Ти спитай свого попа, який Письмо читає. Він ствердить. Присягаюсь! — Салман-ата в пориві переконливості приклав руку до серця.
І замовк на хвилю. Вода вже не цебеніла з мідного глечика.
— Салмане-господине! А чого ви там не лишились? Якщо там так добре і город захищений кам'яними урвищами?
— Там багато золотарів було, кращих, ніж мій дядечко. І роботи йому там не було. А займатись вичинкою баранячих смушків чи юфти з конини він не міг. Бо ми — з княжого роду. Не можна нам кушнірами бути. І восени, коли почали пролітати перші ластівки над фортецею Чу-фут-Кале, що і є Фортеця Юдеїв, ми потяглись назад у Куяву.
— То у нас для вашого племені гірше, ніж у Чуфут-Кале? Золотар вправно підхопив дротом-щипчиками барму і поклав на
прохолодний камінь.
— Що було далі?
— Ще є бути часу — і розповім. Зараз треба і чистити ваш хрест, і класти зернь, і сипати припой.
— Що воно таке "припой"?
— Тихо. "Що-що?" Дивись — і все побачиш. Побачиш — значить, зрозумієш. — Забурчав під носа золотар. Далі він промацав пучками, чи добре з'єдналися срібні дротини. Все було гаразд. Кінчиком гранчастої сталевої швайки Салман-ата прошкрябав срібло всередині малюнка між дротинками. Обережно злегка промастив чимось, що пахло, наче живиця. І далі обережно-обережно, як і все, що він робив, почав засипати простір між дротинами дрібними, завбільшки з пшонини, срібними кульками.
Саму барму золотар не рушив. Просто звівся на коліна і крутив головою над каменем з бармою. У трьох чи чотирьох місцях золотар кінчиком швайки ледь торкнувся срібних зернинок, і вони точно осіли межи сусідніх зернин. Далі майстер легенько притрусив їх отим темним лискучим порошком із найменшої скляної пляшечки.
Знов дротяними щипчиками поклав на вугілля барму І заходився поволі-поволі качати тим іграшковим міхом повітря в купку вугілля. Потягло кислуватим чадом, спалахнули і вискочили з вуглин язички яскравого полум'я. Від срібних зернин пішов ядучий білий димок, як і перше. Але набагато сильніше. Цей їдкий запах понесло протягом від вікна до сплячих.
Враз Микита прокинувся. Уважно подивився, навіть не кліпаючи повіками, як то всі роблять спросоння.
— Ільку! Все гаразд?
— Все. Можеш спати. Перше діло робилось від перших до других півнів. До третіх і це зробимо.
— Ти, прониза, звідки знаєш? — Тихо спитав старший брат.
— Бо те ж саме робимо з кульками, що було з дротом. Тобто приварюємо.
— Не приваримо, а припаяємо! — Не обертаючись ні на риску, сказав золотар, попихкуючи своїми іграшковими міхами.
Ілько не помилився: золотар Салман витратив із срібним зерням стільки ж часу, що й із припаюванням срібного дроту.
Коли запіяли треті півні, барма світилась безліччю срібних зернин. Ілько просто очей не міг відвести.
А золотар Салман вже приміряв, як краще вкласти кам'яну рожеву намистину.
— Ні, ні, не цю! — Підскочив до нього Ілько і схопив його за руку.
— Хлопчика! — Скрикнув золотар. — Ти псуєш робота!
Всі прокинулись, і Микита, стрімко встаючи, хрипко проказав:
— Золотарю! Малий правду каже. Не цю! Ільку! Виймай її. Золотар так і застиг, тримаючи в обороні руки над бармою.
