Кім Михайлович і Альфред, засмучені, мовчать. Потім Альфред озивається:
— Я думав, давним-давно відійшли в небуття канчуки й тілесна кара, як то було за часів рабовласництва. А воно, бач…
Ніхто йому на це не відповів. Лиш перегодя Кім Михайлович, зітхнувши, сказав:
— Звичайно, хлопці, відтоді, як американці торгували неграми й нищили червоношкірих, індіанців (ви ж бо читали "Хатину дядька Тома" й романи Фенімора Купера), знаряддя тортур удосконалилося. Проте на цьому далекому острові, видно, не знайшлося електричного стільця, вібраційної камери, паралізуючих газів — тих засобів, якими в наш час користуються душогуби. Тому-то янкі й розправилися з остров'янином старим, дідівським методом — лозинами.
Тубілець, якого катували, намагався втекти з окупаційної зони. Але не пощастило. Його затримали аж біля лісу.
— Тепер треба діяти особливо обережно, — застеріг нас командир. — Адже окупантів цей випадок насторожив.
Учора ми, як ніколи, добре попрацювали — нора подовшала. З барака крізь підлогу вже чули голоси. Навіть можна було розібрати окремі слова.
І Кім Михайлович запропонував:
— Передай, Васько, Лоті наше прохання — нехай вона піде з тобою та послухає, що говорять полонені. Може, тоді ми зорієнтуємося, в який бік вести нору.
— Гаразд.
Я переповів дівчині ті слова.
— Сенга, харашо! — відповіла вона.
І ми поповзли до барака.
Обережно вигрібав я землю, а моя супутниця, нашорошивши вуха, прислухалася до гомону вгорі.
Вдень, коли на будівельнім об'єкті ведуться роботи, в бараці лишається небагато полонених — немічні та хворі. Отже, наш поранений друг тут.
Черпак угризався в червону, мовби набубнявілу кров'ю, землю, і нора довшала, а голоси десь над головою ставали дедалі чутніші.
Ось про що, розповіла мені Лота, гомоніли в'язні.
Перший голос. Ти кажеш, Ваво, з тобою від берега до скелі в океані через ампаналану[53] прокладало дорогу багато людей?
Другий голос. Маро.[54] Нас було стільки, неначе зібрали всіх із Носі Мазави. Ми рили незрозумілу й дивну дорогу під землею. Працювали у воді, в багнюці, світу білого не бачили. І більшість ніколи вже й не побачить.
Третій голос. Як так не побачить, Ваво?
Другий голос — той, що належав тубільцю, якого звали Ваво. Вони всі загинули. Одні — знесилилися, інші — від хвороб, і їх американці не випустили з підземелля. Здоровілих — я там побував також — возили тією підземного дорогого в закритому ящику аж на Голову Дракона і навчали плавати верхи на фіа.[55] Мій менший брат, Фено, так і зостався на скелі: живе у воді і плаває, як справжня фіа.
Перший голос. Ваво розповідає нам казку. Хто ж їй повірить!
Ваво. Ні, це не казка — я бачив те на власні очі. Якщо ви не вірите, запитайте в Карами, коли повернеться з роботи. Він теж був зі мною на Голові Дракона, хоч і не любить про це говорити.
Третій голос. Ми назавжди розгнівили злих духів, нас і наших дітей спіткало горе. От і моїх малих кудись повезли на самбоміаді.
Четвертий голос. Ти не журися, Рано. Може, вони в джунглях. Я зустрічав там чимало дітей…
Цей, що говорив про джунглі, звертаючись до вбитого горем тубільця Рано, був наш Барарата, і Лота мало не скрикнула від радості.
— О Васка-Кваска! — тихо сказала вона. — Там він є, Барарата. Captivite.
— Спасибі, Лото! — подякував я, з'ясувавши нарешті, куди треба прокладати лаз.
Із джунглів уже кілька разів кричала "мавпа" й озивався "дрізд", але я так захопився роботою, що незчувсь, як промайнув день.
