Жовтогаряче сонце в чорному квадраті (збірка)

Анатолій Власюк

Сторінка 28 з 49

Йому здалося, ніби щось клацнуло йому в голові, а потім буцімто сталевим обручем обхопило усе його тіло. Складалося враження, що він вже не зможе вискочити з цього обруча, а так і йтиме-котитиметься в ньому все життя. Старий злодійкувато дивився на зятя, непомітно мацав руками навколо і все зайве засовував собі в кишені. Але його дрібне злодійство зять швидко викрив: "Тату, та що ви робите?". Старий ніби завстидався, почав виймати з кишень дріб'язок, але викрутку, яка йому найбільше сподобалася, таки залишив собі. Зять лише скрушно похитав головою, не розуміючи, що з тестем діється, але списавши все на хворобу, зняв з нього шапку, допоміг вийти з машини.

9

Шапка Петра Хруща ще мала декількох господарів, і завжди з ними траплялися ті ж метаморфози. Кожному, хто вдягав її, здавалося, ніби щось клацнуло йому в голові, а потім буцімто сталевим обручем обхопило усе його тіло. Складалося враження, що він вже не зможе вискочити з цього обруча, а так і йтиме-котитиметься в ньому все життя. Нещасний в одну мить перевтілювався на попереднього господаря, з усіма його вадами, аж поки не скидав шапки.

Можливо, і ви б почули цю історію з дивовижною шапкою, якби дружина Петра Хруща не змилостивилася над чоловіком і не дала йому грошей, аби купив нову. Звісно, вона не повірила, що в нього вкрали стару, бо кому такий непотріб потрібен, але ж не буде чоловікова голова мерзнути всю зиму. Та й перестав Петро пити, сказавши, що зав'язує.

У магазинах такої шапки, як хотів, не було, тому почимчикував на ринок. Він відразу впізнав свою шапку з десятків інших, якими торгував азербайджанець. Впізнав би її, здається, з заплющеними очима, лише пальцями відчув би, що це його добро. У Петра аж горло пересохло від праведного гніву. Ні слова не кажучи, він взяв свою рідненьку й мало не розцілував. Азербайджанець лише переглядався з іншими покупцями, але не сказав ні слова, думав, що то якийсь поважний працівник міліції бешкетує. Він вже хотів запропонувати Петрові набагато кращу шапку, але той говорив сам до себе: "Знайшлася, знайшлася! Де ж ти так довго блукала без мене?".

— Ей, дарагой, — врешті дошурупав азербайджанець, — отдай шапку ілі покупай єйо!

— Це моя шапка! — захищав Петро своє добро. — Вкрали її в мене, а ти продаєш крадене!

Стали роззиратися люди, запитувати, що сталося. Азербайджанцеві такої реклами непотрібно було:

— Слушай, дарагой, напілся, іді сєбє. Твоя шапка — бєрі, мнє нє жалко, і так нікто нє купіт.

Петрові було зараз не до суперечок. Кохана шапка була на голові, в кишені — купа грошей. Він зайшов у найближчий магазин, взяв пляшку. Треба ж було відзначити таку подію!

2006

ДІВЧИНА В РОЖЕВИХ ТРУСИКАХ

Анні БОРОВИК

1

Ранок був сонячним і налаштовував на філософські думки. Втім, слід було вдивлятись у понівечену дорогу, яку жодна влада не наважувалася відремонтувати. Ні, щось латали кожної весни й осені, але все одно дорога в будь-яку пору року була ніби після бомбардування.

І все-таки він замислився про щось своє, бо коли загальмував, то зрозумів, що було вже пізно. І звідки воно вигулькнуло, оте дівча, в таку рань?

Передчуваючи лихе, він ще хвильку посидів, а потім нерішуче вийшов із машини. Дівча лежало, розкинувши ноги, і він побачив її рожеві трусики. Під головою в неї розлилася калюжа багряного вина, але лише десь через годину, коли навально думав про те, що трапилося, усвідомив, що то була кров.

