як Лукас, у довгому білому вбранні, що не могло приховати їхньої зграбності і, сказати б, витонченості, так наче народилися вони не в Єгипті і не в наш час, а в легендарній країні Куш, звідки прийшли сюди слідом за золотом і слоновою кісткою, яку везли для фараонів. Всі ці думки промайнули в Лукасовїй голові, але він завбачливо не став ділитися ними з містером Ором.
Містер Ор забажав мати суміжні номери, так щоб вони з’єднувалися між собою дверима.
— Я повинен однозначно дбати про нашу спільну безпеку, — поважно пояснив він,
— Приймається без заперечень, — безтурботно відгукнувся Лукас.
— Спільних дверей раджу не замикати, — містер Ор щосили вдавав діловитість і море енергії. — Після вечері мені доведеться відлучитися на якийсь час, щоб зв’язатися по телетайпу з фондом, але ти повинен бути напоготові. Лівійські терористи і однозначно червоні…
— Ви тільки скажіть, коли передбачається напад лівійських терористів і чим вони будуть озброєні: в’єтнамськими базуками чи цеглинами з Кремлівського муру? — Лукас відверто глузував з містера Ора, однак той і вухом не повів.
— Досить мені виглянути з вікна, як я їх уже бачу. Або ми йдемо до ресторану, або ми будемо вечеряти, — в своїй загадково малописьменній манері заявив він. — Я однозначно переодягаюся для "Хілтона".
— Як на мене, то я ні переодягатися, ні до "Хілтона", — безжурно заявив Лукас. — Я спускаюся вниз, з’їдаю стандартну єгипетську вечерю, потім даю лад своїй "техніці" і лягаю спати, бо вже завтра в мене — піраміди; спека, мухи і пил.
Відчуття доісторичної оголеності невідступно переслідувало Лукаса і в ресторані готелю. Нечутними тінями прослизали між столиками ебенові постаті вихідців з країни Куш, ще посилюючи враження, ніби потрапив ти в царство мертвих.
— Тут нічим не пахне однозначно, — покрутив носом містер Ор, вгніздюючись у дерев’яне крісло, що належало коли й не якомусь з фараонів, то вже напевне одному з єгипетських вельмож. — Фонд не дозволяє літати першим класом, жити в п’ятизіркових готелях, але на наших шлунках вони однозначно не зекономлять! Я хочу випити свій мінт джулеп[23], а тоді з’їсти хобо-стейк за п’ятдесят доларів, завтовшки з біблію, запечений у шубі з морської солі!
Лукас був невибагливий щодо їжі. Мандруючи з баскетбольною командою по університетських містах Америки, спробував креольської кухні південних штатів, пуритансько-індіанської амальгами Нової Англії, голландсько-швейцарської Пенсільванії, іспанської адаптації Узбережжя, мексиканської Арізони й Каліфорнії, та ніколи не надавав особливого значення у виборі страв, просто їв те, що давали, що було, що міг. Хвалькуваті розбалакування містера Ора щодо п’ятдесятдоларового стейка його розвеселили, однак він зберігав серйозний вираз обличчя, знаючи, що від розпорядника їхньої подорожі доведеться почути ще й не таке.
Джулепу в ресторані не виявилося, так само, як і віскі. Екзотично-витончений кельнер англійською, набагато вишуканішою, ніж у містера Ора, пояснив, що віскі тільки в барі, який відкривається опівночі, а тут гості можуть спробувати справжній арак, тобто ганусову горілку, кіпрське вино, найкращі соки з найкращих єгипетських плодів. Стейків, на жаль, вони не готують, бо це вміють тільки в Америці, зате він міг би запропонувати такі неповторні м’ясні страви, як кіббех або моулокхію, єгипетські салати з йогуртом або сезамом і. звичайно ж, найрізноманітніші солодощі й каву на десерт.
— Здається, ми не вмремо тут з голоду? — зауважив Лукас.
Містер Ор не приховував свого невдоволення.
— Я звик мати те, що я хочу однозначно, — прошамкотів він. — Можете принести цю вашу гидоту, якою ви обдурюєте свого пророка, а також несіть сюди всі соки, бо цей містер хоче їх перепробувати!
В арак він долив води, і напій став білий як молоко.
-* Ось! — показав Лукасові містер Ор. — Такі й усі ці люди. Вони вмить змінюють своє забарвлення, коли це їм вигідно, і обдурюють усіх на світі, навіть свого бога. Їхня релігія забороняє їм спиртні напої, можна пити тільки воду і молоко, вони й роблять з цієї гидоти "молоко", бо з неба не розбереш однозначно.
— Навіщо ж п’єте його ви? — здивувався Лукас. — Надто, що заряд з "боїнга" ще, мабуть, зостався.
Містер Ор навіть не глянув на Лукаса. Не випити налитого бокала — це однаково, що заштовхнути назад звук від американської ядерної бомби, коли вона вже вибухнула. Він звик супроводжувати людей, які знали трохи більше за нього. Любив він їх, поважав, відчував їхню перевагу? На це містер Ор не міг би відповісти.
— Я обідав он з якими людьми! — похвалився містер Ор. — Я міг би обідати з самим президентом!
— Хто ж заважає? — засміявся Лукас.
— Тільки моя скромність однозначно.
— І тільки тому ви не можете спати, не побувавши в мільйонерському готелі?
— Я забезпечую подорож. А скрізь, де є "Хілтони", це робиться тільки в "Хілтонах" однозначно.
Так вони розійшлися по вечері, і Лукас повернувся до свого номера.
4
Він витяг на середину кімнати рюкзака з технічним начинням, став переглядати все, готуватися до завтрашнього дня. Сьогодні техніка може навіть те, чого ще не може наука. Але ж яка техніка? У нього все саморобне: кварцевий магнітометр, портативний "сепаратор" енергії, якої ще ніхто не вловлював, ручний бур, щоб брати проби глини, навіть контейнери для глини саморобні — пристосував звичайні пластикові косметичні баночки, тільки три з них обклавши шаром свинцю. До пірамід з цим смішно й підступити. Тут споконвіку діяли цілі корпорації. В давнину — легендарні єгипетські грабіжники могил. На початку нових часів султан Аль-Мамун, який проламувався в піраміду Хеопса з допомогою таранів і цілого війська. Наполеон виставив проти сфінкса гармати. Археолог-авантюрист Бельцоні застосовував вибухівку і, відбивши в Карнакському храмі голову колосальної статуї Рамсеса І, продав її Британському музею. В 1969 році сюди сягнула навіть американська комісія по атомній енергії. Луїс Ч. Альварес, відомий професор Каліфорнійського університету, лауреат Нобелівської премії 1968 року за відкриття "холодної" ядерної реакції, захотів до своєї слави вченого-"яструба" додати ще й славу дослідника пірамід. Той самий Альварес, який в 1945 році летів до Хіросіми слідом за бомбардувальником, що віз атомну бомбу, летів, щоб пересвідчитися в ефективності зробленого ними в Лос-Аламосі нелюдського знаряддя вбивства, а тоді разом з Едвардом Теллером галасував про доконечну необхідність негайного створення супер-бомби. Оппенгеймер, який керував ученою командою Лос-Аламоса, заявивши, що вони "зробили роботу за самого диявола", відмовився від співробітництва з військовим комплексом, а Теллер і Альварес перебралися до Лівермора, штат Каліфорнія, і гарячково взялися за роботу над водневою бомбою, тоді надихали творців бомби нейтронної, і тільки маячня про зоряні війни протверезила навіть Альвареса, і він відмовився від участі в цьому проекті, вперше порвавши з Теллером.