Промацую поглядом лікарняну палату, але нікого не знаходжу. Мені хочеться бачити невідомого чоловічка, який так нахабно заліз у мою душу. Маю до нього лише одне запитання: чому він вважає мене ідіотом? Але я повинен бачити його очі, щоби зрозуміти, чи правду він казатиме, відповідаючи на моє запитання.
– І що я маю тепер робити? – натомість запитую я.
– Чимшвидше втікати звідси, – каже невідомий чоловічок, який заліз у мою душу. – У тебе й так чимало проблем, а ще поліцейські зараз приїдуть, почнуть випитувати, хто ти та звідки. Воно тобі треба?
Я погоджуюся з ним. Водночас розумію, що рішення доведеться приймати мені, а не невідомому чоловічкові, який заліз у мою душу. Схоже, чоловіки в чорному поставили на мені хрест. Вони залишили мені життя, але щось зробили з моїм обличчям, що й мама рідна не впізнає. Мовляв, тримай у собі те, що з тобою було у нас. Я не ідіот, як вважає невідомий чоловічок, який заліз у мою душу, все розумію. Я ще знадоблюся чоловікам у чорному. Прийде мій зоряний час. Важливо лише дочекатися його.
37
Я роблю так, як каже невідомий чоловічок, що заліз до мене в душу. Встаю з ліжка і виходжу із палати.
У коридорі лікарні – велике дзеркало. Інтуїція підказує не дивитися в нього, але невідомий чоловічок, який заліз до мене в душу, наспівує якусь пісеньку. Прислухаюсь. Виразно чую слова: "Краще зараз, ніж потім. Все одно ти побачиш. І життя затаїться в кущах". Дурня якась, але під приспів російського гімну.
Дивлюсь у дзеркало. Не відразу розумію, що тип з розсіченим обличчям – це я. Щось мене стримує, щоби не закричати з відчаю. Але відразу інша думка заходить до моєї бідної голівоньки. Я навіть можу сформулювати її словами: Тринадцятий більше не подібний на Путіна. Його не те що мама рідна не впізнає, але й ті, хто мене колись знав. Поки що не знаю, маю радіти чи ні.
Біля виходу стоїть красива жінка. Звичайно, я впізнаю її. Це та професорка, яка вчила мене сенсам французьких слів. Я повинен зізнаватися, хто я насправді? Чи вона й так знає, хто я?
– Нарешті, – усміхається красива жінка і цілує мене.
Я нічого не розумію. Під'їжджає таксі. Сідаємо на заднє сидіння. Красива жінка тримає мене за руку. Її голівка – на моєму плечі. Таксист – із тих чоловіків у чорному, які вже нічому не дивуються.
Їдемо Москвою. Мені все одно – куди. Красива жінка міцно тримає мене за руку, ніби боїться, що я втечу. А куди мені втікати з таким обличчям?
Таксі зупиняється. Ми виходимо. Шикарний особняк. Подібні я бачив лише по телевізору.
– Поки що поживеш тут, – каже красива жінка. – А там видно буде.
Я не хочу нічого розуміти. Мені навіть не цікаво, як її звати і чому вона опікується мною.
Кімнати в особняку подібні на аеродром. Красива жінка розуміє, що велетенські розміри мені не подобаються.
Ми йдемо на другий поверх. Красива жінка відчиняє двері. Я бачу спальню середніх розмірів. "Може бути", – каже невідомий чоловічок, який заліз до моєї душі. Я киваю головою красивій жінці: мовляв, добре, я буду тут.
Красива жінка каже, щоби я роздягався. Я стою й мовчки дивлюся на неї. Тоді вона рішуче, але м'яко знімає з мене лікарняну піжаму і веде голого до сусідньої кімнати. Тут ванна. Хтось уже наповнив її. Красива жінка допомагає мені залізти у воду. Теж роздягається. Намилює мене. Миє. Так добре, як у дитинстві. Красива жінка рушником розтирає до почервоніння моє грішне тіло.
Потім ми кохаємось на ліжку у спальні. У красивої жінки гнучке красиве тіло. Я думаю, що коли б це було тоді, коли вона була професоркою, а я ще мав обличчя Путіна, то відчував би щось більше.
Красива жінка, мов робот, зробила свою справу і виходить зі спальні, навіть не глянувши на мене. Більше я ніколи не бачив її у своєму житті.
38
По телевізору день і ніч крутять новини. Бачу, що відбувається в Росії.
Путін вмер. Люди виходять на майдани з його портретами. Поліція розганяє їх. Якийсь пузатий начальник з трьома зірками на погонах каже, що це несанкціонований мітинг, а тому нова влада не допустить порушення закону.
Виступає Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звати. Я відразу впізнаю цього чоловіка в чорному, хоча він змінив зачіску, завів вуса й почепив окуляри на ніс. Я вже навіть і не згадую, що Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, сказав мені, що Іванова Івана Івановича, чи як там його насправді звали, розстріляли як ворога народу. Як би там не було, він мені тепер не куратор. Стає легше на душі, і я відчуваю, що чоловічок, який там зараз проживає, задоволено усміхається.
Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звати, каже, що до наступних президентських виборів тимчасово виконуватиме обов'язки глави держави. Поруч з ним – вищий російський генералітет, який літав зі мною до сибірських концтаборів. Тепер у них зовсім інші вирази на обличчях. Розумні погляди, в яких зчитується відповідальність за долю Росії після смерті Путіна. Куди й подівся страх, який я їм нагнав. Але наступної миті я розумію, що пиха і самовпевненість так і пруть з них. Мабуть, це тому, що оператор змінив освітлення. Генеральчики розуміють, що тепер влада належить виключно лише їм.
