Він радів і, водночас, плакав, безгучно, безсловесно плакав, складаючи хвалу своєму загиблому товаришеві, який урятував його, пожертвувавши власним життям; хвалу і прокляття цьому острівцеві і цій трясовині складав він у ті пекучі хвилини.
А коли через якийсь час розплющив очі, то побачив просто над собою, високо в небі, яструба. Він знову повернувся, цей охоронець острова, а разом із ним поверталася до Святослава Оснача, до останнього з десанту, невмируща людська надія.
12
До опівдня Радомир прожив у напруженому чеканні. З хвилину на хвилину міг надійти дільничний міліціонер, і тоді його відрядження завершиться п'ятнадцятьма добами арешту за дрібне хуліганство. Це в кращому випадку. Чудова перспектива!Проте винним Оснач себе не почував. Не потерпав він і від каяття. Цей мерзотник Вандевура поводився так, що вчинити по-іншому він просто не міг. Інша річ — почуття сорому. Воно не давало йому спокою. "Поїхав у відрядження і побився з літнім сільським учителем! Підняв руку на старого чоловіка!" — які ще інтепретації буде вигадано, коли це "побоїсько" набуде розголосу?
Щоб якось відволікайся, Радомир ще раз перечитав нотатки Ірині. Хлопець вів їх досить недбало, суть подеколи викладав сумбурно. Проте, поєднавши його записи з усім тим, що вдалося з'ясувати самому, Оснач міг досить добре уявити собі, що відбувалося і хаті Шаблю— ків того вечора, навесні 1944-го, як поводилися поліцаї, а головне: як хлопчина опинився в плавнях.
Підбадьорений цим, Радомир уже обдумував план великого нарису про Захара Шаблюка. І навіть спробував попрацювати над ним, проте далі перших двох абзаців справа не посунулася. Напевне, він був занадто збуджений для такої роботи, отож записник довелося поки що відкласти. Можливо, до самої Одеси (про арешт він намагався не думати). Тим паче, що йому ще треба побувати на Кричинець— кому. В повісті він описав острівець з уяви, але в нарисі все має бути достовірнішим. Та й повість, напевне, теж доведеться переробляти. Одначе все це згодом. Зараз треба було вирішити, як переправитись на острів? Ризикнути самому? Взяти в провідники Крижаня?
Якби рибалка справді погодився стати провідником, це був би найкращий варіант. Та схоже, що ніякого бажання тягтися до Кри— чинецького в старого не виникає. Він уже пробував підступатися до нього з цією ідеєю. Тоді залишається Гриньо. З ним було б навіть цікавіше. Хлопець встиг чимало дізнатися про десант і про подвиг Шаблюка. До того ж, він мав стати одним із героїв нарису про Захара. Та чи настільки добре знає він Сатанинський брід, щоб на нього можна було покластися?. В будь-якому разі треба ще раз поговорити з ним.
В надобідню пору Оснач нарешті не витримав чекання і невизначеності і вирішив навідатися до школи. Вулицею він не йшов, а по суті прокрадався, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядами і взагалі, не підводити голови. Йому здавалося, що про їхню бійку з Вандевурою тепер уже знає все село. "Як же цьому підлотникові вдалося так спровокувати мене?"
У вчительській було пусто. А директор походжав своїм кабінетом чимось стурбований і похмурий.
— Ви ще тут?! — вражено запитав він, і в Радомира щось сіпнулося під серцем. — 3 якого дива? Була б у мене змога поїхати зараз куди— небудь, зникнути!.. Чесно кажучи, я вже подумав, що у вас вистачило розуму повернутися до міста.
— Якраз на це в мене і не вистачило розуму, — так само похмуро відповів Оснач. — Але вся ця історія не повинна додати вам жодних неприємностей.
— Вона вже нічого не додасть. Неприємності щодня. Он, знову перевірка. Добре, що цього разу над'їхав тільки один. Представник з району, о! Шкода, що не з Києва. Вандевура постарався... — в двері хтось зазирнув, і директор обачливо замовк. — Тут у школі завуча не дошукаєшся, — ожив він, щойно затихло цокання підборів, — а цей "борець за чистоту справ і помислів людських", як вони самі зводять називати себе в листах, гасає по райцентру з черговою писаниною.
— Він що, і на вас наскаржився? — "Чутки про мою сутичку з Вандевурою до нього ще не дійшли, — полегшено зітхнув Оснач. — Я поки що теж промовчу".
Директор стомлено глянув на журналіста, аж тепер жестом запросив його підсісти до столу і, витримавши чималу паузу, зніяковіло відповів:
— На мене — теж. Тепер він здебільшого на мене... І зважте: скарг Вандевура не пишуть. Вони "сигналізують". Це в них громадянський обов'язок такий: вчасно й докладно сигналізувати в усі інстанції, щоб, боронь боже, в Рибані не пригасла "боротьба за чистоту справ і помислів людських". Так от, за останнім його сигналом я — "полі— цайський попихач". Та, як вам цей ярличок? Хоча... ви не знаєте цієї дикої, як на наші часи історії. Дівчина тут одна. Як виявилося, онука поліцая. Ну, поліцая, що тут скажеш? Що було, те було.
— Йдеться про Марію Святешну?
— О, то ви вже дещо знаєте? — здивувався директор. — Але ж куди дінетеся? Мусите знати. Треба ж так статися: найкращою ученицею була в класі! Що з хімії, а що з ботаніки чи біології... талант! Хтозна, можливо, й ученою стала б непоганою, кандидатом наук. Не при дипломі — справжнім. Ну а я, оскільки, як учитель покликання цього в
ній не погубив, а навпаки, підтримав — в очах Вандевури одразу виявився "опікуном і заступником нащадка поліцая". Та й Гриньо Коза— рук, якщо вірити Вандевурі, теж почав збирати спогади про Шаблюка під моїм тиском, аби "виправдати зрадника-провідника". Ось так, — зітхнув. — Не хочеться переповідати, але й вас, даруйте, "підкупленого Грунтовим (мною тобто), журналіста", він теж не забув. Уже увічнив, — і, розпачливо помахавши руками, нібито розвіював чадний дим, що сповив його, або проганяв з-перед очей самого підкупленого журналіста, директор узявся за пакетик з таблетками.
