Вранці він погнав корови на пастівник. Свою, дідову
і Феньки Біловусової. Свою й дідову пас, бо треба, а Фень-чину за плату: або п'ятнадцять копійок у місяць, або вистрілений картонний патрон з ружжа Василя Михайловича, Феньчиного чоловіка, рахівника на каменоломні.
Трава з ночі вже стала примерзати, і корови шукали ту, що без інею, зігріту ранковим сонцем. А Петько теж шукав теплої трави для своїх босих ніг.
У діда Примінного пропала ряба корова з надломленим рогом. Через три дні в плавнях біля Олійнички знайшли від неї тільки тельбухи, роги й ратиці. Один ріг був надломлений, з цього й упізнали, чию саме корову тут зарізано. Примінний не дуже побивався за коровою, селяни посміювалися: "Не вмре! В нього ще чотири зосталося!", але тут пропали одна за одною аж три корови — в Говоруна, Лося і Ляпки — і село затривожилося. Знову знаходили тельбухи в плавнях то там, то там, але щоразу між Олійничкою і Дубиною, тому підозра неминуче мала впасти на братів Криво-кордів, бо їхня хата стояла на краю Дубини. Дубиною звався тут великий дубовий ліс, що тягнувся уздовж Дніпра мало не до самої Келеберди. З другого боку плавнів починалася Сосна, тобто сосновий ліс, який ішов кучугурами аж до Переволочни, а між Сосною і Дубиною — зелені простори трав, загадкові озерця між ними, мов небесні очі, тисячоголосе птаство, і золоті сонячні хвилі. В плавнях пасли корів, косили сіно, ловили рибу, збирали хмиз, драли качині й гусячі гнізда, повесні дівчата рвали квіти, що виростали просто з теплих вод, які щороку щедро й свавільно розхлюпував Дніпро, але жити тут ніхто не наважувався.
А брати Кривокорди жили.
Промишляли звіром і рибою, плели сіті, верші, корзини з лози, робили ножі з колодочками із чорного дуба і мідними заклепками, шили чоботи-витяжки, дубили овечі шкури для кожухів, стельмахували, лимарювали, здається, не було ремесла, якого б не знали ці три брати — Гаврило, Захарько і Василь,— високі, дужі, чорноголові, великоокі, ніби святі на іконах або розбійники з моторошних розповідей баби Бородавчихи.
Але про братів Кривокордів це так. Бо жили в плавнях, а сліди від крадіїв теж вели в плавні.
Дядьки не мали звичаю топтати слід. Що з воза впало, те пропало. А треба берегти те, що є. І кожен кинувся вигадувати щось таке, щоб перехитрити злодіїв. Замки й двері? До кожного замка знайдеться ключ, а двері підважать ломом, знімуть із завісів — та й усе. Сторожувати самим? У кого було ружжо, той сторожував. Та надії однаково було мало: задрімаєш на хвильку, з твого ружжа тебе *ж і вб'ють, а тоді вже й не до корови. Голови селянські міцні, але й винахідливі. Хтось приладнав над дверима в корівнику гостру косу. Тільки ступне за двері чужий чоловік, натягнеться хитро прилаштоване мотуззя, прийдуть в рух щедро змащені поліспасти, і коса з страшною силою різоне злодюгу чи по шиї, чи вже там як вийде. Ще інший навісив над дверима дві двопудові гирі. Вже як упаде, то тільки мокре місце залишиться. Згадувалися всілякі хитрощі ще з козацьких часів. Жінки в один голос наполягали привезти бородаївську ворожку, яка бачить і крізь землю. Прихильники закону стояли за те, щоб повідомити дільничного міліціонера Воскобойника, а вже він хай викликає собаку-іщейку чи там як.
Та поки тривали суперечки, крадії робили свою чорну справу. Корови зникали, від них лишалися тільки тельбухи в плавнях, не помагали ніякі дядьківські хитрування, і тут уже найтвердіші душі могли б упасти у відчай.
Порятунок, здавалося, знайшов сільський коваль Артемон Власенко.
