Українська трагедія. Поза простором і часом (друга книга)

Анатолій Власюк

Сторінка 28 з 40

Ніхто не давав окремого наказу, але Варварі дозволяють мати косу. Так само нема вказівки, щоб видавати їй шампунь для миття голови. Проте кожна начальниця зміни персонально передає їй пакетик, коли ув'язнені йдуть до лазні.

Із закутка біля чоловіків їх перевели до великого бараку. Жінок тут поки що трохи більше ста, але місця розраховано не менше, ніж на тисячу. Умови для проживання не особливо які, але існувати можна.

За неписаними правилами, Варвару вважають старшою. Єршова ніби у неї в помічницях. Сонька теж випендрювалась і намагалась командувати, але в неї нічого не виходило. Мабуть, ніхто спеціально чуток про це не розпускав, але ні для кого не було секретом, що Сонька – стукачка, тому намагалися триматися від неї якомога далі.

Із заводу Калашникова приїхали спеціалісти, які навчали жінок премудростям своєї справи. Спочатку було незрозуміло як ув'язнені зможуть це робити. Але коли одну й ту ж операцію повториш тисячу разів, то й сам дивуєшся, що міг раніше сумніватись у своїх здібностях.

Жінок розбили на десятки, на чолі якої стояла начальниця зі своїх же. Кожна десятка виконувала лише одну операцію. Спеціалісти із заводу Калашникова не заспокоювалися доти, доки рухи ув'язнених не були доведені до автоматизму. Вищим класом вважалося, коли виконуєш операцію із заплющеними очима.

Щодня поступали нові працівниці, які розпочинали з нуля, але на навчання у них уже було менше часу, ніж у тих, хто прибув сюди раніше, тому їм на початках доручали доволі просту й примітивну роботу на кшталт прибирання робочих місць і чогось іншого, що не вимагало технічної підготовки. Як тільки якась жінка подавала ознаки розуміння певної операції, їй тут же давали роботу.

Це був уміло організований конвеєр, де жодна людська сила не пропадала даром.

52

Буквально першого ж дня після вживання мамою куплених Студентом таблеток у неї нормалізувався тиск. 150 на 90, звичайно, ще не те, що треба, але принаймні вночі мама вже нормально спала.

Студент же, вимучений насамперед новинами про Іловайськ і ймовірною загибеллю бойових побратимів, не міг нормально спати. Ляже звечора, поспить три-чотири години і прокидається серед ночі. Вже до ранку сон не йде до нього. Тоді брав "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського і вперто читав сторінка за сторінкою.

Зрештою, автоматизм і щоденна робота змусили мозок активізуватись і налаштуватися на відповідну хвилю. Студент став розуміти текст і запам'ятовувати прочитане. А коли засвоїв, що в цьому процесі нема нічого важкого, то справа не лише зрушилася з мертвої точки, а й побігла підтюпцем. Помалу перед ним, мов живі, з'явилися хлопці й дівчата, які били ворога на рідній землі.

Ось один із героїв, Андрій Чорнота, навчає як треба братися до справи:

"Шістдесят років тривала нещадна війна між могутньою московською імперією та кавказькими горцями, але, і переможені, вони гордо споглядали зі своїх гір на переможців як на щось нижче від себе і не поспішали їм прислужуватися.

Москва не брала з них податків, не брала до війська, була задоволена, що вони не відновлюють боротьби. Часом голодний і обідраний кавказець за жодні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі, і в цьому був увесь секрет пошани до нього. Народи, які налічували заледве кількасот тисяч людей, примушували ворога-переможця шанувати свої звичаї, мову, релігію, а якби кабардинців чи хевсурів було сорок мільйонів, то, повір мені, Москва зі своїми шістдесятьма мільйонами в решеті б у них танцювала!

А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгорода! Навіть у своєму бойовому гімнові він називає ворогів "воріженьками", що мають згинути "як роса на сонці", бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбити їм голови.

До біса наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав'ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо, коли ми їх не матимемо і не примусимо наших "приятелів" шанувати себе, Україна ніколи не буде щасливою.

Я – християнин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовою заповіддю підставляти праву щоку, як тобі приліплять ляща по лівій. Така засада для українців згубна, бо маємо таких "добрих сусідів", що будуть бити поки влізе і соромно їм ніколи не стане. Бо б'ють вони нас не для розваги, а тому, що їм потрібні багатства нашого краю.

Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи... Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Леніна про тактику боротьби і організацію влади. Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б'ють без сентиментів. Але, знаєш, це – добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Жоден народ не пережив того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола на хижого звіра, який, вирвавшись колись на волю, як побачить, що хтось знову простягає до нього лапу, не ждатиме, поки треба буде оборонятися, а сам нападатиме".

Студент зараз не хоче розмірковувати, чому Путіну вдалося приборкати кавказців, але він погоджується з Андрієм Чорнотою щодо українського сентименталізму. І Вовк якось казав, що треба викинути з нашого гімну оте "воріженьки", а бити їх, поки не сконають. Бо якщо не ми їх, то вони нас. А ще Вовк казав, що у ворогів треба вчитися, і в цьому нема нічого поганого. Ось і Андрій Чорнота те саме каже про праці Леніна.

