Нарешті приречено опустилася в крісло і по її щоках покотилися дві сльозини. З кухні тим часом долинали пахощі кави, що збігла на плиту. Жінка ввижалася такою ж реальною, як і старий чаклун, що схилився над моїм тілом. І раптом я усвідомив, що для мене не існує меж. Я був начеб розмазаний по Всесвіту. Але не розірваний, а цілий. Та от старий з пучком сивого волосся на голові звелів людям у маскувальній формі зійти з помосту і став пританцьовувати довкола мого тіла. З юрби вийшов парубок у штанях з одірваними холошами і, піднявшись на поміст, заходився бити в бубон у такт старому. Попри велику різницю у віці, чаклун і юнак були схожі. Тривало те довго, поки старий не впав знесилений поряд з моїм тілом. Променисте "павутиння" навколо його тіла стало таким яскравим і потужним, що в його сяйві вже й не проглядалися аури жодного з людей. Африканець викликав дух свого батька, який (він був у тому переконаний) мав допомогти йому вигнати з мого тіла злого духа. Чаклун пояснював духові свого батька, що, мовляв, лиха сила ввела в оману доброго чоловіка, який підняв карабін на безневинних. Та батьків дух не поспішав... Але мушу сказати, що як тільки знеможений старий упав біля мого тіла, мені здалося, що між мною — безмежним моїм Я — і нерухомим тілом на брезенті виник якийсь зв’язок. Майнуло таке відчуття, ніби в сон на мить увірвалася ява. Але мить, за яку мені довелося побувати в своєму тілі була такою короткою, що я не встиг відчути свого тіла. І знову став існувати в образах, а не в думках... Знесилений чаклун між тим довго лежав, набираючись сили. Фізичної сили, яку він, танцюючи, майже всю перегнав у невідомий вид енергії. Він перетворив себе на біологічний контур, поле якого наклалося на моє безживне тіло і щось там увімкнуло. Тільки на мить... І чаклун це вловив...
— Духові мого батька не подолати злого духа, що засів у цьому чоловікові, — сказав він по часі, зводячись на ноги, які тремтіли від виснаження.
Тоді військовий взяв його за лікоть і вивів з юрби. Коли вони віддалилися на таку відстань, що їх уже не могли почути, він сказав:
— Мірамбо, ти великий чаклун, іншого такого немає. Ніхто, крім тебе, нам не допоможе... Білий не повинен покинути світ. З його смертю нас проголосять терористами, а відтак не бачити нам більше ні зброї, ні допомоги. Ні від кого. Угода по боротьбі з тероризмом — міжнародна. Якому торговцеві зброєю захочеться псувати собі репутацію?
— Кхе-хе... Яка може бути репутація у гендляра зброєю? — зауважив чаклун. І повторив: — Духові мого батька не подолати злого духа, який засів у тілі білого. — І, ніби виправдовуючись, додав: — Старий я вже... Можу не витримати... А що тоді буде з Секелету — моїм онуком? У нього — ні батька, ні матері.
— Ти ще при силі, Мірамбо, — заперечив військовий. — А про Секелету не турбуйся. Ним опікуватимуться наші люди. Коли ж ми станемо до влади, він в столиці житиме, вчитиметься в коледжі.
Молодий чоловік, хоч і не мав позначок, та з усього було видно, що це офіцер. З чаклуном він розмовляв на рівних, без запобігання, хоч і поштиво.
Старий довго про щось міркував, а тоді сказав:
— Спробую звернутись по допомогу до духа мого діда: — І вже по дорозі додав: — Не забувай, що ти обіцяв зробити для Секелету.
В натовпі односельців, яким Мірамба повідомив про намір звернутися до духа свого діда, почулися схвальні вигуки. Належали вони літнім людям, які ще пам’ятали діда теперішнього чаклуна.
— Дід мій виганяв духів не тут, а в печері. Туди й несіть білого. — По цих словах він притис до грудей фігурку з чорного дерева (то був чоловік, що сидить, з рогами буйвола), яка теліпалася в нього на шиї.
...І знову тіло моє погойдувалося на брезенті. Носії — четверо озброєних — продиралися вузькою звивистою стежкою в колючих чагарях, вибитою копитами корів. Місцевість була кам’яниста, поросла шпичакуватими високими кущами. Це було передгір’я. Процесія селян — від малого до старого — витягнулася на півкілометра.
Після короткої, скажімо так, іскри, що блискавкою проскочила між нерухомим тілом і безмежним моїм Я, світіння навколо тіла ледь-ледь посилилось і водночас з’явилося відчуття, яке інколи буває уві сні: ти спиш і усвідомлюєш, що це тільки сон. Мушу сказати, що я не прагнув прокидатись. Але мені щось муляло, ніби псувало сон... Тим часом люди в плямистій маскувальній формі спинились перед колючими заростями мімози, за якими зяяв темний, у людський зріст, отвір. Старий, що йшов попереду, порозсовував колючки і зник у тому отворі. Невдовзі покликав. Зайшли тільки люди, котрі несли моє тіло, їхній командир і юнак-"ударник". Всередині печера нагадувала повалений глек — в найширшому місці сягала метрів із п’ять у діаметрі. До того ж вщерть була розписана малюнками. В ній було чисто, а світла, яке проникало крізь отвір, виявилося достатньо, аби розгледіти кожен петрогліф . Втім, для того стану, в якому перебувало моє Я, освітленість не мала значення. Навіть якби там стояла темінь, я все одно "бачив" би.
