Раптом, як коршак, налетів — будь зі мною, без тебе не можу, кидай все! Лише про себе думаю — не можу бути без тебе, і все! А як тобі, як це все неможливо тобі і чому я такий певний, що достойний тебе, гідний тебе і заради мене ти все поламаєш, і от я ламаю твій коротенький відпочинок, усе забаламучую, і, звичайно, ти тікаєш від мене!
— Трохи не так, — таким самим голосом заперечила Літа. — Але, от бачиш, минає час, ти заспокоївся, і можеш жити без мене, — усміхнулася вена.
— Ні, — похитав головою Ігор. — Я весь час з тобою, нема дня, та що там дня, години, хвилини, щоб я не думав про тебе, звичайно, коли я не командую в той час, і не під час бою або якоїсь відповідальної операції. Хоча ні, і тоді ти завжди зі мною, я наче молюся тобі, щоб не схибити, щоб надала мені сили витримати. Адже трапляється дуже важко інколи. Я ж знову повернувся на позиції, я не хотів потрапляти в число тих офіцерів, про яких наш Брусилов сказав, що старих кадрових офіцерів все меншає і меншає не лише через німецькі кулі, а й під час відпустки після поранення так і примудряються влаштуватися десь у тилу. А мені було б просто сором. Зглянулися, можна сказати, — людина одружитися їде, та ще після лазарету — що там кілька зайвих днів, і нате вам — і не одружився, і якесь підозріле падіння з коня, і теж, щоб десь влаштуватися; Я навіть повоював з комісіями, спочатку з тьотею Сонею, дуже вона все переживала, але тільки я відчув себе спроможним бути в строю, я вже домігся свого.
— А як твоя нога?
— Нічого, вже нічого, навіть не шкутильгаю. Я про неї згадую тільки коли дуже холодно або вогко. Знаєш, я ненавиджу болота, не тільки через свою ногу, завжди згадую річку Гнилу Липу, де ми трохи не загинули, трохи нас не засмоктало, це ще до монастиря було, я не розповідав тобі хіба?
Йому здавалося, що вона все-все про нього знає, бо як часто подумки він розповідав їй не тільки про себе, а про все, що бачив, думав.
— Правда, тепер у нас більше підземне життя — окопи, "лисячі нори" з ходами-переходами, ну, не з таким комфортом, як у німців, але зараз уже роблять далеко краще, ніж на початку війни. Ех, коли б усі були такі, як генерал Брусилов. Ти чула про такого?
— Звичайно, хіба ти забув, що я маю деяке відношення до газет? Так що всі новини одразу вдома відомі, ну, ті, про які всі мають знати.
— На жаль, не забув, хоча й хотів би забути.
Літа відчула, що сказала зайве. Вона провела рукою по його обличчі.
— Пробач, не треба зараз, не треба! Краще про себе.
Він був вдячний за цю ласку і трохи затримав її руку коло своєї щоки.
— Ну, що про мене? На щастя, я знову в армії Брусилова, йому солдати вірять, знаєш, і в давнину казали — військо воєводою міцне. От тільки нагорі його, здається, не дуже люблять, особливо німкеня. Розумієш? Я радий, що я знову у нього. Завтра вже їхати.
Раптом до неї дійшло, завтра він знову іде туди.
— Завтра? — перепитала вона. — Уже завтра?— І такі схвильовані нотки забриніли в її голосі. — Правда, і в мене вже квиток на післязавтра.
— Голубко моя, — мовив розчулено Ігор, — навіть коли б я знав, що зустріну тебе, я б однаково не міг і на день спізнитися. Армія...
— Я розумію, я б і сама не дозволила через мене спізнюватися, таке вже щастя, що ми побачилися!
— Правда?! Ти кажеш — щастя?
— Звичайно! Адже зовсім випадково! Галинка моя наказала: "Передай привіт запорожцям і погладь дівчинку з мармуру". Вона така в мене чудернацька, Галинка.