Горять йому очі. Тіло рветься до бою. Прислухається. Мама спить. Ще день побуде вдома і поїде шукати хлопців. Серце підказує йому щось недобре. Але війна з Росією триває. Знайдеться у ній і йому місце.

53

У житті головне – вивчити себе зсередини, дізнатися яким ти є насправді. Це потрібно не іншим, а насамперед тобі самому. Чим швидше ти на це зважишся – тим менше помилок у подальшому робитимеш. Вивертання власних нутрощів – болісний, але необхідний процес, який лікує самозакоханість, що ще не встигла перерости у нарцисизм. Зрозумівши, що не є святою, людина починає бачити в інших не лише погане, а й добре, і має шанс залишити свій слід на землі.

Спочатку Марині було цікаво як вона так швидко – фактично ні з того ні з сього – закохалась у Віталіка. Це було немов стихійне лихо, якому вона не могла протистояти. Марина подумала, що якби цей процес закоханості тривав трохи довше, то міг би зруйнувати не лише її сім'ю, а й усе всередині неї. Але закоханість так само швидко закінчилась, як і розпочалась. І це було новим для Марини, несподіваним. Вона сама від себе такого не очікувала. Не минуло якихось двох місяців, як вона вже не кохала Віталіка. Занадто швидко вона охолонула до нього, занадто швидко все у ній перегоріло. Марина не знала, чи має цьому радіти, чи, навпаки, слід задуматися, що ж це з нею відбувається.

І все ж закоханість у Віталіка принесла свої руйнівні наслідки. Марина з жахом усвідомила, що не відчуває нічого до Андрія. Абсолютно нічого. Це була навіть не байдужість, яка зазвичай приходить після ненависті до коханого. Чого б їй ненавидіти Андрія? Це була внутрішня порожнеча, не заповнена нічим. Марина не могла сама собі пояснити, чим зумовлений нинішній її стан.

Здається, зовнішньо нічого не змінилось, але стосунки з чоловіком були доведені до автоматизму, без внутрішнього тепла, як раніше. Навіть у сексі Марина була холодною, але робила все, аби задовольнити Андрія, бо розуміла, що сама не те що не встигне розпалитись, а й не зможе цього зробити. Чоловік не помічав нічого дивного в їхніх щоденних стосунках, а секс його тим більше задовольняв, щоб він міг побачити, а, головне, оцінити будь-які зміни в цьому.

Марина жила в очікуванні чогось нового, незвіданого у своєму житті. Вона знала, що це обов'язково мають бути позитивні зміни. Лише не треба штучно підганяти хід подій.

54

Зенон поринув у свою стихію, згадавши, як кажуть, молодість, коли кохався з подружкою своєї мами, яка й зробила з нього чоловіка. З Єлєною він міг витворяти все що заманеться, і досвідчена жінка, здавалося, лише заохочувала його до цього, відкриваючи в ньому нові таланти, про які не здогадувалась, та й він сам не підозрював, що здатний на таке.

В інтимних стосунках з Христиною у нього все було по-іншому. Ні, вони, звичайно, були відвертими – у тій мірі, наскільки можуть бути відвертими між собою чоловік і дружина. Але все одно за всі ці роки спільного життя відчувалася значна доля нещирості не лише у спілкуванні між ними, а й у сексі. Навіть можна було сказати так: нещирість у спілкуванні передавалась на інтимні стосунки. Завжди залишалося щось таке, чого б вони нізащо ніколи не розповіли одне одному. Це не була не знати яка таємниця, однак щось стримувало їх бути до кінця відвертими одне з одним. І ось це стримування, хочеш не хочеш, передалось і на їхні сексуальні стосунки, коли вчасно зупинявся у своїх інтимних бажаннях, щоби про тебе не подумали казна що.

З Єлєною Зенон, з одного боку, відчував себе маленьким хлопчиком, який розповідає мамі про свої найсокровенніші таємниці і знає, що та з розумінням до цього поставиться і не сміятиметься з його маленьких проблем, які насправді для нього є великими і визначальними, а інколи й непереборними; а, з іншого боку, він поводив себе з нею як дорослий чоловік, що цілком володіє жіночим тілом, підкорює його собі і знає, що треба робити саме так, а не інакше, щоби задоволення від самого процесу було взаємним. Причому секс як такий був уже вторинним, бо визначальним виступало спілкування з Єлєною, коли можна було розповісти їй буквально все, і Зенон не мав потреби контролювати себе, щоби не бовкнути чогось зайвого.

Єдине, чого він не знав, – як довго триватиме цей період найбільшого блаженства у його житті.

55

Відколи Родіон приїхав із України з відтятою по лікоть рукою, життя всієї їхньої сім'ї змінилось. Немовби всі заціпеніли у своєму горі. Дружина Аліка з балакучої й веселої перетворилася на мовчазну жінку. Навіть сварливість щезла у неї. Дивилася на все навколишнє ніби туманними очима. Здавалося, сльози ось-ось почнуть повзти по щоках. Сам Алік заглибився у себе. З нього годі було видобути бодай слово. Ніби глухонімим став. Дивився важким поглядом на того, хто до нього заговорював.

25 26 27 28 29 30 31