Чекав, доки вона перейшла рів, тоді вийшов їй назустріч.
— Я була певна, що вас ще застану,— сказала Оксана, вітаючись.— Серце чуло. Мати не хотіла пустити, боялась, що пізно, але я пішла. Хотілось подякувати вам за вашу доброту. Ви врятували мою спину від щоденних нош та таких тяжких, що ой!
Микола притримав у своїх її руки, маленькі, гарячі, огрубілі від щоденної селянської праці і тим миліші йому. Радий був вкривати їх поцілунками, але стримувала його хлоп'яча соромливість.
— Про вас правду казали, що ви добрий,— промовила дівчина.
Микола почервонів.
— Ця доброта мені не багато коштує,— сказав він, з жалем випускаючи руки дівчини.
— Можливо, але я знаю, яке це має значення для мене, для нас,— промовила вона серйозно.
— Може, не будемо про це говорити? — спитав Микола, якому справді неприємні були перебільшення його доброти і послуг. Він почував, що його вчинок хоч і хороший, проте не цілком чесний,— недаремно ж він не може про це говорити вдома, серед найближчих.
— Коли не боїтесь,— продовжував він,— то, може, підемо та сядемо на зваленого дуба недалеко звідси. Сіли б на землю, та роса падає, можна простудитись.
— Нічого, я не боюсь, — сказала дівчина.
Микола взяв її за руку, і вони пішли до зваленого дуба. Це був, властиво, тільки невеличкий, може, три-, чотириметровий обрубок дуба, який, падаючи, розколовся в комлевій частині, і ту частину лісоруби залишили. Над колодою змилувалися трави і лісові квіти, обгорнули її, залишивши тільки верхню частину сонцю. На цю дубову спину сіли молоді люди. На зрубі уже синів туман. У верхніх його шарах, збившись з дороги, блудив місяць. Із лісу, нагрітого за день, віяло теплом. Раптом закричав десь близько пугач.
— Ой, страшно,— прошепотіла дівчина, мимоволі тулячись до Миколи.
— А казали, що нічого не боїтесь! Не лякайтесь, це дуже симпатична і надзвичайно корисна пташка.
— Ні, вона нещастя ворожить.
— Тільки не нам,— заперечив Микола, обнімаючи тонкий стан дівчини. Оксана не протестувала.
Молоді люди посиділи так кілька хвилин, не розмовляючи, заслухані в мову власних сердець. Рука Миколи мимоволі задрижала, і дівчина легенько відсторонила її.
— От би нас хто побачив, — було б про що поговорити в селі,— промовила усміхаючись.
— Не мав би нічого проти, хай би говорили.
Оксана підняла на нього очі. Що він хотів цим сказати? Микола не пояснював. Він тільки сказав, що таких вечорів, як цей, небагато, мабуть, в житті людини і що саме вона, Оксана, зробила його таким прекрасним.
— Я щасливий,— шепотів він.— Мені так добре, так дуже добре! А вам? — спитав несміливо.
— І мені, — промовила тихо дівчина.
На узліссі відізвався раптом соловей. Спочатку несміливо, ніби пробуючи голос, потім все частіше і густіше полились трелі маленького співака, наповнюючи чарами і так переповнену ними по вінця синю травневу ніч.
— Ходімо,— промовила раптом, прокинувшись від мрій, дівчина.— Додому далеко, і мати буде турбуватись.
Микола глибоко зітхнув.
— Як жаль, що ви мусите йти.
— Не ночувати ж тут, — усміхнулась лагідно.
— Так, це правда. Щастя не буває довго, кажуть люди, і я переконуюсь в цьому. Я проведу вас аж .додому,— сказав захоплено Микола.
— Не далеко буде вертатись? — спитала Оксана.
— Ні, ні, ходімо.
По дорозі до села розмовляли просто, як добрі знайомі. Заговорили про школу. Оксана про те, що їй хотілось далі вчитись, що вона мріяла стати учителькою, і коли б не війна, то, певне, тепер уже й закінчувала б навчання; Микола казав, що через рік він міг би бути лісничим у великих державних лісах; а так йому доводиться сидіти в маленькому лісі і вся його робота зводиться до простої охорони.