Ілько віддав бойовий тоиірець Микиті та прослизнув у кут, сховавшися за Михайла. Закасав холошу штанів і відв'язав малесенький шкіряний капшучок із перлиною. Опустив холошу і подав Микиті. Микита розв'язав капшучок. Витяг горіхову шкаралупу. Розкрив "горіх" і подав Салману-аті. Той обережно поставив шкаралупу на стільницю і поволі осів на кошму. Пильно дивився на перлину, яка від світла мідної лампи наче відбивала якесь золоте сяйво. Він все намагався схопити лівою рукою свої рідкі волосини на підборідді, ніби в нього була така борода, як в Ількового дідуся. Підняв правицю і хрипко виголосив:
— Помовчіть. Маю зібратись духом. Таке діло мені вперше...
Він заплющив очі, склав молитовно руки і щось найтихішим шепотом почав проказувати. Розгойдувався головою і плечима вниз-вгору, вниз-вгору. Потім підняв вгору обидві долоні і сказав:
— Зараз!
Встав, помив із мідного водолія руки, утер ретельно платом і знову сів по-шевськи до столика.
Спокійно вийняв перлину з горіхової шкаралупи. Вставив у гніздо посеред срібної барми. Якимись двома вискобленими дерев'яними паличками почав обдавлювати срібні смужки навколо перлини. Поторсав пальцями. Перлина була щільно затиснута краями срібного гнізда. Ще він поклав барму на липовий брусок. І тонким шильцем проколов по чотирьох кінцях дірочки.
І тут Ількові так захотілося спати, що він просто впав на стару подерту кошму і заснув мертвим сном. Але свій сон тієї п'ятниці він добре запам'ятав. Ніби він іде вгору і вгору по кам'яних сходах із печери в печеру і ніяк не може вийти на вершину, хоча бачить блакить неба.
СУБОТА
Микита тихо проказав Ількові на вухо. — Ти вже виспався? Чи ще хочеш поспати? — А що? — Так само тихо відповів хлопчик. — Човен на плаву. Хочеш піти зо мною по рибу?
— Я — зараз!
— Лежи зараз тихо. Потім візьмеш корзину. Оту, з найтоншої лози. Та потихеньку луками до Почайни. Спитають — кажи, що йдеш карасів топтати. Коло Трьох верб чекай на мене. Зрозумів?
— Зрозумів, — прошепотів Ілько, і сон геть відійшов.
Зліз із лави і побачив, що мати схилилась над діжею і старанно місить тісто. Час від часу спиняється і підсипає борошно з великої миски. Як тісто почне відставати від рук, мати діжку накриє і підсуне ближче до печі. Коли тісто ще раз добре підійде, мати зновуґґґґґґґґґ його добре вимісить. Виробить хлібини. Покладе їх на великі капустяні листи і посадовить у добре натоплену піч. Всі знають — не можна заважати, коли жінки хліб виробляють. Хліб — діло святе!
— Прокинувся? А я думала, що ти до обіду спатимеш! Дівчатам ото й загадала в обід Лиску з череди забрати.
— Мамо! Я їсти хочу!
— То піди та витягни горщик із холодника. Там оно, під рушником, візьми балабушку Та швидше йди, бо мені треба хліб ставити.
Ілько притьмом споліснув вид, добре облив руки. Утерся швиденько. Та й витяг із дубової діжки, вкопаної в землю, горщик із рештками миня. Це був їх холодник улітку. А взимку у них був холодник у пристінку комори. Комора стояла на добрих палях. І мала частину, відгороджену добре тесапими і щільно припасованими плахами. Там зберігали взимку м'ясо (якщо воно було), птицю та рибу.
Що діжку закопали в найвогкішому місці, то в ній і було холодніше, ніж де. От і вчорашня юшка з миня застигла на ріденькі драглі.
Ілько їв з великою охотою, проте, похапцем. Та все ж зауважив — на шматах миня немає шкіри.
— Мамо, а чого ви шкіру з миня обдерли?
— Авжеж! То твій хитрий брат здер з миня шкіру. Казав, що виробить її, а тоді нехай Михайло вуєві віднесе. Щоб вікно закрити. Хвалився, що буде з миня шкіра така прозора, як і бичачий міхур.
— Га?
— Ось тобі й га! Такі твої брати — все щось вигадують. Та й ти за ними слідом.
