Це коли виходити з наших попередніх підрахунків. Але, можливо, це сталося в 1091 році. Чому?
На це припущення наштовхнула мене подія, яку Нестор описує в "Повісті минулих літ", датуючи її саме 1091 роком. Того року, в четвер, 14 серпня, о 13 годині, відбулося перене-сення мощів ігумена Феодосія з келії-печери до церкви. Щоб ця подія, в якій брали участь церковні достойники всієї України, зокрема, єпископ Переяславський Єфим; єпископ Володимирський Стефан; єпископ Чернігівський Іван… відбулася, – треба було здійснити одне делікатне дійство: вийняти мощі Феодосія. Порадившись із чорноризцями, ігумен Стефан дійшов висновку, що "Недобре лежати отцю нашому Феодосієві поза монастирем і церквою своєю, тому що він заснував церкву і чорноризців з'єднав".
Хто повинен взяти на себе цю місію? Вибір ігумена впав на Нестора. І Нестор не приховує, що пишається цим. "Через три дні, коли надійшло свято Успіня Богородиці, звелів ігумен копати, де лежать мощі отця нашого Феодосія, його повелінню я, грішний, перший самовидець. От про це і ска-жу, бо не слухом чував, але сам собі начальник".
Що може бути приємнішого для хроніста, для історика, ніж усвідомлення того, що важлива історична подія не лише відбувалася на його очах, але й ним самим творилася?! І що саме він має змогу першим, правдиво і засвідчено, увічнити її в своїх писаннях?! Чи ж не такою гордістю повіває на нас із рядків твореної Нестором повісті?
Як з'ясовується, Феодосій був похований у печері, в якій самітно, у молитвах і сповідях, доживав свого віку. Таким був його заповіт. Й оскільки часу з дня смерті його минуло чимало, то ще треба було точно встановити місце його похо-вання. Ігумен Стефан сам зайшов до келії Нестора і запропо-нував навідатися до Феодосієвої печери, вхід до якої чорнів над Дніпром, на мальовничому прибережному схилі. Ігумен хотів, щоб дійство це відбувалося в таємниці не лише від усього зовнішнього світу, а навіть від монастирської братії. Чому? Цього Нестор не пояснює, але можу припустити, що в такий спосіб Стефан збирався сотворити легенду про нетлінність його мощів, яка дозволила б канонізувати Феодосія. І тоді єдиним свідком, який би, не вагаючись, свідчив на користь версії про нетлінність, мав стати саме він, Нестор.
Гадаю, що Стефан уже знав про схильність Нестора до книжності, до переписування давніх манускриптів; він і сам доручав йому цю справу, отож розраховував, що свого часу Нестор увічнить для історії монастиря і всіх нащадків той факт, що це саме йому, ігумену Стефану, належить ідея пе-ренесення праху та ідея канонізації Феодосія; що, беручи особисту участь у цій місії, Нестор матиме чудову змогу док-ладно описати все це дійство. Так воно й сталося. А ще… Хтозна, можливо, саме участь у цій історичній події, котрій належало навіки увійти, якщо не в історію всієї України, то принаймні в історію монастиря як духовного центру держа-ви, якраз і спонукала диякона Нестора пройнятися ідеєю на-писання "Повісті врем'яних літ", сотворяючи її з давніх пи-семних свідчень, з розповідей літніх чорноризців, з документів ігуменського архіву та власних спостережень.
3
Судячи з усього, Нестору ігумен Стефан цілком довіряв. На нього він міг покластися. "Прийшов до мене ігумен, – розкриває їх спільну таємницю Нестор, але час для розповіді настав значно пізніше, ніж відбувалася сама подія, – і сказав мені: "Підемо в печеру до Феодосія". Я ж прийшов із ігуменом, так, щоб ніхто не знав, роздивилися, куди копати, і назначили місце, де копати поза виходом. Сказав же мені ігумен: "Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто не знав, але візьми кого хочеш, хай тобі допоможе". А я того ж дня приготував рогалія, щоб копати".
Наступного вечора, це був вівторок, Нестор узяв двох ченців, яким сам довіряв, і таємно пішов з ними до печери. Робота їм випала не з приємних, але почесна. Відспівавши належні в таких випадках псалми, троє ченців почали копати. Змінюючи один одного, монахи копали до опівночі. Але тру-ни не було. Не вірячи, що вона може бути на такій значній глибині, Нестор почав сумніватися: раптом останки Феодосія покояться в іншому місці? "І трудилися, – оповідає він, – і не могли докопатися. І я затужив, думаючи, що копаємо вбік. Я ж узяв рогалію і почав запопадливо копати, аж доки друг мій, що відпочивав перед печерою, не сказав мені: "Ударили в било". І я в той же час досяг мощів Феодосія. І тому, що ска-зав мені "Ударили в било", я сказав: "Я вже докопався". Ко-ли ж докопався, охопив мене жах, і я почав благати: "Госпо-ди, помилуй!"
Можна уявити собі: печера на березі Дніпра. Опівночі. При світлі свічок чи лампадок, Нестор докопується до давньої труни, коли двоє його друзів відпочивають поза пе-черою. Тут потрібні були міцні нерви. Тим паче, що йшлося про людину глибоко віруючу. Але облишмо емоції. Для нас важливо, що автор, який описував житіє Феодосія, особисто знав його, виконував його доручення. Що саме йому належа-ла честь перепоховання мощів преподобного Феодосія, ігумена Печерського монастиря.