— Весело вам тут живеться. Таке враження, ніби, навідавшись до вашої Рибані, повертаєшся на півстоліття назад. І де зараз цей ваш "представник з району"?
— На другому поверсі, в кабінеті фізики. Провадить задушевні розмови з учителями. І ви знаєте, дехто не витримує, здається на милість Вандевури. Вже є вчителі, які запобігають перед ним, лестяться, підтакують. А що вдієш, так надійніше, принаймні не зживатиме зі світу. Вас ото дивував його чорний костюм-трійка. Так ото Вандевура справив собі той костюм одразу по тому, як довелося призначити його на посаду завуча. Ну а в директорський кабінет, напевне, в'їде каретою.
— Ви сказали: "довелося призначити".
— А ви гадаєте, що я крем'яний? Бувало думаю: "Кину йому ще й цей шматок, може, чоловік, нарешті втихомириться". І кинув, наївна моя душа. А виходить, навпаки, тільки апетит розбурхав.
— Про цей кабінет — ви теж серйозно?
— Які ж тут жарти? Третя комісія за якихось три місяці! І все за "сигналами", в кожному з яких на мене наклеюють вифарбовані в од— верту демагогію ярлики. Думаєте, в районі довго терпітимуть директора, на якого надійшли три такі сигнали? Та краще посадити на його місце писаку-"борця". Тоді він вгамується, і можна жити спокійно. Правильно ви помітили. У цьому закутні нічого не змінюється. Це якийсь заповідник вандевур.
— Щось подібне я вже чув од Марії.
— Не дивуйтеся. Так воно і є насправді. Жаль мені цієї дівчини. Нетутешній я, що тут у війну коїлося — того не відаю. Але що людина вона здібна, порядна, чесна — це я знаю напевне. І не за предків її ручався, а за неї... Характеристику теж не на діда підписував.
— Логічно. Заспокойтеся, все буде гаразд. Щоправда, в мене теж таке відчуття, ніби всі ці три дні я безнадійно борсаюся в трясовинні...
Директор стомлено, співчутливо глянув на Оснача і промовчав. "Я мав право розраховувати на істотнішу підтримку журналіста з обласної газети, — вичитав у його погляді Радомир. — А ти й сам прийшов до мене поплакатися".
"Пробачте, розгубився, — мало не вголос відповів йому Оснач. — Ніколи не зтикався з вандевурами. Я ще погано уявляю собі, що це за люди і як їм протистояти".
Уже виходячи від директора, Оснач зупинився на порозі.
— Поясніть мені врешті-решт, що він за людина — ваш Маркіян Маркіянович. Звідки в нього таке прагнення загнати в трясовину всіх, хто опинився поруч нього — мене, вас, Шаблюка, Марію, Полянського?
Директор якусь хвильку мовчав. Підвівся, підійшов, причинив двері.
— Я починав свою педагогічну кар'єру неподалік Одеси, в спец— школі-інтернаті для важковиховуваних, яких направляли до нас комісії по роботі з неповнолітніми.
— Чув про цю школу.
— Всього мені довелося побачити й пережити там: бійки, наркотики, п'янки, крадіжки. Все траплялося. Проте найбільше запам'ятався мені один наш "унікум". Як зараз бачу його: міцний, кремезний хлопчина. Розумний, симпатичний, дивовижно винахідливий і хитрий. Навіть прізвище його пам'ятаю, незвичне таке — Жлудов. Ага, Жлудов. Альберт. Красиве ім'я. І що дивувало всіх: цей хлопець міг бути отаманом — заводієм, не тільки в класі, але і в усій школі. Але він не прагнув цього. Крім того, на відміну від багатьох інших наших вихованців, Жлудов не крав, не встрявав у бійки, не пив, не курив. Ангел во плоті — ось що це був за хлопчина, в порівнянні з багатьма зірвиголовами, які потрапляли до нашого інтернату. Але саме його остерігалися в нас найбільше. А дехто й боявся. І не тільки серед учнів. Панічно боявся. Як чуми. Учителі теж намагалися обходити його. Кожного місяця він обирав собі чергову жертву — учня або вчителя — і знущався над нею. Він міг тиждень, від підйому до відбою ходити за кимось із хлопців і стиха, з ввічливою посмішкою, ображати одними й тими ж словами. Обов'язково одними. Так тривало тиждень, два, аж поки доводив жертву мало не до божевілля. Та й взагалі, будь-яка образа, вигадка, будь-який найогидніший наклеп... Жлудов ні перед чим не зупинявся, жодних гальм, нічого святого він не визнавав. Винахідливість цього пятнадцятилітнього садиста не знала меж. Направили до нас молодого
вчителя. Цікавий педагог, неординарний, зі своїм підходом, своїми поглядами. Можна сказати, самородок. Так от, уже через місяць Жлудов заявив, що той учитель побив його, а перед цим так майстерно розіграв біля вчительської ганебну сцену з плачем і вигуками, так увійшов в образ учня, якого щойно побили і викинули з учительської, що всі повірили: учитель — негідник! А ще через день Жлудов клявся, що той же вчитель запропонував йому наркотики, і всім показував цигарку, яку той нібито продав йому, задля примирення, всього за 50 копійок.
— На нар коринку вони коштують значно дорожче, — погодився Оснач.