Це була невелика, складена з дикого каменю халупа на дві камери без вікон і з маленьким коридорчиком для наглядача. Наглядач, невисокий перс з пофарбованою бородою, у ватяному халаті, поли якого були закочені й підв'язані під лівою пахвою, перевальцем, мов гусак, пройшов у кінець коридорчика, відчинив двері однієї з камер і мовчки вказав туди Олегові.
Здвигнувши плечима, Трубачов переступив поріг. Двері, зроблені з нещільно пригнаних одна до одної грубих колод, зі скрипом зачинилися за ним, і пітьма, яку лише в кількох місцях розрізали вузенькі смужечки світла, що пробивалося крізь двері, огорнула молодого перекладача. В камері не було ні стола, ні стільця, ні ліжка. Тільки оберемок напівзотлілої рисової соломи лежав у кутку, під вкритою цвіллю стіною.
— Що ж, — сказав вголос Трубачов. — Відпочинемо поки що, а там буде видно… Завтра почну воювати з правосуддям…
В коридорі було тихо. Олег ліг на солому, заплющив очі і одразу ж відчув надзвичайну полегкість у всьому тілі, вимученому довгою подорожжю в незручному кеджавегу. Він незчувся, як і задрімав, і прокинувся від якогось незрозумілого бурмотіння. Розплющив очі — в камері було ще темніше, ніж перед тим Очевидно, вже настав вечір. В коридорі, майже під самими дверима камери, хтось швидко-швидко бурмотів по-персидськи:
"В ім'я бога милосердного й всемилостивого! Слава богові, повелителю творінь, цареві останнього суду! Тобі молимося, тебе, помічника в скорботах, кличемо: веди нас на шлях істинний, але істинний шлях тих, кому ти зробив добро, а не тих, на кого ти вилив свій гнів, а також і не на шлях тих, які помиляються, ходять в пітьмі. Амінь".
То молився наглядач. Він ще якийсь час зітхав, кректав, потім, мабуть, підвівся, двічі вимовив "салам алейкум!" і замовк. Через півгодини він знову зашарудів у коридорі, зняв засув з дверей камери, одчинив їх і, присвічуючи каганчиком, тихенько покликав:
— Рус, рус!
Олег продовжував лежати, не обзиваючись.
— Рус, ти хочеш їсти? — запитав наглядач.
— Спасибі, я не голодний, — відповів Трубачов.
— А пити?
— За ковток води буду вдячний, — сказав Олег.
Наглядач, обережно ступаючи ногами в зелених сукняних панчохах, вніс у камеру глек з водою, поставив його біля Олега і, усміхаючись, почав розглядати свого в'язня.
— Чого смієшся? — запитав його Олег.
— Вперше бачу руса, — відповів той. — Ти сильний і мужній юнак, але твій одяг робить тебе схожим на горобця.
— А ти в своєму одязі схожий на стару бабу, — щоб не лишатися в боргу, відповів Трубачов.
— Пий воду, — примирливо сказав перс. — Для чого нам сваритися? У тебе тепер буде багато вільного часу, і я зможу розповісти тобі, чому ми носимо такий напівжіночий одяг.
— Ти думаєш, що я буду тут довго сидіти? — поцікавився Олег.
— У нас тільки двічі на тиждень буває суд — в понеділок і четвер. Понеділок сьогодні — він уже закінчився, отже, раніше четверга тебе не покличуть до суду. Зволож свої уста цією водою. Вона приємніша за поцілунок красуні. Ти граєш в нарди?[35]
— Ні.
— Тоді, може, ти знаєш седренц, або сто турбот?
— Ти маєш на увазі шахи?
— Так. Ми називаємо цю гру сто турбот тому, що вона примушує людину багато думати й спрямовувати свій розум на різні обставини. Але ходімо до мене, на палас. Там буде зручніше.
— А ти не боїшся, що я зв'яжу тебе й утечу звідси? — жартома запитав Олег.