— Вона чудова, твоя Галинка! Коли б не це доручення, ми б не зустрілися! Літочко, ти не втечеш від мене зараз? Ми можемо бути вдвох до мого від’їзду?
Літа поклала йому руки на плечі.
— Я буду з тобою до самого твого від’їзду, до останньої хвилинки, я проведу тебе до поїзда, якщо ти захочеш.
— Про що ти кажеш? "Якщо захочеш"! Я хочу до останньої хвилини бути з тобою.
— Але, певне, в тебе ще справи, твої військові діла, товариші — ти роби все, що тобі треба, а я почекаю вдома або тут.
— Тут, тільки тут. Оце сьогодні наш дім. На щастя, ні, я таки справді щасливий — вже з усім упорався, завтра тільки треба зайти забрати деякі папери. Я приїхав з військовим лікарем, моїм другом. Я тобі потім розповім усе про нього, це той, котрий латав мою рану. Ми з ним з корпусу знайомі, а тепер стали великі друзі...
* * *
Вона згадала, що і в монастирі він починав щось розповідати, раптом уривав себе і казав: "Ну, про це я вам потім докладно розповім". Так і зараз.
Він уважно поглянув на неї і мовив:
— Але в тебе трохи стомлений вигляд. Ти довго була в музеї? — турботливо запитав він. — Дай, я розшнурую тобі чобітки, вмощуйся на канапі і відпочивай.
— У музеї я була не так довго, — сказала Літа, — але я зранку поїхала з дому, знаєш, крамниці, гостиний двір, пасаж... Я хотіла дещо ккупити дітям. Якщо можна, я перш за все помию руки, а то ж трамваї, конки, скрізь стільки народу. Я справді трошки втомилася.
— Ох, я дурний!—схопився Ігор. — Мий руки, і ми спочатку спустимося в ресторан і пообідаємо.
— Ні, ні, нізащо, я не хочу їсти, і вже досить з мене круговерті, гомону, галасу, чужих людей. У сестри весь час так, як у ресторані.
— Ну, то я покличу лакея і замовлю обід сюди.
— Не треба, будь ласка, — благально мовила Літа, — я нікого не хочу бачити, крім тебе, і справді, я зовсім не хочу їсти.
— Та врешті захочеш, і я, між іншим, також, — переконливо мовив Ігор. — У мене виникла геніальна ідея!— Він, ніби сам дивуючись з того, що йому спало враз на думку, звів угору ліву брову. Літа згадала, як торік у монастирі він робив так і ставив навмисне серйозно якесь запитання, яке доводило, що він чудово все розуміє і з усього підсміюється, але закинути йому нічого не можна було. Так він спитав тоді: "Ви й голос його, Іоанна, чули?" Або у матері Серафими: "Приготувати якісь анекдоти?" Літі подобався цей вираз його обличчя — він одразу створював веселий настрій.
А от коли він хотів зупинити себе, стримати, він закушував куточок нижньої губи і навіть одвертався, щоб не бачили виразу його очей, обличчя. Зараз, коли вона побачила, як він підвів брову і зробив наївно-серйозні очі, вона весело розсміялася.
— Ну-ну, кажи швидше!
— Ти не віриш, що в мене можуть виникнути геніальні ідеї? Навіть наш полковник казав: "Ніколи б не подумав, що у Ігоря Павловича може виникнути така геніальна думка про розміщення батарей", — і переконувався, що я був правий.
— Я не знала, що ти хвалько і задавака, я раніше не помічала.
Їм обом здавалося, що "раніше", вони бозна-скільки часу були знайомі... а не три дні...
А зараз він, певне, хапався за ці "геніальні ідеї"— якісь дріб’язкові, звичайнісінькі справи, щоб втамувати те глибоко вистраждане, що мало вибухнути, і він хотів підсвідомо відтягти час, бо не знав, як усе обернеться, не міг розмірковувати, вирішувати, тому легше було одразу турбуватися про обід, щоб Літуся спочила, щоб помила руки, як захотіла. Чи висить там чистий рушник? Щоб погодилась на його "геніальну ідею".
