Жаїра. Том 2. На волі

— Для Макуко я зробив би все, але ти більше Крістофоро де Олівейра, ніж Макуко, і ліпше буде, коли згинеш. Коли ж врятуєшся — Божа воля. Ех, Макуко, Макуко, легше мені було б бачити тебе мертвим, ніж таким упідленим...

Але не було часу багато думати над Макуком. Татау­рана згадав про небезпеку і негайно скликав раду племени. Мусів думати не про себе, а про людей, за життя яких від­повідав. Зараз же гукнув на хлопчаків і післав їх у різні кінці, наказавши негайно скликати мужів, які працювали поза оселею, а сам пішов до оки. Тінь лежала у своєму гамаку, але Жаїри не було, і Татаурана затурбувався.

— Де Жаїра? — спитав, уперше по багатьох тижнях вимовивши її ім'я вголос.

— Щойно була тут, — відповіла Ірасема. — Десь на­певне вийшла...

— Покличте її й накажіть, щоб з оселі не виходила нікуди ні кроку! — наказав він і підійшов до Тіні.

— Лежиш? — спитав турботливо. — Може, знову хвора?

Тінь підвела боязко на нього свої райдужні очі, які тепер у темноті оки видавалися синіми сапфірами, і зараз же заплющила їх.

— Що тобі казав... той? — спитала тихо.

— О, він багато казав!

І почав оповідати про те, що післанці до різних племен наробили багато переполоху, але ні слова не згадав ні про відділи Барретеса, ні де Лара, ні про те, що оселя опини­лася в дуже тяжкому становищі.

— А ще що? — з мукою і ваганням випитувала Тінь.

Він зрозумів дуже добре і ту муку, і сором, і страх, які нуртували в серці дівчини. Вона боялася, щоб її минуле, що його так пильно заховувала, не виплило на світло денне. І Татаурана вперше за своє життя скрив правду.

— Ми багато говорили, але про це розкажу тобі колись іншим разом. Тепер не час, — легким і бадьорим голосом відповів він. — Але тобі, Тіне моя, хочу дати сьогодні на­каз: надалі одягатися тільки в біле! Чуєш? Тільки в біле! Чи ж то я справді такий страшний, що тінь моя мусить бу­ти похмуро-чорною? — пожартував і силувано всміхнувся.

— Ні, ні! — запротестувала дівчина і злякано закрила очі руками. — Я не маю права! Змилуйся наді мною, морубішабо!

— Тіне моя, — схилився над нею Татаурана і забрав ті руки від очей, — коли ти не маєш права на білий колір — він не повинен існувати! Розумієш? Тому наказую тобі, як морубішаба племени, ще раз: віднині одягатися тільки в біле, косичитися в білі квіти й ніякого іншого кольору, крім білого, на собі не мати!

Не вспів похопитись, як Тінь піймала його руку і при­пала до неї вдячним і гарячим поцілунком.

Татаурана шарпнув руку.

— Що ти зробила, Тіне моя?! — спитав обурено. — Чи ж ти рабиня, а я — твій власник?!

— Ні, — заперечила Тінь, дивлячись на нього з глибо­кою пошаною, — я зовсім не зробила цього, як рабиня. Але чей же й вільній людині вільно шанувати шляхетне серце великого мужа і вождя.

— Тіне моя, — зворушився Татаурана, — та людина, яка вміє шанувати шляхетність і авторитет вибраних по рільній волі, сама заслуговує на найглибшу пошану. А ти, Тіне моя, заслуговуєш її більше, ніж будь-хто інший...

Схилився шанобливо і поцілував край сіро-чорної ту­ніки.

Коли випростувався й оглянувся, зустрівся з Жаїрою. Стояла пополотніла, із стисненими болісно устами й тем­ними очима, в яких звичні пустотливі іскорки тепер горіли рсаринами пекучої заздрости.

Татаурана підійшов до неї рішучим кроком, мовчки стиснув за руку і вивів за собою з оки. Не говорячи ні слова, вийшов так аж за оселю, і там зупинився, владним рухом обернувши дівчину обличчям до себе.

