– Сюди не впускайте жодного хворого. Теж мені спеціалісти, – про все догадується він. – Кола які: рожеві, білі, жовті, оранжеві? Ну, раз, два, три?
– Сині з червоним.
– Це не страшно. Зараз переллємо грамів двісті крові, і все стане на своє місце. Слава богу, кров у вас "куркульська".
– Як "куркульська"? – ображаєтесь ви.
– Четверта група. Вам вливати можна будь-яку, а от вашу – нікому. Хіба що таким, як ви. Ну, одужуйте. Один, два, три дні пройде, і в ту палату переведем.
– Скажіть, – дивитеся ви йому в очі, як підсудний на прокурора, – а критичний день у мене коли?
– Ніякого критичного дня. У вас все проходить нормально.
– А сьомий? – не заспокоюєтесь ви.
– Що "сьомий"?
– Теж критичний?
– Тільки не для вас. Ви можете почувати себе на коні. Не беріть зайвого в голову. Голова повинна бути чиста, як шлунок.
Після обіду до вас у палату привозять ще одного прооперованого. Ви одразу визначаєте, що далеко куцому до зайця. Так і йому до вас. Операція, очевидно, легка, робили під місцевим наркозом. Привезли в палату, лежить на животі.
Коли медсестра залишає палату, щойно привезений товариш підбирає під себе подушку й запитує:
– У тебе що?
– Апендицит.
– Один?
– Як – "один"? – зло дивитеся ви на нього, чи, бува, не насміхається. Але на його обличчі ні найменшого натяку навіть на приховану іронію. – Як це – "один"?
– Дуже просто, – дивується в свою чергу він. – Один апендицит чи два?!
– Один, – відповідаєте ви. – Але операцію робили двічі...
– Тоді все ясно, – набирає він вченого вигляду. – Давно лежиш?
– Уже півмісяця, починаючи з першої операції...
– Ну, тепер набирайся сил і терпіння. Прокантуєшся не менше півроку. Це як мінімум. А так місяців вісім, не менше. Таке і в мене було. Дев'ять місяців провалявся. Але я повніший за тебе. Довше заживало. Ти худий. Може, пройде й швидше. А втім, хто його зна. Як у кого. Горілку п'єш?
– Та начебто ні.
– Ну, тоді за місяців вісім пройде, якщо не утворяться свищі. А я провалявся рівно дев'ять місяців і один день.
– З апендицитом?
– З другим.
– Як це з другим?
– А от так. Про людей з двома серцями чув?
– Ну!
– А от є люди з двома апендицитами. Мені, наприклад, перший вирізали в районній лікарні. Виписали додому. Все, як не може бути. А в мене ті приступи ще гірші...
"Точнісінько як у мене", – закрадаються у вашу душу, як коти до мишачих нір, сумніви.
– Ніби хтось мені всередину заліз і звідти ножами штрикає. На світ хоче пробитися, – продовжує новоприбулий. – Помираю. Мене на літак і сюди. Хірург, той, що робив першу операцію, теж зі мною. "Що сталося?" – його питають. "Другий апендикс, – каже, – в товариша. Перший сім днів як вирізав, а другого не помітив. Рідкісний випадок у медицині... " Да-а!
– Вигадка, – заперечуєте ви. – Такого бути не може.
– Ти мені кажеш. Я на своїй шкурі переніс. То, може, у таких худих, як ти, двох не буває. А в мене було два. Сам хірург казав. При мені. Професор ще на нього так глянув, а тоді, як зараз пам'ятаю, каже "Мда-к-с-с! Це й справді рідкісний випадок!" Потім про щось пошепталися й кажуть: "Ну що ж, будемо шукати того другого".
– Мабуть, не знайшли першого, – не здаєтесь ви. – Двох апендицитів не буває.
– Кажу: в мене було два. Сам бачив. Обидва показували.
– А тепер?
– Що – "тепер"? Тепер нема жодного. Обидва вирізали. Другий аж до діафрагми приріс.