— Цепками перегородити двері,— сказав він.— Навхрест два цепки завтовшки в руку, а тоді на прогоничі і не замикати, а заклепувати. Увечері я заклепаю, вранці розклепаю — і корова на пастівник. Цепок зубами не перегризе, стане розклепувати — почує й мертвий.
Це вже була штука надійна.
Загриміли ланцюги в дворах, почалося клепання поночі й удосвіта. Хто кликав Артемона, а хто прилаштовувався й сам, надто заможніші дядьки, у яких на все є потрібний припас.
Тиждень було тихо, а тоді пропала корова в Тринчика. Корів у нього було три, всі породисті, молочні, стояли в корівнику, двері якого сам Тринчик перехрестив товстелезними ланцюгами. Ланцюги лишилися нерушимі, дві корови теж, третьої не було. Збіглося півсела, прийшов голова комнезаму, прибіг і Петьків батько Дмитро, голова створюваного в селі колгоспу, дивилися, знизували плечима, розводили руками. Чудасія! І горе й сміх. Так ніби ту корову хтось зібгав, як ряденце, і виніс під пахвою, проповзши під ланцюгами.
— Може, тут її зарізали, а м'ясо винесли? — висловив хтось думку.
— А шкуру й тельбухи?
— І шкуру. В шкуру все склали й витягли.
— Так ніякого ж сліду!
— І крові ні капочки.
— Так наче корова випурхнула, як пташка.
— Може, то батюшка зробив її янголом?
— Перехрестись! Батюшка вже старий і неспособний.
— Тоді нечиста сила.
— Мо', відьма?
— Та в нас і відьом уже давно нема. Махновці як заскочили, то переколошкали всіх.
— Не махновці, а банда Марусі відьом виловлювала.
— Може, й вона.
Тринчик ходив між людьми, показував свої руки, позбивані пальці, зітхав:
— Люди добрі! Оцими ж руками заклепував. Погляньте, все ж цілісіньке! А корівки нема. Як же воно так, люди добрі?
Випадок був незбагненний, протиприродний, таємничий. Але випадок лишається випадком, коли він один. А коли те саме починає повторюватися? А в селі стали пропадати корови з-під таких запорів, як у Тринчика, пропадало й по кілька за одну ніч, і ніде ні сліду, ні знаку — загадковість і страх.
Дядьки загули. Перша підозра — на братів Кривокордів. Бо хіба ж не знаходили тельбухів у плавнях? Кривокорди, безпремінно вони! Он які розбійницькі очі — так і зирять, так і зирять.
— Не можуть вони. Ніколи ж не були замічені.
— Не були, так стали!
— А корів же як з-за цепів витягають?
— Виводять!
— Так цепки ж.
— Розклепують.
— А ніхто ж не чує.
— Не чує? Один валянок надставляє, а другий у валянку й клепає.
— Та в валянку ж не видко!
— Навпомацки. Чи ти не бачив, як отой їхній Василь видру ловить у вершу? І не видно й не чути нічого в воді, а він вершу наставив — і вже видра там!
Але на братів підозра хоч і падала, та якась ніби незлобива, добродушна, більше для балачок, щоб одвести душу. Натомість поповзло по селу інше, темне, зловісне, хиже:
— То созівці крадуть!
— В самих чортма, так вони й других із торбами хочуть пустити...
— А добираються ж до корів як? — не вірив дехто.
— Та як! Ганчір'я свого понаносять і клепаютыу ганчір'ї. Хто ж там почує?
— І не встережешся від них, бо все ж бачать і знають.
Лиховісний поговір неабияк стривожив Петькового батька Дмитра, і той кинувся до району. Не можна допустити, щоб отак ганьбили колгоспну справу! І хто ж? Куркулі та їхні підспівувачі. Вивести на чисту воду! А для цього — неодмінно знайти таємничих злодіїв. Коли навіть діє нечиста сила, що випадково залишилася від минулих епох, то викрити й нечисту силу! І вперед семимильними кроками до цілковитої перемоги!
