Яблука з райського саду (збірка)

Приголомшений переїздом, я озирав дитинку на щасливих материнських руках, але заледве чи він мене запам'ятав.

– Як це – незнайомі? – не повірив Яків Сиротенко.

Саме тоді Андрій ляснув в долоні:

– Сторонніх прошу вийти з зали!

– А це – не сторонній, – підвів мене Яків, – це Ваш родич, теж Жолдак.

Отак ми були познайомилися. Йому в житті потала­нило більше, бо він був ще й Карпенком-Карим по мате­ринській лінії, правнуком великого класика, дивно, але вступивши в театральний інститут імені свого діда, він ні разу не зізнався; а ще він був Саксаганським і Садовським, а також дотичним до роду Шевченка... Чи не тому його п'єса виявилася набагато вдаліша, аніж моя? Я пам'ятаю про перший "Момент" – вгруз в крісло, мало не задихнувся, бо забув дихати.

За другим переглядом було легше, бо актори кайфу­вали, трохи "розтягнули" виставу. Що я навіть здогадав­ся в антракті проштовхнутися до Черняка й тицьнути його асистентові здачу.

– Цього не треба!..

– Ні, візьміть, – я виявився дужчим і пхав гроші йо­му до кишені.

– Ви хто такий? – обурювався він пошепки, пильно озираючись.

– Я Жолдак.

– Хто? – не повірив він.

– Далекий родич режисера.

Він трохи розслабився:

– Ви розумієте, тут таке діється, ми дуже боїмося. Бо завтра о першій ночі в нас телеміст з Бірмінгемом.

– О! Одкрийте рот на весь білий світ, скажіть їм усім!

– Та тут не про те, тут може виникнути стільки проб­лем перед ефіром...

Отак! Кислота потім виявилася аерозоллю, коли до Андрія приїхала "швидка". Бо як невідомі приснули Андрієві в очі й потягли кудись, він люто закричав од бо­лю, що з дому вискочили люди й нападники змушені бу­ли кинути його. Потім виявилося, що аерозоль – це не якийсь там лак для волосся – а спеціальна суміш, яку ви­користовують в органах для того, щоб спаралізувати жерт­ву, однак нападники влучили не в ніс чи рот, як нале­жить за інструкцією, щоб людина вдихнула, а в очі – й ре­зультат відбувся не той, а лише пекучий біль. Лікарям вдалося врятувати очі й почалося слідство, невідомо чиє й проти кого.

– Тут ще стільки проблем до завтра, – зітхнув черняківець.

– Які проблеми? Голосніше кажіть про все! – радів я, доки мене не обсмикнула дружина Ірина:

– Ти що, не розумієш?

– Та що тут розуміти, коли завтра вся планета почує, й не зупинить ніхто!

Асистент Черняка не одпускав свого партнера очима і казав:

– До того завтра ще треба дожити.

19.05.1991.

Не Суріков

Промінчик сонця зазирнув до кімнати й тягнув пау­зу, доки не впав на піаніно й воно рипнуло.

– Дак ето, – промовила й нарешті й Надя, нагнавши на обличчя благальну маску. – Дак ти позичиш?

– Ну він же ненормальний, а ти цьому сприяєш, – зітхнула Раїса.

– Він же лише трошки подивиться й зразу почне при­ставать. Він не довго ображатиме вашого Сальватора Далі.

– Ха-ха-ха, – не стрималася Рая, – все навпаки в цьо­му сюровому світі: чому він не збуджується, як усі нор­мальні люди од Кама-Сутри?

– І не смішно, – зітхнула Надія, – якщо добре приди­витися, то в фігурах Кама-Сутри також є чимало сюрового...

Раїса пирскнула, мало не розбризкала каву. От що вміє по-справжньому подруга, то це готувати її.

– Ну, кицю, – Надя благально увійшла в промінь, – ну принеси ще раз, ну позич тихенько у свого тата, він і не помітить... Ти ж зрозумій – а в мене ж саме овуляційний період...