— Ну, а ти знову підслухувала? — спитав, пронизливо дивлячись їй в очі, а його тріпотливі брови тремтіли, так ніби от-от збиралися полетіти.

— Зовсім не хотіла підслухувати! — гордо випросту­валася Жаїра. — Ти наказав мене покликати — я прийшла... цінуючи авторитет вождя, вибраного по вільній волі... — додала глумливо по короткій павзі.

— Ні, я не про те... З моїх розмов з Тінню таємниць не роблю — можеш не лише підслухувати їх, а й просто слу­хати. Але я про розмову з Макуком. Підслухувала?

Жаїра враз присмирніла й винувато спустила голову.

Татаурана взяв її за скроні своїми гарячими долонями і підвів голову догори.

— Слухай, Жаїро, — сказав грізно, — коли хоч одна особа довідається від тебе про те, що оповідав Крістофоро, буде погано! Розумієш? Я не погрожую тобі, але говорю до тебе, як до розумної людини: ні одна душа не повинна знати про небезпеку, яка загрожує племені! Коли довіда­ються про це жінки — може виникнути паніка, а це — найбільша небезпека, яка тільки може бути в нашому і без того важкому становищі. Кажу тобі ще раз: буде погано! Погано для нас усіх і для тебе також. Обіцяєш мені три­мати язика за зубами?

— Обіцяю, — поважно відповіла дівчина і глянула смі­ливо Татаурані в очі.

— Молодець! Дякую тобі за це... Ну, а тепер ще одне: ти, звичайно, чула й про Тінь. І тут не погрожую тобі, не забороняю і не прошу нічого. Але, коли б ти посміла хоч словом, хоч натяком виявити чи їй самій, чи будь-кому іншому щось із того, що підслухала, — я б перестав тебе поважати і як людину, і як жінку, бо це була б страшна підлість! Розумієш?

— Розумію, — так само поважно і сміливо відповіла Жаїра.

Татаурана, підтримуючи її пальцем за підборіддя, уваж­но і трохи здивовано дивився в її очі, мов би бачив її уперше.

— Я вдоволений тобою, Жаїро... — сказав багатозначно.

Жаїра не витримала цього погляду, відвернулася і рап­том розплакалася.

Схвильований Татаурана обійшсхв довкола, став перед нею і знову взяв її за скроні своїми гарячими долонями.

— Жаїро, — промовив болісно й пристрасно, — Жа­їро! Колись я поставив тобі одну умову: прийти до мене, перепросити і сказати, що ти хочеш бути моєю дружи­ною... Тепер скажу тобі ще одне: у мене в цю хвилину зій­шовся світ клином. І це найвідповідніший момент, коли ти можеш прийти до мене з бажаним словом...

Дівчина аж сахнулася назад з несподіванки й пере­стала плакати.

— Тепер?! — спитала вражено.

— Так, тепер, або ніколи! Я не знаю свого завтрішнього дня, не знаю, що мене чекає, і саме тому мені так важно знати, що ти скажеш.

— Ти настоюєш на одруженні?! — далі дивувалася Жаїра.

— Ні! — нетерпеливо потряс головою Татаурана. — Я лише хочу пригадати тобі легенду про Таїну-Кана. Я хо­чу знати, чи ти Денаке, що вміє любити гоненого й пере­слідуваного, чи ти Іамеро, що бажає зривати зорі з неба? І кажу тобі: або ти возьмеш мене тепер, щоб двигати зі мною разом тягар прийдешніх небезпек, або я зрікаюся тебе назавжди. Вибирай!

— Я маю брати тебе? Адже це право мужа, а не жінки!

— Віддаю тобі це право, Жаїро. Не понижую тебе, а підношу, бо люблю тебе вірно, щиро, глибоко.

Коли б думка мала голос, Татаурана напевне сам зля­кався б своїх слів. Але думки німі, і він не знав того, що ду­мала Жаїра. Він бачив лише, що вона глибоко схвильо­вана і толкував це схвильовання на свій спосіб.