— Чи ви зайдете коли до нас? — спитала Оксана недалеко від села.
Микола обіцяв, що зайде, якщо там, у неї, не застане когось, хто міг би бути йому неприємний.
— Хто ж це, по-вашому, міг би бути? — спитала дівчина.
— Я не знаю. Хтось, кому ви подобаєтесь або хто вам подобається.
— Навіщо ви псуєте настрій? — спитала з жалем дівчина.— Щастя коротке тому, що ми псуємо його самі. Нікого у нас ви не застанете,— додала вона з серцем.
Микола почав виправдуватись і просити пробачення. Він знає, що не має права так говорити і це просто не зовсім розумний жарт.
— Більше не буду. Дайте руку.
Оксана радо подала руку, і він поцілував її тепло, ніжно.
— Не треба,— просила дівчина.— Мої руки не для поцілунків. Дивіться, які вони грубі, спрацьовані.
— Тим вони мені миліші,— сказав юнак.
5
Минув день сьомого липня, день Івана Купала. Було повір'я, що в цей день сонце купається; що ніби, зійшовши, кілька разів поринає у тумані, мов у воді, і тоді вже спокійно підводиться вгору. Маленький Микола ходив якось із дядьком Михайлом, із тим, що сидів тепер у Талергофі, дивитись на схід сонця сьомого липня, але тоді сонце чомусь не купалось. Дядько пояснив, що сонце, певно, забуло про день сьомого липня і скупається завтра. Микола повірив, але другого дня вже не пішов дивитись.
День Івана Купала святкували в родині дуже урочисто тому, що то були іменини діда. З цієї нагоди з'їжджалась колись вся сім'я, але цього року, як і всі воєнні роки, багато її членів бракувало. На столі стояли фотографії трьох синів дідових, відсутніх сьогодні, а самі вони, певне, зітхали десь далеко звідси: два в Туркестані, в полоні російському, а один у Талергофі — в неволі австрійській.
Після Івана Купала починались звичайно жнива. Дід наймав косарів. їх було з давніх-давен три: Федь Мандрик, Яків Головацький і Максим Грушечка. Це були постійні сезонні робітники від непам'ятних літ. Виходили вони на дідові поля прямо зі своїх хат, а полуденки їм привозили або приносили з лісничівки. Косарям давали сало, сир, сметану, бо косовиця — робота важка. У такі дні вдома всі раніше вставали, і по сніданку молодь і дід ішли в поле допомагати косарям.
Одного ранку, коли ще вся родина сиділа за сніданком, до кімнати постукав і на порозі став несподіваний гість — Іван Дума. Появу хлопця зустріли радісно,— в домі Гаєвських його всі любили. Це був колись талановитий учень Гаєвського і друг дитинства його сина; Яворенки знали його тільки з оповідань, але раділи разом з дітьми. Він вніс різноманітність в їх життя самою своєю появою, а крім того, він міг мати цікаві новини, яких сім'я, живучи в лісі, не знала.
— Звідки ти взявся? — питав Микола, поки товариш вітався з його родиною.
— Як звідки? З неба звалився. Чекав, чекав, що, може, хтось з'явиться на вашій старій оселі,— ніхто не йде. Чи зреклись, думаю, і хати і села, чи, може, яке лихо їх спіткало? Прийшов довідатись.
— Дякую, що прийшов. Сідай, поснідаєш та розповіси, що на світі чувати,— промовив Микола.
— Сказати правду, погано в селі живеться,—розповідав Іван, уплітаючи свіжий хліб з маслом і запиваючи його гарячим молоком.
По його обличчю видно було, що справді погано живеться. Зараз, коли він заспокоївся, воно зблідло.
— Спочатку про вашу школу. Зараз у ній вже нічого нема. Був колись кінський шпиталь, була стайня, зараз цього всього нема, але нема й школи. Підлоги знищені, вікна перебиті, стіни облуплені, двері поламані. Щоб знов зробити школу, треба капіталу, а де його взяти? Це вже зробить держава, яка тут залишиться.
