У діда було найбезпечніше місце. Кармалюк, переказував мій дід, був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, дуже розумний, лицар. Не любив розбійників, сильно карав даремних злодіїв. У нього було після другої втечі з каторги біля сто чоловік кампанії. Любив одну гору, що тепер так і зветься Кармалюкова, у гуменецькому лісі, коло Макова, де старе городисько.
Як пани збиткувались над людьми, то люди звертались до діда, щоб переказав Кармелюку. А той завжди захистить, бувало, покривджених…"
Досить цікаві, дещо полемічні зауваження віднаходимо і в спогадах діда Г. Риндика з-під Кам'янця, записаних у нього 1908 року. Цей літній чоловік стверджував, що в п'ятнадцять років, коли він пас вівці, зустрічався з Кармелюком, а згодом багато чув про нього. Так ось, про Устима в його переказі мовиться:
"Був прозорливець, розумів людей. А що був характерник – то це байки. Також байки, що його було забито гудзиком, освяченим у дванадцяти церквах. Був "утікачем" (дезертиром), а не "ховшнем". "Ховшень" — так звали тих гайдамак, що не хотіло бути гайдамаками. Це паскудне слово. Після панщини (тобто після відміни в 1861 році кріпосного права. – Б. С.) на Поділлі, біля Ушиці, з'явилась ватага Лозинського, але це були розбійники, користолюбці. Кармалюк таким не був. Розбійники — ті, що з розпусти та розкоші, а він – за народ"
Якщо ж повернутись до образу Кармелюка в художній літературі, то слід сказати, що, крім Марка Вовчка, творили свої великі історичні полотна також письменники Михайло Старицький — історичний роман "Разбойник Кармелюк"; Василь Кучер — історичний роман "Устим Кармалюк"; Володимир Гжицький – історична повість "Кармалюк"; Олександр Гижа — історичний роман "Облога Кармелюка"; Володимир Суходольський – драма на п'ять дій "Устим Кармалюк"; Степан Васильченко – п'єса на три дії "Кармалюк"; а ще — Володимир Канівець, з його історичною повістю "Славний лицар Устим Кармелюк" та чимало інших авторів, які, кожен в міру свого таланту, бачення і розуміння історичної правди, сотворяли романтизовані варіанти осмислення цього образу.
Акцентуючи увагу читача на здатності артистично перевтілюватися то в такого собі розважливого шляхтича, то в купця, солдата, поліцейського або чумака, Василь Кучер, у своєму романі "Устим Кармалюк", одне з перевтілень відтворює в такий спосіб:
"… А він ішов обшарпаний і почорнілий, ніким не впізнаний, Устим Кармалюк, в одежі старця, з лірою через плече, з латаною торбою через друге. Йшов прадавнім вінницьким шляхом, просив у богомольців милостини, співав псалми, молився по селах і хуторах за усопші душі…"
Як і годиться в подібних випадках, свій внесок у формування образного уявлення про феномен Кармелюка подали українські, російські та польські фольклористи й історики. Досить згадати добірки та дослідницькі розвідки Ю. Олтаржевського з його "Воспоминаниями старожилов о Кармалюке" — травневий номер "Киевской старины" за 1886 рік; І. Беньковського – "Кармалюкова долина. Из народних преданий", грудневий 1902 року номер "Киевской старины"; П. Лаврова – "Устим Якимович Кармалюк", "Труды Исторического факультета Киевского университета им. Т. Г. Шевченко", Киев, 1939, том 1…
… Одне слово, з роками в усіх видах мистецтва сформувався, тепер уже досить усталений образ Устима Кармелюка як народного месника, захисника бідних і знедолених, осяяного легендарною славою виразника народного гніву. Що ж до історичної місії його, то, на давній фольклористиці грунтуючись, уже наш, сучасний український поет Володимир Забаштанський сформулював її так:
Доки стогне мій народ від муки,
Доки пан панує із тих мук,
Кармалюк не візьме плуга в руки
І ножа не випустить із рук…
До слова, за часів незалежності на Вінничині почало активно відроджуватися Українське козацтво. Так ось, вшановуючи пам'ять народного месника, один із підрозділів його — Жмеринський козацький полк – прибрав собі ім'я Устима Кармелюка.
* * *
Тричі підступався до постаті Кармелюка й український кінематограф. Перші два фільми — німий і звуковий, режисерів Ф. Лопатинського і Г. Тасина — були зняті ще до Великої Вітчизняної війни. Явищами мистецтва вони, на жаль, не стали, популярності в народі теж не зажили. Отож великі надії покладалися на третій наступ кінематографа, до якого той вдався напередодні 200-ліття від дня народження Устима Кармелюка.
Аналіз художніх творів, як і кінематографічних стрічок про Кармелюка, – тема окремої і то досить принципової розмови. Оскільки тут є що висловити на адресу наших митців. Але зараз ми до цього не вдаватимемося. Хоча щодо фільму "Кармелюк", на який було затрачено чималі кошти, і який непомітно пройшов телеекраном і так само непомітно, очевидно, на десятиліття, якщо й не на завжди, зник із нього, кілька слів усе ж таки скажу.
Задля створення цієї стрічки було мобілізовано кращі сили українського кіномистецтва. Режисером-постановником чотирьохсерійного телефільму "Кармелюк", знятого на кіностудії ім. Довженка, став лауреат Держпремії СРСР, заслужений діяч мистецтва УРСР Григорій Кохан, він же, у співдружності з Олександром Сацьким, створив сценарій. А в головній ролі знявся талановитий актор, що тонко відчуває національний характер, заслужений артист УРСР Іван Гаврилюк, який діяв на зйомочному майданчику в ансамблі з К. Степанковим, Адою Роговцевою, Наталією Сумською, Б. Брондуковим...