Навколо було порожньо. Весело співали пташки, не помічаючи, що на одну людину в світі стало менше.

2

Старший лейтенант зі слів матері записував скупі дані про її доньку. Він не помітив, аби вона була дуже згорьованою.

У неприбраній кімнаті гулко цокав настінний годинник, ніби намагався прорватися крізь тишу й байдужість. Це чомусь нікого не хвилювало й навіть не бентежило, але відволікало слідчого від думки.

Він думав про своє, а тут треба було розбиратися з цією справою. І все-таки підрахував, що дівчинка не дожила місяць і три дні до свого шістнадцятиліття. Здригнувся, бо в нього трохи старший син, і він на мить уявив, як того теж збиває невідомий…

Вже було ясно, що справу навряд чи розкриють. Це лише у кінофільмах добро перемагає зло. В провінції знайти справжнього вбивцю важкувато, хіба би він сам наробив дурниць.

У дівчинки не було батька, так що ніхто не буде наполягати на бодай імітації розшукових дій. Мати, здається, ще з першої хвилини, коли довідалася про смерть доньки, змирилася з цим, як із незворотнім явищем.

Годинник немилосердно цокав. "Як вони при ньому можуть спати?" – подумав він.

3

Здавалося, час зупинився на місці.

Він виснажував себе на роботі до нестями, але сон уперто не йшов до нього. Коли ж над ранок засинав, то знову привиджувався йому один і той же жах, і він уже не знав, чи це сниться йому, чи відбувається наяву.

Вбита ним дівчинка піднімалась з асфальту, дивилась на калюжу крові й казала: "Вуйку, я ж була ще жива! Чому ви не відвезли мене до лікарні?".

Він не бачив її погляду, і, мабуть, це рятувало його від безумства.

Дружина помітила, що з ним відбувається щось не те, але навіть не сміла до нього підступити. Здавалося, ще мить – і він вибухне зсередини.

Повсюди його став переслідувати рожевий колір – на вітринах, в одязі людей. А коли одного разу поруч проїхав автомобіль рожевого кольору, він зрозумів, що це не просто нагадування йому з тамтого світу, а щось більше, про що він навіть і не здогадується.

4

Старший лейтенант не відразу й второпав, що ця жінка робить у його кабінеті.

Він одночасно займався декількома справами: крадіжкою в квартирі, розбійним нападом і хуліганством. Ні, звичайно, тримав на контролі й цю справу, але підполковник, розуміючи її безперспективність, вряди-годи згадував про неї.

— Я була у ворожки, — сказала жінка. – Цей чоловік живе близько від того місця, де вбив мою дочку.

— Який чоловік? – за інерцією запитав старший лейтенант, хоча прекрасно розумів, про кого йде мова.

— Він високий, худий, у нього голубі очі, а на лівому плечі – велика родимка. – Жінка знала, про що говорить, і не звернула уваги на запитання. – В нього червоні "Жигулі".

— Добре, ми перевіримо, — змучено сказав він, розуміючи, що заперечувати щось у даній ситуації немає сенсу.

Вона безнадійно подивилась йому в очі.

Коли за нею зачинилися двері, він покрутив пальцем біля скроні. Працювати не хотілося. Старший лейтенант подумав про коханку.

5

Він радше інтуїтивно відчув, ніж усвідомив, що лихо наближається з того боку, з якого він його найменше очікував.

Виглянувши з вікна свого кабінету, побачив незнайомого міліціянта, який крутився біля його машини.

Найрозумніше було залишатися на місці й вдавати, що нічого не трапилося, але він прожогом кинувся вниз і за хвильку опинився біля міліціянта. Було видно, що той знітився, але форма й кашкет просто вимагали зухвалості.

— Ви чого? – запитав той у нього.