— Не витрачай марно своїх зусиль, бо двері тюрми замкнені знадвору, — посміхнувся наглядач.
— Знадвору? — не повірив Олег. — Але хто ж це зробив?
— Мій друг пасбан[36].
— Для чого?
— Ми повинні охороняти тюрму, тобто не спати цілу ніч, а так я сплю тут на паласі, а пасбан вдома.
— І тобі не страшно залишатися на ніч з ув'язненим? — запитав Трубачов.
— Якщо в'язень не викликає довір'я, я не відчиняю дверей, — усміхнувся наглядач.
— Виходить, ти мені віриш?
— Ти рус, — була відповідь, — а я чув, що всі руси — чесні люди. Під час війни, коли в Хорасані були руські війська, я жив у Белуджистані і не мав нагоди дати втіху своїм очам від споглядання цих справедливих людей. Тому я з такою радістю дізнався, що до мене везуть руса. От тільки шкода, що ти шпигун.
— Я шпигун? — вигукнув Олег. — Хто це тобі сказав?
— О, про це зараз говорить увесь Келат, — підняв руку наглядач.
— Але ж це неправда!
— Все на світі переплуталося зараз, ніхто не розбере, де правда, а де неправда, — посміхнувся наглядач. — Хіба ти повіриш, коли скажу, що я закінчив медресе[37] в Ісфагані, знаю напам'ять весь священний коран, "Голестан" великого шейха Сааді і всю "П'ятерицю" незрівнянного Нізамі.
— Ти освічена людина і працюєш наглядачем у тюрмі? — не повірив йому Олег.
— Так, — сумно похитав головою перс. — Як сказав благословенний Шемс-ед-дін Мухаммед: "Хафіз, надію кинь на щастя в цьому світі, немає блага в ньому і все на шкоду нам". Важко знайти роботу в Ірані старій людині, коли вона не забула про честь, про славне минуле своєї батьківщини…
— Дивний притулок для чесної людини — тюрма, — пробурмотів Олег.
Наглядач розставив на дошці заяложені, зроблені з пальмового дерева шахи і запропонував Трубачову ходити першому.
— Ти хотів знати, чому ми носимо широкий і вільний, мов у жінок, одяг, — продовжував він, коли було зроблено кілька ходів з обох сторін. — То слухай. Це трапилося в той час, коли цар Нін воював з бактрійцями і обложив головне їхнє місто Бактру. Серед його воєначальників був і Менон, управитель Сірії. У цього Менона була надзвичайно вродлива й розумна дружина по імені Семіраміда (вона потім стала дружиною самого царя Ніна й збудувала Вавілонські стіни). Облога затяглася надовго, і нетерплячий у коханні Менон вирішив викликати у військо свою дружину. А щоб в дорозі її ніхто не впізнав, він наказав пошити їй одяг, не схожий ні на чоловічий, ні на жіночий. Коли ж вона прибула у військовий табір і, завдяки її мудрій пораді, обложене місто незабаром було здобуте, то Семіраміду всі стали поважати. Всім сподобалася і сама Семіраміда і її одяг, і багато хто почав наслідувати їй. Пізніше цар Кір наказав носити цей одяг своїм воїнам.
— Я читав про це у грецьких істориків Ксенофонта і Діодора Сіцілійського, — сказав Трубачов. — Але, на мою думку, це просто легенда, бо люди, багато чого на перший погляд незрозумілого, намагаються пояснити з допомогою всіляких історій. Насправді ж одяг ваш є простим пристосуванням до навколишніх умов.
— Ти говориш розумні речі, — зауважив наглядач. — Звідки ти все це знаєш?
— Я вчений і повинен знати все це, — розвів руками Олег.
— Хіба ти вчений?
— Так. Власне, готуюся ним стати.
— Але ж мені сказали, що ти шпигун?
— Тепер твоя воля вибирати, кому вірити.