Одне слово, все є в цьому фільмі: і гідний поваги акторський ансамбль, і хороша режисерська робота, і вдалі операторські знахідки; є музика, є захоплюючі українські краєвиди... Єдине, чого там не було, і чого навіть і не намагалися створювати ні автори сценарію, ні режисери, ні актори, то це... образу істинно народного героя, отого славетного народного месника Устима Кармелюка, за яким "вся Вкраїна плаче".
Вдивіться, якщо ще з'явиться така можливість, в кадри цього фільму, вдумайтеся в те, що відбувається на екрані. О, як по-класичному романтично виглядає те, що, відлучений від родини, Устим не погоджується стати коханцем пані Пігловської; з якою наполегливістю відкидає та уникає він еротизованого флірту цієї панянки!.. Та що там: герой будь-якої латиноамериканської кіномильниці просто-таки чорно позаздрив би в цьому відношенні актору Гаврилюку.
А як професійно займається наш національний герой Кармелюк дрібним шантажем і здирництвом! Яка, нарешті, безмежно сильна його вірність дружині Марії — хоча документально, в тому числі й судовими матеріалами та переказами, — засвідчено, що впродовж усього повстання від був відданий... своїм коханкам: Марії Луцковій, Марії Добровольській, роковій Олені Довгань... І як туга за дружиною – що декларується в фільмі нав'язливими, кілька разів повторюваними, видіннями – допомагає нашому героєві пройти через усі випробування.
Ну, що ж, на екрані нам доводилося бачити й не таке. Одначе після перегляду цієї сентиментально-романтичної епопеї виникає одне невеличке, але суттєве питання. Навіть не питання, а сумнів. А чим, власне, займалася 20-тисячна (нехай і не організована за класичними зразками, роздроблена на самостійні загони) армія повстанців? На чисельності якої, до речі, посилено акцентував увагу в одному з передпрем'єрних інтерв'ю сам режисер-постановник.
Навіщо Кармелюкові знадобилися цілі загони, що складалися з селян, солдат-утікачів, міської бідноти? Невже тільки для того, щоб із запеклістю, гідною іншого застосування, оберігати свою честь від любовних устремлінь красуні-поміщиці? Чи, може, для того, аби шантажувати її чоловіка та інших поміщиків, вимагаючи в них грошей? Щоб знову й знову повертатися до Марії? Щоб "приструнити" самозванця Лже-Кармелюка, що трапився йому в корчмі?
Куди зрештою творці фільму зуміли подіти великі ватаги повстанців під проводом таких соратників Кармелюка як І. Чорноморець та А. Словинський, кожен з яких сам гіден бути увічненим історією? Як їм вдалося заховати таку масу повсталих, і чим цей повсталий люд займався, нехай навіть "поза кадром", тобто у відтворюваних сценарієм чутках, переказах, судових дебатах?
Свого часу деякі польські історики намагалися звести всю історію повстання українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького до образи польського полковника Хмельницького на пана Чаплинського, а національно-визвольну боротьбу українського народу — до чергового великого чублення шляхтичів, що виникло з дрібної бієчки Хмельницького з немилим йому сусідом. А що, зручна версія! І не треба мудрувати, вивчаючи причини цієї всенародної боротьби. Та чи не здається вам, що щось подібне, тільки, ясна річ, з іншими, щирішими намірами, запропонували нам і творці фільму "Кармелюк"?
Нас і досі час від часу ощасливлюють показом щонайпримітивнішого фільму-опери "Богдан Хмельницький", знятого за часів юності наших прабабусь. І ми раді: нічого іншого про цього істинно національного героя у нас в кіномистецтві нема. Ми, мабуть, єдина кінорозвинена країна, котра не зверталася до екранізації "Тараса Бульби". Бо щоразу, коли кіностудія Довженка бралася за неї, негайно надходило "высочайшее непозволение".
Пригадую, як, відгукуючись з приводу моєї рецензії на роман В. Кулаківського "Северин Наливайко", один читач-учитель допитувався: "Невже все те, що в Кулаківського — правда?!" "Він історик,— була відповідь.— Всі основні події мають суто документальну основу". "Але ж я теж учитель історії! І теж українець! І закінчив український вуз. Чому ж тоді ні я, ні мої колеги досі не знали, що в нас був такий талановитий полководець, котрий здійснив такі славетні походи?! Чому ми вважали його керівником одного з численних дрібних селянсько-козацьких повстань?!"
Ось вам і прозріння!
Як не дивно, ні до образу Наливайка, ні до образів багатьох інших героїв, наше кіномистецтво так досі й не підступалося...
Щоб говорити в мистецтві правду, потрібна мужність – це так. Але вірно й те, що ще більша мужність потрібна, щоб промовчати, якщо ти цієї правди боїшся, чи не зумів усвідомити або й зовсім не пізнав. Так, у подібному випадку промовчати – це теж вияв мужності. Одне слово, Кармелюк та його повстанці ще чекають і на свого письменника, і на свого сценариста та режисера. І не гріх було б десь там, на сторінках роману чи в кінострічці, згадати й про Балтщину та Кодимщину, які посідають у житті Кармелюка своє, окреме місце; і про рідне село Головчинці, яке не лише топонімічно, але й духовно трасформувалося в непокірне Кармалюкове
Ми часто говоримо про виховання історією.