— Я зараз піду на Невський, до Єлисєєва і куплю всього, що треба, не менше добового офіцерського раціону, а ти за цей час трохи відпочинеш. Хочеш, я розстелю тобі постіль у другій кімнаті?— спитав він так просто, як спитав би товариша, сестричку з лазарету, не надаючи ніякого особливого значення. Літа так і сприйняла це.
— Ти так турбуєшся, наче я до тебе в гості приїхала хтозна-звідки, — засміялася вона.
— А хіба не так? Тільки я знаю звідки — з моїх невигаданих снів! Але ж це насправді, і я хочу, щоб тобі було добре у мене.
Вона розуміла — за цими простими справами він підсвідомо ховає своє хвилювання. А вона на диво трималася спокійно. Вона немов опинилася в іншому житті, в якому все відбувалося так, як належить, — він живий! Вона його побачила! Значить, все так і мусить бути.
— Ну, то я вимию руки і полежу тут трошки на канапі. А у тебе справді такий шикарний номер, ще й подвійний!
— Це цілком випадково. Сказали, що одиночних нема, а подвійні бережуть для сімейних, а я одразу й збрехав: "А до мене дружина приїде, я ж тільки на кілька днів з фронту". Ще й бовкнув: "Коли є одиночний, нам і його вистачить". А про себе вирішив — хай дорожчий, але я буду сам, і після наших нір окопних раптом така розкіш, лежатиму, читатиму і думатиму про тебе. І тут ти насправді! Просто чудо якесь!
— Ти підеш, а як хто зайде чи стукатиме?
— Ніхто! Я замкну двері на ключ і ключ візьму з собою.
Але "геніальні ідеї" спадали на думку одна за одною.
— Знаєш, Літочко, для повного відпочинку все ж таки треба скинути верхнє вбрання. У мене в чемодані згори — він не замкнений — ще ні разу не вдягнена піжама. Вона, звичайно, тобі завелика, але це й добре, скинеш свою кофточку і полежиш в просторому, як у халаті. Справді, Літочко, я її ще не одягав, і тобі буде в ній зручніше відпочивати. І накрийся пледом, а чобітки я тобі зараз скину.
На ній були модні високі чобітки з шнурівкою по боках.
— У ванну підеш у моїх пантофлях, хоч у кожну твої дві ніжки вмістяться, — сказав він, ставлячи коло канапи свої нічні пантофлі. Йому хотілося все-все зробити, щоб вона почувалася вільно, і він так просто, без церемоній все пропонував, що мимоволі зникла ніяковість.
Так було якось і на фронті. Дуже захворів його товариш, і денщик Гриць привів лікарку з лазарету. Це було не дуже близько, в дорозі пустився дощ, холодний, осінній. Бідна жінка прийшла мокра до нитки. У неї зуб на зуб не попадав. Ігор аж злякався.
— Тепер ви самі захворієте, вам треба переодягтися, зігрітися, а все ваше просушити.
— У що я переодягнуся? Це ж не лазарет, а тут тільки чоловіки, — аж заскиглила бідолашка.
— Знаєте що, огляньте швидше хворого, він тут поряд, а тоді йдіть сюди, скиньте усе своє, одягніть мою сорочку і вкривайтеся нашими шинелями і всім, що знайдете. Гриць висушить ваш одяг перед пічуркою, а я посиджу коло хворого і зроблю все, що ви накажете. Ще обов’язково вип’єте гарячого чаю і чарку горілки — зігрієтесь, і все буде гаразд.
Лікарка, не стара ще, одразу зніяковіла, але вона аж задубіла з холоду, дощу і поривного вітру, і цей офіцер, друг їхнього головного хірурга, так по-товариському все запропонував, що не було ніякої рації відмовлятися. Дійсно, може, це і врятувало її від неминучої простуди.
— Тільки не барись, — мовила Літа, — повертайся швидше.