Нестор докладно зупиняється на тому, як саме вони вий-мали мощі, в якому вони були стані, до речі, про нетлінність там не йшлося… Втім, не вдаватимемось до натуралізму. Ку-ди важливіше звернути увагу на той факт, що, описуючи об-ряд покладення мощів Феодосія в церкві, Нестор визнає себе учнем його, і сумнівається, чи вдасться передати мудрість ігумена, його набожність, прагнення дотримуватись всіх приписів і канонів монастиря.
"Я, грішний твій раб і учень, недомислюю, як похвалити тебе, добре твоє життя і нестримність, – пише він, сповідуючись і перед пам'яттю Феодосія, і перед нами, на-щадками. – Але скажу коротко: "Радуйся, отче наш, і настав-нику Феодосію! Мирську плещу кинув, мовчання возлюбив, Богу послужив єси у чернечому житті… і красу землі, і ба-жання світу цього відкинув, йдучи слідами високомисельних отців, змагаючись із ними…"
На час перепоховання ігумена Феодосія, Нестор уже ви-пробував своє літописне перо. Як вважають дослідники, на той час він уже знав кілька мов, зокрема, очевидно, грецьку та латинь, познайомився з тими писемними документами, котрі малися в архіві та бібліотеці монастиря, володів знан-нями з історії християнства, мав доступ до документальних і літературних джерел, пов'язаних із Візантією, історією взаємин України і Візантійської імперії; України і половець-ких племен; добре знав історію Русі-України.
Перший твір, який вийшов з-під його пера, називався "Чи-тання про Бориса і Гліба" (в різних джерелах його називають по-різному: "Сказання про Бориса і Гліба", "Житіє Бориса і Гліба" тощо). Точної дати написання цього твору з'ясувати не вдалося, тому датують так: "80-ті роки ХІ століття". В основі цього "Читання" були історичні події, пов'язані з міжусобицею, що виникла поміж князями-братами Свято-полком, Борисом, Глібом та Ярославом Мудрим. Зокрема, з підступним убивством людьми Святополка – і за його нака-зом – Бориса і Гліба.
Не будемо переповідати подробиці цих подій, про них ідеться у нарисах, які стосуються тієї епохи і цих історичних постатей. Скажу про інше: сам цей твір спонукає до роздумів і поглибленого аналізу. Його автор, Нестор Літописець, постає перед нами людиною яскравого публіцистичного та-ланту. Він не обмежується зображенням самих подій та з'ясуванням політичних мотивів цього злочину, а підноситься до філософського осмислення людських взаємин, до боротьби добра і зла; патріотичного заклику до єднання князів та інших можновладців в ім'я єдності, спокою і християнських заповідей держави.
У його "сказанні" князь Борис – не політичний невдаха, не жертва політичного терору, не людина, котра сама виявилася винною у своїх стражданнях, бо ж у неї була змога врятува-тися, але вона не скористалася нею. Ні, ми бачимо, як ця, за-галом занадто слабка як задля воїна та політика, молода лю-дина поступово приходить до усвідомлення своєї високої земної місії страждальця за гріхи людські, місії символу, орієнтуючись на який, нащадки повинні брати з нього, князя Бориса, приклад. "Плач, Господи Ісусе, що в цьому образі явився на землі спасіння ради нашого, власною волею дав прибити руки свої на хресті і прийняв страждання за гріхи наші. Так і мене сподобив прийняти страждання. Не від ворогів їх приймаю, а від брата свого, і не став йому, Госпо-ди, це за Гріх".
А на якому високому мистецькому регістрі відтворено Нестором в цьому "Сказанні", котре, до речі, згодом окре-мими фрагментами було використане і в "Повісті минулих літ", плач юного князя Гліба. Як талановито оплакав обох цих князів сам Нестор Літописець, як по-грамадянському возніс їх! "Заступники вони Руської землі і світильники, вічно сіяючі, і в молитвах про своїх людей до Владики. Ось тому і ми маємо гідно восхваляти страстотерпців Христових, молячись старанно до них, промовляючи: "Радуйтеся, страстотерпці Христові, заступники Руської землі, що зцілення подаєте нам, тим, хто приходить до вас, вірою і лю-бов'ю. …Земля Руська благословилася кров'ю вашою і мо-щами, покладеними в церкві, духом божественним її просвіщаєте…"
А ще зверніть увагу, як майстерно і своєрідно подає Не-стор портрет Бориса, поєднуючи при цьому його фізичне й духовне єство: "Благовірний Борис – хорошого роду, був слухняний, слухався батька, скоряючись йому в усьому. Тілом був красивим: високий, обличчя мав округле, плечі широкі, станом був тонкий, очі мав добрі, лице веселе, вуса і борода були невеликими, оскільки ще молодим був, світлим був, мов цар; міцний тілом і всіляко прикрашений, мовби цвіток розцвітав у юності своїй; у битвах хоробрим, у радах поміркованим і розумним, і благодать божа цвіла на ньому".
"Житіє Феодосія Печерського" було створене Нестором Літописцем орієнтовно, в 1091 році. Характерно, що й у "Повісті минулих літ" основні фрагменти цього "Житія" теж подаються у статті, що стосується 1091 року. І це ще раз утверджує мене в припущенні, що саме перенесення мощів преподобного Феодосія, яке випало здійснити Нестору, і на-штовхнуло його на задум написати "Житіє Феодосія". Він мав тепер на це моральне право; мало того, він навіть почу-вався зобов'язаним створити це "Житіє", оскільки сам вия-вився причетним до легенди, пов'язаної з життям преподоб-ного Феодосія.