Рая озирнула помешкання подруги, зняла з полички чималого альбома з назвою "Суриков", погортала, сама до себе вибухнула сміхом:

– А твій Сашик не може збудитися, скажімо, од Сурікова? Од Кама-Сурікова?

Тицьнула пальцем в релігійну фанатку Морозову.

– Це було б занадто логічно, а він, ти ж знаєш, збоченець, – подруга забрала його з рук, поставила на місце.

Ще й який, адже йшлося про чеське видання Далі, річ у тім, що американські видання давали надто аніліно­вий колорит, японські – кічіовий, французи розбілювали, варто покласти їх поруч, як видно велику різницю в репродукціях; а от чеське видавництво "Артіс" відтво­рювало достеменно, без будь-яких більд-редакторських фокусів.

– Да, твій Сашик естет... – зітхнула подруга в каву. Справжня подруга. – Да, естети люблять раритети...

– Бібліофіл, – підняла догори пальця Надя. – А бібліофіли, вони такі дотошні, і од інших того вимагають.

Промінчик рушив з фортеп'яна і знову запала мовчанка.

Тому Рая запитала:

– А яка картинка його найбільше збуджує?

Та замникалася.

– Здається, "Передчуття революції".

– Дивно... А я гадала, що "Палаюча жирафа"...

– Чому?

– "Більше схожа на тебе", – мало не бовкнула Раїса, а припала до кави, от що вміє подруга, то небесно готува­ти її.

Бо це була трагедія, що з-за кордону на спродаж ніхто не віз чеську книгопродукцію, бо хто тут на неї клюне? Інша річ – з колишніх капіталістичних країн, там цінова планка завжди була вищою. Кому ти доведеш, що там поліграфічне відтворення хибне? Лише якомусь бібліофілові, але такі як він не складають книжкового попиту.

– Ні, – сказала Раїса, – годі, годі позорити татового альбома.

Й тут Надя тремтячим голосом сказала таке, що пе­рекинула єство подруги:

– В мене ж нікого нема... Я ж одна, як гівно на цідилці.

Наступного дня Раїса притахторила запакованого в кальку Далі й мовчки тицьнула крізь двері, "на пів дня позичаю, нехай нап'ється крові, гад" не змогла стомлено сказати, бо та не встигла подякувати, а кинулася до теле­фони видзвонювати Сашика. Тим часом подруга стояла, слухала, і з жахом уявляла, які ж то діти можуть запліднитися після споглядання такого живопису суро­гатним татом.

"Сюррогатним", – з насолодою подумала вона.

І навіть не образилася за неувагу подруги, адже та викладала в школі для дефективних, а там був один учень, який раз-по-разу оголювався перед училкою і по­казував. Обурена, та бігла лаятися до директора.

– Ну чому ви так, – розводив руками той, жест засвідчував цілковите незнання овуляцій. – Ну це ж ди­тина, вона ж не розуміє. Ну от скажіть, ну чи ви в свого чоловіка не бачили?

– В мене немає чоловіка, – підібгала губи та.

– Ну в вашого хлопця, ну ви ж, зрештою, доросла лю­дина...

– Ге, якби ж то в мого хлопця був такий! – зірвалося в неї.

Директор глянув на неї так пильно, що вона зро­зуміла: більше жалітися не ходитиме. Й після кожного нервового зриву знову рушала до Раї канючити Сальватора.

Біда була ще в тому, що одного разу вона таки підсу­нула Сашикові фото жорсткої порнухи – той збісився. Певно, що там було замало сюрреалізму. Довго картала себе за примітив, яким справжнього естета не підманиш.

