А йому здавалось, що проминула вся ніч і вже ось-ось настане світанок.
Жінка широко розчепірила пальці і притисши до ключиць навхрест складені руки з силою натискала на своє тіло, огладила всю по набряклих важких персах, по животу, по разлогих стегнах, пружно зігнулась, пройшлась, втискаючи пальці в тіло по колінах і гомілках.
Рвучко розправилась, і велетенські перса загойдались, заметелялись з боку на бік.
Заметеляла головою.
З усіх пагорбів і мисів ріки долинали шалені ритми танців і нестримні, запальні голоси співачок.
Десь за пагорбами пропіяв ще раз півень.
І оголена товстуха схопилась за одіж і миттю накинула сорочку і вправними рухами доправила намітку, підперезала сорочку крайкою.
Жінка вже вдяглася, а малий обмотував ще онучі і натягав постоли.
Коли він підвів голову, щоб ще раз подивитись на цю зграбну товстуху, біля дерева нікого не було.
Півник розчаровано похитав головою, а йому ж так кортіло спитати, хто вона і звідки вона.
Тут він, обгортаючи крайку, з жалем згадав свого ножа. І лезо добре, і ручка поцяцькована.
Хоча добре, що ножа тільки забрали, а могли ж і втопити. І хто б там почав допитуватись — хто втопив? Сам поліз у воду на Купала, от і захлинувся.
Він уже збирався полишити галявину і озирнувся на остаток. Високо на стовбурі — йому треба підстрибнути щосили, або подертись — встромлено його ніж, а на ніж завішено вінок із волошків.
От яка добра та кирпата товста молодиця — приворожила йому якусь синьооку. І хитро як наворожила — він і не прохав. Адже йому такого ще й не належить, він ще малий, щоб заклинати й ворожити на якусь дівку. А ця чарівниця-товстуха своєю зграбною рукою потнула ножа в суху липу.
З розгону підстрибнувши. Півник видер ножа, і вінок сам насунувся йому на руку.
Та на руці він його нести не став, а натяг на голову.
І тут він зрозумів — ця добра і товста молодиця була й хитрюща — вона вивела його з ігрищ і не дала йому додивитись найголовнішого — коли на передденні будуть топити Марену і спалять Купалу. І водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнішого ворожіння на плідність. Саме про це ворожіння він, ще зовсім безштаньком, чув, як говорили молодиці, озираючись, щоб не було де дітлахів старших. А на нього, безштанька, вони і уваги не звертали.
Він зрозумів: коли він голий з голими купальницями стрибав через багаття, що він був уособленням Ярила, що розпалює хіть, ярість і опліднює все живе.
А цим вінком і ножем товстуха ніби говорила: "Ось тобі щаслива ворожба! Тобі випало, більш ніж кому, тобі дозволили більш, ніж кому! Отож іди і мовчи, як належить дитині! Як мовчить вінок, як мовчить ніж, як мовчить сухий стовбур!"
Він поспішив додому швидко й радісно.
Перебігав з пагорба в долину, і з долини знов на пагорб.
І ще Півник вирішив мертво про все мовчати.
І тоді той, міський бог, зроблений на глиняній дощечці, з сяйвом навколо голови, нічого не знатиме.
Ні, він його не обдурюватиме, богів дурити не можна. Просто він мовчатиме, бо той бог міський. Він там всим розпоряджається. Він новий бог. А старі боги живуть і в деревах, і в камені, і в джерелах, і в блискавках…
А позаду ніч купальська сяяла вогнями, вибухала співом. Та поволі все затихало, бо він віддалявся від річки і наближався до осель.
Та коли вже до пагорба лишалось зовсім трохи, він побачив кінські тіні, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впізнав коней. Їхні коні. Але не йдуть, а пливуть без звуку. І копита не б'ють об затверділу, як камінь глинисту стежку!
Не іржуть і не порскають.
Він припав під кугу.
Уважно придивившись, побачив на спині в Гнідої, а саме це була вона, розпластану людську постать.
А з гайка пропищала дрімлюга.
І лежачи на Гнідій тінь теж відповіла голосом дрімлюги.
Отже, це таті. І вони зводили п'ятьох їхніх коней.
Малий натяг через голову вінок на шию і потиху попрямував від куща до куща. Униз.
Щоб наблизитись непоміченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:
— Чого ти один прийшов?… Ви що, з ним подуріли?… Трьох коней було мало?… Що він там робить?…
— Тих-х-хо! — Шипів певно той, що приїхав, лежачи на Гнідій. — Там ще добрих дві кобили. Він їх ось-ось приведе!…
— Ану швидше відправляйся до нього і давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з ігрищ вертатись і нас побачать!
І схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо він захрипів.
— Зараз я,… та зараз же…
І зразу ж від купини дерев відділилась тінь і побігла підтюпцем через відкрите місце і вмить щезла за пагорбом.
Півник тихо-тихо, обережно-обережно посувався між кущами вперед і молив подумки нового Бога і всіх старих богів, щоб вони розчистили його шлях до коней від сухих гілок.
О, диво, справжнє диво! Певно, хтось почув його моління, благання, бо жодна суха гілка не трісла під його постолами, поки він переходив до гаю.
Один чоловік при оголенім мечі, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнім мороці, перед Гнідою присівши, обмацував їй бабки.