— Це моя машина, — тихо відповів він. – Що вам треба?

— Та ось, дивлюсь, у нас подібна значиться в угоні, але це не вона… Деякі параметри не співпадають, — додав він після нетривкої паузи.

Він мовчав. Голубі очі були вже сталево-ненависними, й міліціянтові стало моторошно від цього погляду.

— А ви тут працюєте?

— Так.

— Ну, вибачайте, що потурбував.

Коли міліціянт ішов геть, то відчував, як погляд цього лихого чоловіка свердлить йому спину. Здавалося, що наскрізь.

6

— Ти розумієш, що він не просто директор школи, а ще й депутат міської ради? – Підполковник ніби не сварився, але був явно незадоволений його настирливістю.

— Я відчуваю, що це він, — винувато сказав старший лейтенант.

— Чуйку до справи не пришиєш. – У підполковника сьогодні був занадто гарний настрій, аби хтось йому міг його зіпсувати.

Помовчали.

— Ти виконав усі приписи прокуратури?

— Так.

— Ну, то твоя совість чиста, — заспокоїв підполковник себе і його.

Старший лейтенант дивився у вікно.

— І не розповідай ти нікому про ворожку, — наостанок порадив він не як начальник, а друг. – Засміють.

"Та що мені, більше всіх треба?" – думав старший лейтенант, але мертва дівчинка не давала йому спокою.

Коханка похвалилася новими трусиками. Вони були рожеві.

Він аж за голову схопився, а вона нічого не зрозуміла. І він не пояснив.

Того вечора у них нічого не вийшло.

7

Не минуло й тижня, як він остаточно заспокоївся і знав, що його ніхто не звинуватить у вбивстві дівчинки. Нічні жахіття минули, і він поволі ставав таким, яким був до того нещастя.

"Це могло трапитися з кожним", — виправдовував він себе. Жодної вини за собою не відчував. Правил дорожнього руху не порушував, швидкості не перевищував. Дівча вигулькнуло несподівано, перебігаючи дорогу. Що воно так рано там робило?

Ще зранку він побачив біля школи незнайому жінку, яка з ним не привіталась, але пильно вдивлялась йому в очі, ніби хотіла пересвідчитися, чи це той чоловік, якого вона шукала. Він не надав цьому особливого значення, але тривога оселилась у його душі.

Коли він виглянув з вікна, жінка стояла біля його машини і вдивлялась усередину.

Він швидко вибіг на подвір'я і хотів їй щось різко сказати, але вона випередила його:

— Навіщо ти вбив мою дитину?

Кольнуло в серці, кола попливли перед очима, він мало не впав, але сперся на машину.

Жінка, не озираючись, пішла.

8

Старший лейтенант не хотів цього казати матері і все шукав привід, як би про це повідомити.

Вона виявилася більш тямущою, ніж він тоді думав про неї, коли зустрілись уперше.

— Я знаю, що моя донька була вагітною, — ледь вимовила вона. – Мені ворожка сказала. Але хто це зробив, не повідомила. Мовляв, не треба мені цього знати, й так доньку не повернеш.

Обірвалась ще одна ниточка. Чомусь він думав, що, взнавши цю таємницю, зможе знайти неспростовний доказ вини цього святенника у вбивстві дівчинки.

Немилосердно цокав годинник, і аж тепер він почув його.

— Я вже звикла, — прочитала його думки жінка. – Він мені не заважає.

Додому він ішов похмурий, ніби все людство було винне в тому, що сталось. Інтуїція його ніколи не підводила, але чи не вперше за свою довгу практику він не міг довести злочинцю, що кара неодмінно наздожене його.

Задзюркотіла мобілка. Телефонувала коханка. Він збрехав, що має сьогодні багато роботи, а тому не зможе з нею зустрітися.

9

У лікарні йому подобалося: ввічливий лікар, турботливі медсестри.

25 26 27 28 29 30 31