— А хіба є сумніви щодо того, яка держава тут залишиться? — спитав старий лісничий.
— Є, і великі.
— Невже Австрія не мала б вернути? Що ви кажете?
— Бачите,— почав Іван,— коли б росіяни хотіли воювати далі, як хоче того Керенський і його компанія, то Австрії сюди б не вернути.
— Чекай, Іване, ти сказав, якби росіяни хотіли воювати. Що це значить? Хіба не хочуть?
— Не хочуть, і це буде щастя Австрії, якщо вона хоч на короткий час вернеться.
— Як же це розуміти?
— А ось як: уряд Керенського не має лі пошани, ні любові в народі. Долю Росії вирішать солдати. Солдати Керенського ненавидять, бо він їх обдурив. Вони сподівались від революції поділу поміщицьких земель, знищення великого капіталу, а чого дочекались? Того, що їх женуть на фронт битись за тих же поміщиків і капіталістів.
— Звідки ти все це знаєш, Івасю? — питав здивовано учитель, не пізнаючи свого колишнього шепелявого учня.
— Еге! — сказав Іван.— Ми три роки не бачились, а за три роки я багато дечого бачив, чув і читав дещо. Того, що я знаю, ні в гімназії, ні в семінарії не вчать...
— Ти молодець, Іване.
Микола з заздрістю дивився на товариша. Йому соромно стало, що товариш дитинства, хоч закінчив тільки семінарію, має ширший світогляд, ніж він, розуміється в політиці, цікавиться ходом війни і, певне, ще не все тут сказав із того, що знав. Миколі кортіло поговорити з товаришем без свідків, і коли вже уляглись перші враження від почутого, запропонував товаришеві пройтись з ним до лісу...
— Якщо ти не дуже втомився, звичайно.
— Чим було втомитись — тими кількома кілометрами? Як заберуть до війська, то не будуть питати, чи ти втомився, чи ні.
— А коли можуть забрати до війська? — затурбувалась Гаєвська.
— Як верне Австрія, якої тут так дуже чекають,— зіронізував Іван.
— Ой, не хочу я Австрії,— сказала Гаєвська з серцем.
— Отож-то!
Хлопці вийшли, пообіцявши закінчити розмову за обідом.
Опинившись у лісі сам на сам, Микола почав розпитувати товариша, як він жив ті три роки, яких людей бачив, що читав.
— Мені, сидячи в лісі, не довелось багато чути, але тут я дізнався дещо таке, чого раніш і в сні не снилося.
Тут Микола розповів про солдата, що квартирував у Мандриків, про свого першого вчителя і просвітителя в політичних справах, про розмови з ним, після яких він інакше почав дивитись на світ і на людей.
— Удома я про це не кажу. Дід у мене старих переконань, його я не хочу дратувати. Батько передовіша людина, але також тримається за Австрію, сподіваючись пенсії і боячись, що друга держава не зарахує йому багатолітнього стажу. А мені б та Австрія до хріну з її карлами та зітами 1.
— Отож-бо й є,—перебив Іван.—З того, що я чув і читав, мені здається, що так, як в Росії розправились з царем та його прислужниками, так само розправляться зі своїми цісарями і кайзерами в Австрії і Німеччині, а може, й в усіх країнах світу. Пощо вони, ті паразити? Я як читав, які капітали мав цар російський, то волосся догори лізло. А з якої речі? Ти подумай, з якої речі ті паразити мали розпоряджатись не тільки мільйонами карбованців, але й мільйонами життів людських? Чому, з якої речі якийсь дегенерат, через те тільки, що народився в царській родині, мав право розпоряджатися мною? З якої речі? Хіба він не з того тіста, що й я?
— Не з такого, а з гіршого,— вставив Микола,— бо ти здатний на всяку роботу і голова в тебе добра, а на що був здатний хоч би такий царевич Олексій, син алкоголіка і розпусника Миколи?
— Справді! А скільки паразитів живе на світі, крім царя?! — сказав Іван.— Ти пам'ятаєш, як нас з тобою застав граф у лісі і вдарив мене гарапником за те тільки, що я ступив ногою на його землю? В мені кров кипить, як згадаю те.