– А тепер з чим лежите?
– Та-а!
– А все ж?
– У тебе коли-небудь болів зуб?
– Ну!
– Знаєш, що це за біль?
– Не питайте. Голову хочеться відірвати, так болить.
– А тепер уяви собі, що болять усі тридцять два зуби одразу. Але не в роті. А в тому місці, через яке гланди не рвуть. Ти мене зрозумів?
– Зрозумів, – кажете ви.
– Отож-то й є, – киває головою він. – Або візьми такий випадок. Якось до нас привезли одного шофера. З нашого-таки радгоспу. Я у радгоспі головним бухгалтером. Сиділи хлопці дома, за столом, чарку пили. Шофер взяв, мабуть, грамів тисячу п'ятсот, і тут у нього приступ. Він сюди, хірург його на стіл, а через хвилин сорок поклали ось на твоє ліжко. А ми його питаємо:
– Ну, як воно?
– Та, каже, чепуха. Аби ще грамів триста, то можна й другий апендицит вирізать. Видно, в нього теж було, як і в мене, два... Лежить собі, анекдоти править. Вранці до нього лікар.
– Як самопочуття? – питає.
– Погано, – каже.
– Нічого, потерпіть, – заспокоює його хірург – Зараз дамо вам укольчик.
А він:
– Мені, доктор, не укольчик потрібний. Мені б похмелитися...
– От так. А ти кажеш! Апендицит! От і в тебе, ясна річ, два їх. Тепер, мабуть, жодного не залишилось, а втім, хто його зна... Все у руках хірурга, як і твоє життя, – він повертається на бік і через хвилину засинає, як блудний син після щойно прийнятої ванни.
Розділ XI. Коли розпочинається "блокада"
"Блокада", як правило, розпочинається тоді, коли у вас відкривається "другий фронт" [55] . Блокада – це той післяопераційний період, якого найбільше бояться хірурги і менше всього ви, не знаючи, чим для вас це може скінчитися. У цей час за ваш організм медики вже не думають, не переживають за ваші шви і дренажі на животі, їх цікавлять тільки мікроби, бацили, гонококи, стрептококи й інші мало відомі вам речі, яких ви, хоч скільки вже лежите в лікарні, на свої очі ні разу не бачили. Тепер мета медицини – не дати можливості десанту бацил висадитися в тилу вашого організму і при першій висадці знищити їх новими і ще більшими порціями таблеток та ін'єкцій.
Коли ви вже чітко уявили собі, що таке "блокада", то вам не менш цікаво знати, що ж таке "другий фронт". "Другий фронт" – це той момент, коли вас рятують від перитоніту, а у вас раптом з'являється двостороння пневмонія. Першою її ознакою є несподівана поява в палаті величезного страховиська, яке чимось скидається на дальнобійну гаубицю (це пересувна рентгенкамера). Як тільки ця штука повисне над вами і націлиться прямо в грудну порожнину і прозвучить команда: "Замри", – так і знайте: підготовка до наступу на "другий фронт" розпочалась. Десант десь у районі грудної порожнини висадився.
Другою ознакою двосторонньої пневмонії є масова поява не відомих вам досі лікарів, професорів і консультантів.
– Доктор Штоф, – несподівано як і появляється, так і відчеканює по-офіцерськи кожне слово невеличкий на зріст чоловічок, схожий на гнома, але посаджений на значно калорійнішу дієту. – Кому потрібна наша консультація? За ким зайняти чергу?
Коли перша екскурсія залишає вашу палату, доктор Штоф підкочується до вас на коротеньких ніжках і запитує:
– Вам, молодий чоловіче? На що скаржитесь?
– Біль у грудях, тиск у скронях, перебої в серці, висока температура, трясе, морозить і...
– Тільки не строчіть, як. з кулемета, – перебиває він. – Не все зразу.