Руки кривавилися; пухирі на долонях, полопавшись, пекли й боліли. Лота намагалася полегшити біль. Вона дмухала на свіжі виразки, ніжно притуляла до них свої долоні, дотикалася устами. І біль, їй-право, вщухав.
Коли я востаннє зачерпнув кокосовим "ополоником" землі, згори сама по собі потекла цівка порохняви, і в нору пробилося світло.
ДО ЗАБУТОГО ВИСІЛКА
Розпанахавши вечорову тишу, пролунав постріл.
— Аборигени! Аборигени!.. Вони втекли, лейтенанте! — горланив вартовий, заглянувши у вікно й угледівши там спорожнілий барак.
— Роззява! Йому доручили охороняти не Сінг-Сінг,[56] а всього-на-всього задрипаний сарай із смердючими дикунами, і він проґавив.
Хтось у темряві круто вилаявся, й тієї ж миті, ніби озвалася сотня дроздів, з бунгало застрочили автомати. Збиваючи то тут, то там галузки з дерев, у лісі засвистіли трасуючі кулі.
Барарата сильно накульгував, припадаючи на поранену ногу. Ми, підтримуючи його попідруки, пробиралися напередодні второваною стежкою.
Було темно. Крізь верховіття цідилося зоряне світло. Дерева стояли мов заворожені, вершинами сягаючи в самісіньке небо. Папороть над головою нагадувала водорості морського дна, і ми петляли в пітьмі, ніби поринали в безмежну пучину.
Стежка вела до Гнилої Долини, яку недавно залишили. Точніше, вона огинала невеликі, порослі манграми затоки — хорібе, бігла на захід понад скелястим узбережжям — туди, де, твердив Барарата, має бути давно покинутий гірняцький виселок.
Тоді, натрапивши на Ло Лохасаху, ми до висілка так і не дійшли — на заваді стали болота, твань з огидними п'явками. Ну, а коли взяли праворуч і звернули на північ, опинилися в Яо-Ватономбі, де Барарату й підстрелили.
Наш намір зробити підкоп під бараком виник не зразу. В ті дні ми, як справжні слідопити, зранку рушали в джунглі. Вивчали місцевість, шукали стежки, яка б вивела до затоки з гірняцькими оселями коло фосфатних виробок.
Шукали й не знаходили, знову шукали. Та й пізніше, коли заходилися рити нору, аж до полудня, поки вартовий стояв на посту, теж не марнували часу — йшли на розвідку в ліс.
Але стежки на захід не було. І ми її прокладали самі — під кущами, серед узгір'я — непомітну, проте рятівну й надійну в цих дрімучих нетрях. Вона стала нам у пригоді, нею ми зараз відходили на захід.
Барарату ми виручили — втеча вдалася… Коли згори пробилося світло, я обережно вибрав довкруг землю. Нора поширшала, стала схожою на крутобокий глек, днище якого — підлога барака — було вимощене нещільно пригнаними дошками. Одну з них я відхилив і уздрів таке: в бараці, на двоярусних нарах, один біля одного лежали зморені працею тубільці — ті, кого янкі щойно пригнали з кар'єрів.
Хворі, серед яких був Барарата, лежали в кутку, правобіч від нашого лазу. Худі, виснажені, з глибоко запалими очима, погляд яких — затуманений, байдужий — витав десь далеко, вони більш нагадували мерців, ніж живих людей.
Де я бачив таку сцену, подібне пекло, в яке варвари кинули людину? Пам'ять блискавично підказала: кадри з документального кінофільму про фашистські концтабори Бухенвальд і Освенцім.
Отже, і через десятиліття після, здавалось би, остаточного краху фашизму він знову ошкірював свої мерзенні зуби, пожадливо пив людську кров. І дарма, що те огидне слово — фашизм, яким іменувалася гітлерівська тиранія, поступово зникає з ужитку, — значення й зміст його лишаються колишніми: насильство, поневолення, навіть якщо чинять їх не гітлерівці, а сини "вільного" світу, великі "гуманісти" — американці.
Наша копітка, стомлива робота була завершена — наскрізна нора вела в барак. Та я, аби не звести всі старання нанівець, ще більше — не опинитися в пазурах у окупантів, діяв обачно й не поспішав.