І продовжувала щось там із капустяними листами чаклувати. Чи в окріп їх опускала, чи в розсіл?..
Хоч мати сказала, що дівчата нагодували та напоїли дрозда, Ілько перемінив йому воду і кинув кілька підів'ялих ягід.
А корзину Ілько прихопив у хліві. Ту, що із найтоншої лози. І не дуже густого плетіння. З нею восени ходили по гриби.
Ще кортіло Ількові взяти берестяний ріг, що Микита привіз із Десни. Та вчасно згадав, що Микита все робить тихо. І вирішив — і йому треба все робити тихо.
Корзина мала добрі лубові шлеї. Можна було, вхопивши за обидві шлеї, нести, як корзину. А можна було вдягти на плечі і нести за спиною, як козуб.
Коли пробігав по мосту, то подивився на те місце, де цілий тиждень дідусь виробляв човна для Микити. Тільки вугликів купка на піску лишилася від вогнища, на якому розтоплювали смолу.
Як пробіг через Оболонську браму, стражники закричали.
— Гляди, всіх карасів не вилови! Нам щось лиши!
— А ти потягнеш повну корзину карасів?
За Оболонською брамою Ілько поспішав до Почайни крізь зарості лози, мочарини та бокаїни. Треба було добре дивитися, щоб гострою осокою не порізкати литки. Бо те підступне зілля має по краях ніби малесенькі зубчики. А врізається в тіло, мов щербата бритва!
Місцями густі вербові лози щільно перевивали колючі пагони ожини.
Ілько на ходу зривав стиглі ягоди і кидав у торбинку. З'явився чи-котень — тепер Ілько нікуди не йшов без торбинки. В цю торбинку Ілько збирав ягоди, а ще в лубову коробочку ховав коників-стрибунців. Ця коробочка теж весь час була в торбі.
Коли перебродив через мочарини, то весь час йому об ноги вдарялись наполохані рибки. Певно в'юни чи явдошки. Бо для карасів тут було в цій, залитій водою траві, замілко.
Сонце швидко нагріло мілку воду. Мілка тепла вода була прозора, але ніби з якимось легким золотавим відтінком. Де-де не купинах із соковитої заплавної трави визирали дрібненькі-дрібненькі квіточки ясного лазурового кольору. Ілько не знав, як вони називаються. Але вони йому страх як подобалися. Цікаво було їх понюхати — а чим вони пахнуть? Але треба було поспішати — як сказав Микита, так треба робити!
Ось і знамениті Три верби на березі Почайни. Не такі ті Три верби високі — є набагато вищі. Але тут з одного кореня зразу виросли три товстенні дерева. Не один раз у них била блискавка. Та кожного разу вони загасали. У крайнім від води стовбурі вигоріло здоровенне дупло. У ньому могли вільно сховатися від дощу двоє людей. Траплялося, коли хтось ловив рибу на снасть, а не сіткою, і потрапляв тут під дощ, то ховався в тім дуплі. Ось і вогонь хтось у дуплі розводив. Та мав тяму — коли скінчив чи грітись, чи куховарити, то залив багаття водою. Це показували сліди потьоків висохлої золи та вуглинок.
На північ зразу від Трьох верб, скрізь на зеленім лузі, мов дірки на свитині, блищали блакитні малесенькі озерця. Ілько повище закачав холоші штанів і почав бродити краєм одного озерця. Пхав корзину під кущі рогози та осоки. За кожним разом витягав добрих золотавих карасиків. Аж туг почувся здаля свист. Свист просто летів, ковзався над іскристим блакитним плесом Почайни.
Ілько вискочив із води, позагортав з трави тріпотливих, блискучих, мов мідні зливки, карасиків, до корзини. Підхопив за шлеї та й побіг по м'якій шовковистій траві. Час від часу, вступаючи в мочарини і розбризкуючи іскристі бризки.
Якраз до Трьох верб Микита підганяв нову, тільки вчора просмолену, довбанку.