Дві інші кобили теж були в путах.
Ще дві інші були прив'язані до груші-дички і тупцювали стривожено, та тупотіння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледів, чи, скоріше, вгадав, були затягнуті закрутки.
Малому стислося серце від думки, який то біль терплять коні.
Копита у всіх добре були завинуті ганчірками. Все було так, як розповідали старі холопи на боярській кухні. Тільки от зброя в татя була не обушок, не ніж, не сокира, а дорогоцінна, яку може придбати тільки дружинник чи багатий купець.
Хлопчик припадав до землі, часом повз навкарачках, і все до груші-дички, до прив'язаних коней.
Йому вдалося з першого поруху відв'язати вуздечку однієї кобили. І навкарачках поліз, поліз, тягнучи за собою повід.
Він затяг її за кущі.
Помацав путові суглоби — не боркана.
Тоді зразу ж вхопився за закрутку, щоб звільнити їй дихання. Спочатку ніяк не піддавалася закрутка — так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пішла, і морда звільнилась.
І кобила, задерши вишкірену пащу, щосили заіржала, аж луна лупонула горбами.
Хлопчик, мов вивірка, скочив на кобилу і вдарив її п'ятами.
Поруч виросла тінь з піднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої миті, коли кобила робила перший стрибок.
Клинок свиснув і торкнув по вінку і по шиї кобилі.
Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманіло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.
Малий вчепився руками, і зубами прихопив густу гриву.
З рани прискала кров і бризкала малому на лице, на праву руку і ногу.
Він припав, приліпився до кобили, молив усіх богів і духів не скидати його з обісілої кобили.
І тому він не бачив, як на просаді між кущами з'явилось двоє. Один вже зготувався — розкручує над головою обушок.
Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.
Один свиснув зненацька.
Кобила ніби затрималась.
І-тої ж миті другий опустив гирьку обушка на голову хлопцеві.
Та цієї чарівної ночі удача була з Півником. Гранчаста гирька розсікла вінок і понеслась далі вниз, розриваючи сорочку на малому і зриваючи з хлоп'ячої спини довгу смугу шкіри.
Від болю малий заверещав наче спійманий заєць. Кобила підпала на передні і щосили підкинулась задніми. І закрутила, понесла бог зна куди — через чагарі, через бур'яни, по схилах, по дорозі. Та все з вибриком, з гоготінням.
Малий нічого не тямив, в голові гули джмелі, а з рота накочувалась солона кров — то він гривою порізав собі губи.
Головне не впасти. Куди б не занесла його обісіла кобила, вона віднесе його подалі від татів-душогубців!
Кобила не підвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Півника до істобки.
І впала біля конов'язі.
Саме тоді — як роз'юшений до краю дядько Півень схопив Тальця і закручував на шиї аркан, хотів завісити на стовпі конов'язі.
А інші холопи всі були п'яні.
Хто де попадав, там і лежав. Від них смерділо перегаром хмільним, і ніхто з них геть нічого не тямив. Власне, вони спали п'яним небуттям і ніякими зусиллями їх не можна було розбудити.
Ось валявся Будий і чиясь служниця.
Багаття було чимале, і хоч воно вже й тахло, проте все добре освітлювало навколо.
Півень кинув Тальця, і той завалився на землю снопом.
Схопив скривавленого хлопчика.
— Ти живий?…
Малий витер з лиця кров і закліпав повіками, щоб хоч щось нормально бачити.
— Зовсім живий! Це кінська кров… Вони там у кленовім гаю… Їх троє… Один з мечем…
— Можеш на коні сидіти?!
— І можу сидіти, і можу й ускач гнати!
— Зніми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!
Сам кинувся до стріхи і вихопив з-під стріхи рогатину. А з істобки виніс лук, стріли та сокиру.
Скочив охляп на Строкату. Міцна кобила — та дуже примітна. Її не наважились звести.
Під'їхав до Будого і осатаніло оперіщив його. І чиїйсь служниці перепало.
Будий важко застогнав і відкрив очі.
— Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш — конає бідолашна? І Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.
Реп'ях ще де взявся, крутився під ногами. Чогось скиглив чи брехав жалісливо.
— У! — замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину і задер лапи. Малий теж скочив охляп і вони вдвох поскакали через пагорби і белебень до кленового гаю.
Настав переддень.
Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскраві багаття. Попід берегами в очеретах попритискалися заблудлі купальські вінки.
Деякі навіть з обгорілими свічками. Чаділи на пагорбах рештки вогнищ.
Де-де серед заростей пробігали крадькома людські постаті.
Дядько спльовував і хрестився.
— У, сім'я поганське! Сосуди гріховні! Через вас ці йолопи повпивалися! Все, все через хміль, блуд і поганство! О, Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю тебе!!!
Біля кленового гаю було добре видно на пом'ятих травах бризки почорнілої крові.
Дядько дав повід Строкатої, а сам спішився і обдивлявся все ретельно, навіть обнюхував, мов мисливський пес.
Залізши на Строкату, довго сидів мовчки.
Сидів, голову похнюпив.
Цмокнув, рушив, направив Строкату до річки. Підняв стріли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього місця — думав — коні попливуть. Та виявилось, що тут було місце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на протилежний берег.