Далі я напружуюсь, а вслід за мною, мабуть, і мільйони росіян, коли Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть, каже, що нова влада розбереться зі всіма злочинами Путіна, але на це потрібен тривалий час, щоб не наламати дров. Моє й мільйонів росіян напруження зникає в одну мить. Зрозуміло, що це лише слова. Нічого вони не зроблять. Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть, стверджує, що винні однозначно будуть покарані. Він обіцяє відкриті судові процеси по всій Росії. Чомусь мені здається, що Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть, сам не вірить у свої слова. То чому в це мають повірити я і мільйони росіян, які складали Систему Путіна чи належали до когорти чоловіків у чорному?
Слово надають Сергієві Сергійовичу, чи як там його насправді звуть. Він теж змінився, а в офіційному костюмі з краваткою виглядає навіть смішним. З'ясовується, що тепер він виконуватиме обов'язки прем'єр-міністра – аж до того часу, коли буде сформовано новий уряд. Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть, каже, що підприємства працюють у штатному режимі, людям вчасно виплачують зарплати і пенсії, життя поступово налагоджуватиметься і покращуватиметься. Я відчуваю, що і в його словах нема впевненості. Здається, що чоловіки в чорному, які керують усіма процесами в Росії, є Путін чи нема, випустили цих клоунів, щоби хоч трохи заспокоїти людей. Але мої колишні куратори погано виконують свої ролі. Я це добре розумію, бо знаходився всередині цих подій. Чи знаходжусь і досі, якщо перебуваю в цьому особняку?
А ось головний охоронець покійного Путіна тримає марку. Його важко впізнати в цивільному костюмі замість генеральського мундиру, але ж я добре пам'ятаю цей вираз скляних очей, які пронизують тебе наскрізь, що хочеться відразу вмерти, бо розумієш, що такий погляд нічого доброго тобі не віщує. Він запустив борідку, а коли блиснули окуляри, став чимось подібним на Піночета. В руках у нього та ж шкіряна папка, з якої він давав мені на підпис президентські укази. Головний охоронець покійного Путіна виконує обов'язки міністра оборони. Я розумію, що на тлі бутафорних Іванова Івана Івановича та Сергія Сергійовича, чи як там їх насправді звати, це єдина значима посада, а чоловік, який її обіймає, має реальну владу. Головний охоронець покійного Путіна каже, що армія виконує перед народом свій конституційний обов'язок. Питання повернення Україні Криму буде розглянуте на всеросійському референдумі. До цього слід ретельно підготуватися, точну дату оголосять пізніше, але це вже, мабуть, відбудеться наступного року, після президентських виборів і зміни депутатів Державної Думи. Я особливо не задумуюсь, як змінюватимуть депутатів. Не буде виборів? А й справді, навіщо зайвий раз ходити на дільниці, кидати кілометрові бюлетені, бавитись у демократію, якої насправді не існує? Він засудив дії України, яка насильно й всупереч міжнародним законам повернула собі Донбас і встановила контроль над російсько-українським чотириста-кілометровим кордоном. Але найбільше в його промові дісталося Сполученим Штатам Америки. Головний охоронець покійного Путіна стверджує, що Росія як суверенна держава має право володіти на своїй території ядерною зброєю, а тому ніхто не сміє втручатись у наші внутрішні справи. Я пишаюсь, що особисто знайомий з цим чоловіком. Якщо хтось, крім мене, й може бути російським президентом, то лише він.
Тільки-но він завершив цю фразу, як розпочався екстрений випуск новин. Схвильованим голосом, хоча очі в нього світились від радості, диктор повідомив, що насправді Путін не вмер, а втік від правосуддя. Я аж присів на ліжку. Звичайно, від самого початку я підозрював, що Путін не міг вмерти. Бо як без нього житимуть мільярди на планеті Земля?
Телевізор вимикається. Гасне світло. Відбій. Я лягаю. Усміхаюсь. Путін живий. Засинаю.
39
Це була найщасливіша ніч у моєму житті: мені нічого не снилося.
Зранку я почав обхід своїх володінь. Звичайно, ті, хто привіз мене сюди, робили все можливе й неможливе, щоби я ні про що не здогадувався. Проте на кожному кроці я відчував їхню присутність, хоча вони намагалися бути невидимими. То двері десь рипнуть, то чути кроки нагорі чи за стіною, то хтось кашляне або засміється. Хочете бавитися зі мною? Будь ласка! Я вдавав, що нічого не помічаю і ніби тут знаходжуся сам-самісінький.
У кожній кімнаті були дзеркала – більші й менші. Все прилаштоване так, щоби я звикав до свого нового обличчя. Я й звикав. Воно було посічене, ніби на шатківниці. Я не впізнавав себе – ні колишнього, ні путінського. На тлі останніх подій, які відбувались у Росії, ще не вистачало, щоби мене сплутали з Путіним і судили за якісь його злочини, тим більше, що я їх не здійснював. Тому ситуація з нинішнім моїм обличчям мене цілком влаштовувала. Заради збереження власного життя я готовий був пожертвувати навіть більшим, ніж путінське обличчя. Але це за мене вже зробили.
Чоловіків-невидимок я таки впіймав на гарячому. На кухні парував сніданок, щойно зготовлений.