— Сюди кладіть, — сказав старий африканець і показав місце в центрі між купкою закіптюженого каміння і великим бубном, видовбаним із шматка суцільної колоди.
Носії поклали брезент з моїм тілом не дуже поштиво. Вони вже ставились до нього, як до трупа. Юнак-Секелету тим часом зайняв місце біля бубна.
— Вийдіть, — наказав старий і коли в печері залишився тільки юнак, знову заходився витанцьовувати довкола мого тіла. Танок його ставав дедалі жвавішим; чаклун звертався вже не до духа батька, а до дідового духа, переповідаючи йому те ж саме, що й недавно батькові. Просив, ні — благав вигнати злого духа, який засів у тілі білого чоловіка. Прохання за смислом хоч і звучало аж надто побутово, та ритм, підвивання, глухі удари бубна, що відлунювали в стінах печери, надавали сцені чогось містичного. Втім, містичного там було мало. Чаклун, дедалі збуджуючись, генерував у собі особливий вид життєвої енергії, яка мусила передатись і моєму безживному тілу. Носіїв тієї енергії цивілізація білих людей ретельно винищувала, як, власне, і носіїв будь-яких відхилень від посередності. Серед чорного населення вони збереглися, і один з них буквально пломенів; його аура була така сильна, що її бачив навіть юнак-"ударник". Худючий старий у картатій сорочці, який не дуже чемно канючив у духа свого покійного діда життя для білого чоловіка, уособлював сам потойбічну силу...
Натовп перед печерою очікував дива. Та найбільше того дива прагнув командир озброєних людей. Бо для нього особисто убивство іноземного спеціаліста (нехай і помилкове) мало б погані наслідки.
...Рухи чаклуна ставали дедалі різкішими, шкіра на лиці, ще недавно зморшкувата, розгладилась; тепер це було обличчя божевільного... І тут проскочила друга "іскра" між тілом, що безживно лежало на сірому брезенті і моїм безмежним Я. Лише мить тривав зв’язок між духом і тілом. Було таке відчуття, ніби я прокинувся, та враз і поринув у сон.
Білокінь замовк і знову схилився над друкарською машинкою, але його довгі сильні пальці так і не торкнулися клавішів. Він мовчав; обличчя його, як і під час оповіді, не виказувало жодних почуттів. Мені тим часом спало на думку, що за багато років спільної з ним роботи я жодного разу не помітив, аби Білокінь змінився на лиці. Його видовжене обличчя з важкою спідньою щелепою і сухим рубцюватим носом за будь-якої ситуації лишалося незворушним. Саме за цю незворушність, що зовні межувала з жорстокістю, а також за пергаментну жовтизну лиця ми прозвали його колись Блідолицим.
Нарешті він знову подав голос:
— Від усього цього сильно тхне містикою... І нікому іншому, крім вас, я б того не розповів. — Помітивши на моєму обличчі подив, він пояснив: — Ви — літератор і вам, можливо, стане в пригоді бодай щось із того, що я кажу. Під яким соусом ви підсунете його читачеві — чи як елемент умовності, а чи як фантастику — ваш клопіт, а тільки пригода, яка сталася зі мною в Африці, має право на те, щоб про неї знали. Надто ж дивовижні наслідки, до яких вона призвела.
Білокінь знову замовк, ніби збираючись з думками, а тоді провадив:
— Отож після другої "іскри", яка промайнула між моїм нерухомим тілом і духом, що селився колись у ньому, чаклун, довівши себе до крайнього збудження, повалився знеможений лицем униз і завмер. Його аура була такою великою, що не тільки печера, а й гірська порода зовні, і люди були в ній, немов у дивному опалесцируючому тумані. Хоча вони про неї й не здогадувались. Вона — та аура — складалася з двох шарів — невеликого, але потужного, який палахкотів неподалік від тіла, і слабкішого, але такого, що його знати було на півсотню метрів. У тому чаклуновому біополі спочатку не можна було і вгадати світіння навколо мого тіла. Та що довше лежав поряд старий африканець, то відчутнішим ставав зв’язок між "посудиною" і тим, що з неї виплеснулося. Чинилося щось подібне до дії магніту, який притягує порошинки з простору. "Магнітом" робило моє безживне тіло світіння чаклуна. Досі я перебував у стані безтілесної свідомості, а точніше — інстинкту — бачив, чув, відчував без допомоги очей, вух, носа, шкіри. Під дією ж "сяйва" у чисту, так би мовити, свідомість стало проникати щось індивідуальне, і по часі я вже знав, що моє безмежне Я належить Білоконеві Михайлові Теодоровичу... Це вже була думка. А де думка, там і спомин і я згадав, що основним обов’язком життя того Білоконя, тобто мого, було дослідити і пояснити суперечливі моменти ентропії . І тоді ж у пам’яті виникла висока, худа і згорблена постать викладача фізичної хімії Кудрі, який писклявим голосом пояснював нам, студентам, друге начало термодинаміки. Пригадалося, як вразило мене тоді не так поняття міри хаосу, як те, що за ним стояло. А стояла, як відомо, теплова смерть Всесвіту. Висновок цей лежав на поверхні. Адже якщо всі природні процеси розглядати як рівномірний розподіл тепла і вирівнювання температури, то мусить же настати мить, коли Сонце, віддавши тепло Землі і навколишньому простору, перестане світити й гріти. Така ж сама доля спіткає й інші світила. Всесвіт нарешті перетвориться в резервуар омертвілого, розлитого рівномірно тепла... Є над чим замислитись. Пізніше, правда, Кудря запевняв, що висновок про теплову смерть то — чистої води ідеалізм, і що насправді...