Доктор Штоф обмацує вас товстими, з однією ямочкою, пальцями, які нібито складаються не з трьох, а з однієї фаланги. Його стетоскоп, здається, з'єднаний з окулярами. Він робить вигляд, що дуже уважно вас слухає, але з усього видно, що йому за ці консультації нічого в хірургії не платять, і в бухгалтерській відомості він розписується зовсім в іншому місці.
– Хто вас веде? – запитує він, закотивши під лоба свої великі, круглі (під окулярами) очі.
– Доцент Місюрський, – доповідаєте ви. – Гвідон Іванович. Пробачте, навпаки: Іван Гвідонович. Гвідон Іванович це я.
– Який прекрасний збіг, – каже доктор Штоф. – Вам, молодий чоловіче, пощастило. Місюрський – чудовий спеціаліст. Він, здається, першим апендикс не зашиває, а клеїть. До нього не кожний потрапляє, але коли потрапляє, то хворий його пам'ятає все життя, – Штоф повертається на сто вісімдесят п'ять градусів до медсестри, і в одному з куточків губ спалахує ледь помітна посмішка, зовсім не схожа на ту, яку ми називаємо іронічною.
– Прошу попередити доцента, – каже він медсестрі. – У молодого чоловіка відкривається "другий фронт". Підготовка йде серйозна. Організм треба негайно блокувати: термопсис, нітросорбід, окситетрациклін і валокордин. Ви, сестра, зрозуміли, що сказав доктор Штоф?
– Я вас зрозуміла і записала, – відповіла медсестра. – А що з уколів?
– Дайте йому кофеїнчику і димедрольчику. Можна й олететринчику...
– Професор Власюк, – раптом вбігає старша медсестра і щезає з палати з такою швидкістю, ніби її ззаду хтось з усієї сили смиконув за халат.
– Доброго дня! – вітається вищий, ніж середнього зросту, худорлявий чоловік у шапочці значно меншого розміру, ніж голова. Професора Власюка супроводжує величезний почет терапевтів, хірургів, аспірантів, асистентів, медсестер і того медперсоналу, який завжди добровільно приєднується до професорського ескорту, аби довести, що вони з професором на короткій нозі.
– Ну, що в тебе, орел? – звертається він до вас ще живою, незважаючи на латинські терміни, мовою і тут же, не даючи вам відповісти, додає: – Я все знаю. З історією знайомився.
Він постукує вас худими крючкуватими пальцями по ребрах і промовляє:
– "Другий фронт" ще не відкрито, але підготовка йде.
Ви догадуєтеся, що пневмонія наступає.
– Як перистальтика?
До нього в ту ж мить простягується декілька пар рук, озброєних імпортними фонендоскопами. |
– Ми стара школа, – гордо каже він. – Цією технікою не користуємося. Це тепер молодь боїться вухо прикласти до живота, Інтелігенти. Мені рушника.
Декілька пар щік спалахують здоровим молодим рум'янцем. "Оце, видно, і є "інтелігенти"", – думаєте ви, не спускаючи очей з рожевих щік.
Професор оголює вам живота і, простеливши рушника, припадає до нього вухом, як залізничний обхідник до колії.
– Чудова перистальтика. Тьху! Тьху! Тьху! Аби не зурочити! Продовжувати давати ізобарин. По півтаблетки три рази в день. По таблетці забагато. Фтивазид, валокордин і олететрин по сто двадцять п'ять тисяч одиниць. Чотири рази. Колоти ще є куди. Поправляйся.
Наступного ранку у палаті знову з'являються консультанти, приходить і ваш доцент. Він дивиться на температурну таблицю і бачить, що крива, як по надоях молока, пішла вниз.
– Ну, як наші діла? – Зробивши вам другу операцію, він тепер, очевидно, вважає, що це вже не тільки ваша справа, але і його.
– Та так, – песимістично кажете ви.
– Гази були?
Ви радісно посміхаєтесь.
– Покажіть язика!
Ви мовчки показуєте, оскільки язик нічим не зайнятий.