Хоча в обуренні хлопцевому була й інша причина – річ у тім, що коли над прибалтійським морем западав ту­ман, безліч дерев'яних вітрильників напинали чайми й тихцем рушали в море. Були це переважно рятівні яли з великих суден, таємно спущені з стапелів, оснащені щог­лами й веслами, але головною перевагою була не безшумність, а що дерев'яні плавзасоби не фіксувалися прикордонними радарами. А ще могли ходити в найлютіший шторм, коли всі інші судна не здатні, адже яли були рятівними і пузатими, зроблені, неначе поплавки й пере­стрибували найлютіші хвилі.

Вони поспішали. Адже хутко треба досягти забороне­них берегів і там завантажитися нехай і зужитими, а глян­цевими порножурналами, яких вже накопичили підпільні дилери з макулатурних джерел й ждали слушної негоди. Потім ці тюки ховалися прибалтосами межи металобрухт у великі фури, де вже ніякі рентген-апарати виявити їх були нездатні, й тарганилися до України, там їх перекида­ли до залізничних вагонів, аби довезти до азіатських гірських регіонів, де попит був просто шалений.

Надя не знала, що Сашик чимало заробляв, устигаю­чи фотиком перезнімати для піратського поширення ті веселі картинки, працювати слід швидко й точно, доки товарні вагони маневрують з колії на колію – половина депо в такі напружені години перепаковувала товар в хо­лодильні пульмани, удаючи з нього фураж для висо­когірного тваринництва, де ниділи тисячі самотніх пас­тухів, адже навколо не було аніякого електронного роз­повсюдження; й, бувало, півтори доби перед очима Сашика в яскравих спалахах бліц-освітлення немов у електрозварюванні мерехтіли жаскі оголені подробиці. А який інший вихід? Надя не знала, де б ще міг заробляти бібліофіл на свою книжкову колекцію? Ясна річ, збуджу­вати його після такого міг лише Сальватор Далі. Бо, сла­ва Богу, його з прибалтійських республік не возили під виглядом макулатури...

Він виник на порозі, ховаючись за чорні окуляри, що на мить у Наді виникла надія "невже хоч раз обійдемось од споглядання сюрреалізму?", але Сашик розвіяв її сподівання:

– Далі принесла, Сальватора?

Та мовчки кивнула, одсунулась, аби він увійшов. Трохи постояв, потім скинув стомлені чорні окуляри, по­тер червоні очі.

– Знову читав багато?

Він стомлено кивнув, як це може кивнути лише бібліофіл. Потім сидів у кріслі, тиснучи пальцями на очі, доки не вийняв з жакета великого побільшувального скла. Набожно підсунув до себе журнальним столиком раритетне чеське видання – ще б пак, друковане тоді, ко­ли ще соціалістичні чехи могли видавати що завгодно, не сплачуючи аніякого мита.

... А тут виникла подія, що можна було сплатити мито як ментам, так і карним порноконтрабандистам, од яких таємно кралися зображення, і не лише електронним робом. Сашик вигадав був чудову конспірацію – у запилюжених фондах бібліотеки, де він служив, знайшов під стелею незареєстрований багатотомовий український переклад Максима Горького, отож повидиравши начин­ку, повставляв під обкладинки пакунки "веселих карти­нок", і цілком резонно – в першому томі ховалися витво­ри легкої еротики, в другому – важчої, і чим далі то жор­стокішої. Знаючи, що ніколи її там не виявлять, підторго­вував через Петрівку, пройшов час, надійшло, нарешті, величезне замовлення, Сашик поліз на високі таємні по­лиці, вийняв заповітного першого томика "Горького", розгорнув, а там усередині – дійсно томик Горького. Хап­нувся другого, третього – а там скрізь тепер суцільний радянський класик в українському перекладі... Хто це зробив?

Бо тут нагортався інший скандал – двоє знайомих мандрівників, потрапивши в Косівщину, надибали в од­ному селі Черганівці краєзнавчого музея, там вони відвідали ще й дерев'яного клозета, де на цвяшку раптом висіла подерта церковна польська книжка.