В районі довго думали (за той час у селі щезло ще кілька корів), і нарешті аж із самого Кобеляка прислано слідчого Шапталу.
Шаптала зупинився у них, пояснивши це так:
— У попа я не можу, бо він відокремлений від держави. А я представник держави. Куркулі — мої класові вороги. До вдови — гріх, та ще й жінка в мене ревнива. От і виходить — тільки до голови.
У Шаптали була голена голова і портфель. І те й те Петько бачив уперше. В селі й лисих дядьків майже не було, а тут уся голова — як коліно! Та ще й портфель. Жовтий, з цупкої шкіри, два мідних замки, що клацають, ніби курки в двостволці. Петько тільки чув про прртфелі, але ніколи ще їх не бачив і не думав, що вони такі. В портфелі в Шаптали було повно паперів, законів, олівців, якогось таємничого причандалля, видобув він звідти великий чистий рушник, синю бляшану коробку з намальованим на кришці білозубим негром і написом: "Зубной порошок ТЭЖЭ", шматок мила, помазок, бритву, дзеркало і одразу ж, попросивши в Петькової матері теплої води, став намилювати голову і шкребти її бритвою.
— Дядьку,— здивувався Петько,— а нащо ото ви таке робите?
Шаптала весело позирнув на малого з-під білої піни, блиснув міцними зубами:
— А твоя мати город виполює?
— Уіу.
— Знаєш навіщо?
— Щоб бур'яном не заростав.
— От і я голю голову, щоб не заростала бур'яном.
— А хіба в вас бур'ян на голові?
— В мене, може, й ні, а в когось — і бур'ян.
— Так то ж у когось.
— А я виполюю всі бур'яни. Пойняв?
Першими він викликав братів Кривокордів. Петько саме пригнав корів із пастівника, тож міг покрутитися неподалік од слідчого, щоб не проґавити щось цікаве. Мати засвітила каганець, Шаптала всівся на покуті, розіклав на столі папери й закони, загострив олівця, Кривокорди насилу вмістилися в хаті, стали оддаля, підпирали чорними головами стелю.
— Прошу сідати,— строго звелів Шаптала. Брати трохи поворушилися, але з місця не зійшли.
— Я сказав: усім сісти! — ще суворіше повторив слідчий.
— Та ми й так,— сказав середульший із братів, Захарько.
— Ви повинні сісти перед правосуддям!
— Питайте вже, бо ми можемо й піти,— спокійно порадив йому Захарько.
Шаптала мав би розпитати про братів хоча б і в Петька, тоді знав би про них трохи більше, а так — самі несподіванки. Він почав щось писати, тоді звернувся до братів:
— Відповідати на всі мої запитання. Найперше запротоколюємо про ваші особистості. Хто з вас старший?
Гаврило висунувся поперед братів.
— Прізвище, ім'я, по батькові? Гаврило мовчав.
— Ви мене чуєте? Гаврило мовчав.
— Ви що — не хочете відповідати?
— Та ви спитайте мене — я все вам і скажу,— подав голос Захарько.— А Гаврило не говорить.
— Він що — німий?
— Щоб уже німий, то й ні, та тільки небалакучий. Ви його краще не чіпайте, а то ще вдарить.
— Це що — погроза?
— Та я ж вам кажу: спитайте, коли що, мене.
— Гаразд. Тоді відповідайте ви. Спершу за нього. Отже, ім'я, по батькові, прізвище.
— Кривокорди ми всі.
— Рік народження?
— Хто ж його знає.
— Місце народження?
— Та яке ж місце? В матері всі й народилися.
— Батьки ваші — хто вони, де?
— А де ж? Мати вмерли, як Василя народили, а батька махновці зарубали.
— Так ви — Захар? А молодший?
Молодший, Василь, коли до нього звернувся Шаптала, засвистів.
— Ти чого свистиш? — від здивування слідчий забув про своє ввічливе "викання" і перейшов на "ти".
Василь засвистів ще дужче.
— Ви не зважайте,— заспокоїв Шапталу Захарько.— Він у нас такий.