— Якщо ти не шпигун, то хай кожен твій день стане для тебе тисячею днів, — сказав перс.
— Тільки не в цій тюрмі, — засміявся Олег.
— А коли ти задумав щось лихе проти моєї країни, то тебе судитимуть ті, кому належить це зробити, і не моя справа розбиратися в тому, хто винний, а хто ні. Отже, розкажи мені про все, що з тобою трапилося.
І Олег почав довгу розповідь про події у Великому оазисі.
Другого дня почалося слідство. Фармандар, побачення з яким просив Трубачов, від зустрічі відмовився. До Келата почали стягатися якісь підозрілі особи, що фігурували в справах слідства як "свідки", з Тегерана прибув спеціально призначений на цей процес дадбан — державний прокурор.
Все йшло до того, щоб звинуватити ні в чому неповинного радянського юнака і тим самим прикрити чорні справи, які творила у Великому оазисі іноземна компанія.
Тегеранські газети "Етелаат", "Посте Техран", "Кейхан" виходили тепер щодня з величезними на чверть сторінки заголовками: "Комуністична небезпека в серці Азії", "Червоний агент серед лагідних дітей пустині!", "Радянська Армія приготувалася до стрибка на Іран!" З іранської преси справа Трубачова перекочувала до реакційних закордонних органів, агентство "Парс" в перекрученому вигляді брало факти звідти, перебріхувало їх ще раз і знову давало в іранські газети. Внаслідок всіх цих метаморфоз постать Трубачова набувала щораз найнеймовірнішого забарвлення. То про Олега писали, ніби він, замаскувавшись басмачем, проник у Іран ще в 1924 році (хоча насправді він тоді лише встиг народитися), одружився на персіянці, проліз навіть у воєнне міністерство і зник лише під час війни, коли в Іран були введені війська союзників. То його називали полковником радянської контррозвідки, який все своє життя займався переслідуванням правовірних мусульман.
Дадбан, який вів слідство, щодня приносив Олегові газети і, вказуючи кривим волосатим пальцем на заголовки, які звивалися чорними, мов змії, персидськими літерами, говорив, що вимушений все це включити до свого обвинувального висновку.
— Але ж це вигадки, як вигадане все, що стосується моїх ніби злочинних намірів! — вигукував Олег. — Невже ви не розумієте всього безглуздя затіяного процесу?
Та дадбан був упертий, мов ішак. Він усміхався, потирав свої пухкенькі, нафарбовані хноєю долоні, гучно сякався просто в полу халата і говорив:
— Ви спалили кишлак, ви налякали жителів Марестана, заявивши, що будете стригти всіх жінок, ви вкрали персидську дівчину по імені Сетард і сховали її в горах, ви…
— Все це брехня, — втомлено відказував Трубачов, — заклинаю вас всім дорогим для вас і для ваших дітей не вірити словам так званих свідків, а організувати офіціальну перевірку… Мова йде не про мене особисто, — я нічого не боюся, тому що моє сумління чисте. Але в той час, поки ви тут вишукуєте нові докази проти мене, у Великому оазисі лютує марево і останні мешканці цього відвойованого в пустині шматка землі, кидаючи все своє добро, втікають звідти світ за очі.
— Ніякого марева немає, це все ваші вигадки, — відмахувався прокурор.
— Але перевірте, прошу вас, перевірте, переконайтеся в правдивості моїх слів. Ще раз повторюю, що мова йде не про мою долю, а про долю тисяч іранців, про долю цілої іранської області, яка, можливо, вже завтра опиниться в руках жорстоких і підступних ділків.
— У вас немає ніяких доказів, ви хочете заплутати слідство, — стояв на своєму прокурор.
— Доказ у мене один: в чорних пісках, на схід од Келата, щодня в тиху погоду з'являються в повітрі страхітливі примари, які з шаленим гуркотом мчать на кожного, хто перебуває поблизу.