Насамперед уважно вивчив внутрішнє розташування в'язниці. Ще раз з'ясував, коли до неї підходить, заглядаючи у вікна, вартовий.
На другий день після того, як лаз був готовий, ми з Лотою знову пробралися під барак.
Тубільці були на роботі в кар'єрах. Тут же лишився Барарата і ще кілька хворих остров'ян.
Спечний полудень, як і завжди, загнав вартового у прохолодне бунгало. Альфред із джунглів подав сигнал: можна починати!
— Нумо, Лото, говори! — звернувсь я до дівчини, пропустивши її вперед, до підлоги.
— Соа-сенга, добре, Васка-Кваска, — пошепки відповіла вона і, відхиливши дошку в настилі, сказала:
— Барарато, і ви, його друзі, не дивуйтеся й не зчиняйте галасу! Це я, ваша сестра, Струнка Пальма — Лота Анівона з танани Яо-Ватономбі, в якій вас тримають кляті вороги.
— Лота?! — почувся приглушений крик Барарати.
— Так, це я, — відповіла дівчина й відразу ж продовжила почате: — Слухайте уважно: ми під бараком прорили нору. Вона веде в мангри, аж до океану. Нею ви зможете вийти на волю. Скажіть про це всім полоненим, але так, щоб не чула варта. Увечері, коли закінчаться роботи в кар'єрах і вам накажуть спати, вдайте, що поснули, а самі, в цьому ось місці,— вона просунула руку в щілину, — відхиліть дошки і тихо вийдіть із барака. Ми чекатимемо вас на узбережжі.
— Спасибі тобі, сестро, — в один голос озвалися тубільці.
— Ми так і зробимо, Лото, як ти велиш, — докинув Барарата. — А тільки як же бути: п'ятеро серед пас дуже слабі.
— Вони першими і вийдуть, — порадила дівчина. — Допоможіть їм. У джунглях буде легше.
— Соа-сенга! Соа-сенга! — на знак згоди підхопили тубільці.
— Ходімо, Лото, — покликав я.
Ми повернулися в ліс. Розповіли друзям про ті переговори.
— Хоч би нічого не перебило, — висловив побоювання Заєць.
— Ми, Альфреде, зробили все, що могли, — сказав я. — Тепер усе залежить від тубільців — чи зможуть вони непомітно вийти з барака.
— Будемо сподіватися на краще, — відповів Кім Михайлович. — Усе, друзі! — додав він. — Нам тут робити більше нічого. Альфред нехай поки що лишається — може, раптом виникне необхідність попередити про небезпеку, А ми тим часом прокрадемося до узбережжя, в засідку.
Нелюди-расисти, здебільшого там, в Америці, натякають про неповноцінність "малих" народів. Що ж, вони, годованці капіталістичного світу, мастаки принижувати гідність інших, сіяти ворожнечу й розбрат між людьми. Та ми знаємо, що на землі немає неповноцінних народів — є неповноцінні умови життя. Бо хіба ж нормально, коли діти негрів та індіанців у самих Сполучених Штатах Америки не можуть навчатися, кольорове населення країни позбавлене людських прав? Хіба ж не варварство, цивілізована Америко, синів і дочок малих народів — скажімо, тих же ескімосів Аляски — тримати в резерваціях чи на деяких островах Океанії для втіхи багатих туристів, аборигенів лишати в умовах первісного життя, свідомо гальмуючи поступ доби?
Плаваючи на дослідних суднах, я набачився тих зарубіжних "див" — і резервацій Аляски, й хваленого острівного "раю" Океанії, де людей, як звірів у зоопарку, оглядають і фотографують для екзотики у вбогих хижках заможні американські туристи.
Та, незважаючи ні на що, ті люди живуть і не втрачають ні душі, ні гідності: діти природи, вони, як ось ці, носімазавці, сильні й незламні своєю кмітливістю й душевною чистотою.
Наші побоювання за те, що полонені не зможуть тихо вийти з барака, були марні.
Настав вечір.