А Жаїра по хвилині роздуми й болючого вагання рап­том зсунулася на землю й обняла його коліна.

— Хочу бути твоєю Денаке, мій Таїна-Кане! — вишеп­тала покірно. — Коли можеш мене простити за все, будь моїм мужем...

— Жаїро, — суворо пригадав Татаурана, — чи пам'я­таєш, що я тобі нічого не обіцяю?

— Так...

— Чи знаєш, що я тепер, як той гонений звпр, можу кожної хвилини опинитися в пастці?

— Так...

— Чи ти здаєш собі справу, що вибираєш мужа, який ітиме дуже страшною і трудною дорогою?

— Я облегшу тобі дорогу, мій Таїна-Кане! Я буду твоїм джерелом, твоїм теплом, твоєю піснею. Візьми мене за жінку, Таїна-Кане!

Він схилився, підхопив її на руки і притиснув до своїх грудей.

— Моя Жаїро! — вишептав крізь сльози. — Це прав­да, що я вибрав тяжку й небезпечну дорогу, але я кленуся тобі зробити все можливе, щоб ти ніколи-ніколи не пожа­ліла свого вибору!

Поставив її на землю й закохано дивився в темні, за­гадкові очі.

— Я йду на раду, Жаїро. Але після ради чекай мене. Будемо ще говорити.

— Чекатиму...

Він ще раз притиснув її до себе і, повний щастя, пішов бадьорим кроком до оселі, а Жаїра дивилася йому вслід, задумано похитуючи головою.

— Я не хочу з заздрости й розпуки перетворитися в страшного урутана, як Іамеро, — шептала тихо. — Тобі світ зійшовся клином — мені також. Але ти нічого не знаєш...

І справді Татаурана не знав, що вона кілька хвилин тому бігла, як шалена, навздогінці за Макуком, а, дігнавши його, навколішках благала забрати з собою. Але Макуко не схотів. Грубо відштовхнув її ногою з дороги і крикнув презирливо:

— Не бажаю через волоцюгу нажити собі ще більших неприємностей. Не хотіла триматися в порядному домі — тримайся тепер свого дикунського племени. Повиснете ра­зом на гілляках, і для тебе це буде найкраще...

Що мала робити? В кому шукати опори? Хто міг їй дати захист? Одинокою особою лишився Татаурана. Він її любив, він її шанував, він вірив у неї більше, ніж вона сама собі вірила. Він був мужем розумним, відважним, твердим, його не можна було відкинути в таку розпучливу хвилину. Тим більше, що він міг дати щастя.

Хто зна? Може й осягне те, що постановив...

Та, на всякий випадок, належить тепер їй, і Тінь не має до нього ніякого права...

А на радній площі тим часом зчинився радісний галас: прийшло кількоро ґвалашів, а серед них той самий, що мав дріт від вуха до нижньої губи, і притаскали з собою кілька міхів усякого добра.

— Це вам, — казали сміючись. — Ви з нами поділи­лися тоді, ми з вами — тепер. Побили білих і набрали стільки всякого добра, що тільки — ух!

— Навіщо ж ви їх побили? — спитав Татаурана.

— А ти ж навчив. Чого лазять по наших землях? Хо­тіли ще й до серця Ітараре дорогу знайти! До Ітараре не пустимо нікого з білих! Ітараре — це серце індіянської Матері-Землі. Хто досягне Ітараре — той буде в безпеці.

Татаурані прийшла в голову одна думка.

— А ви знаєте дорогу до Ітараре? — поцікавився він.

— Ми — ні, — відповіли ґвалаші. — Дороги до серця Ітараре взагалі нема. Але туди може пройти кожен, коли Мараґіґана[28] наступає на п'яти. Тоді Ітараре розкриває обійми, приймає втікача і знову замикає дорогу...

Татаурана дозволив прийняти зі здобутих ґвалашами трофеїв лише вогнепальну зброю, а решту завернув, нака­зав обділити гостей щедрими подарунками, нагодувати і відпустити по-приятельськи.

— Коли треба буде допомоги — кличте, — казали на відхідному ґвалаші.