Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Валерій Шевчук

Сторінка 27 з 49

Отже, мати мала нешляхетну звичку читати її листи, ба передавала здобуту інформацію батькові. Про що це свідчить? А передусім про те, що її батьки не були між собою аж такі роз’єднані, як це мені здавалося перше, а певною мірою спільно наладновані щодо дочки. Як я раніше складав знайдені камінці? Калиновська ціле життя любила мого батька, але родину розбивати не зважилася, її чоловік про це відав і ціле життя мстився на ній, як домашній деспот. Чи існують такі чоловіки? А скільки завгодно. Які ж листи спрагло бажала прочитати Íрина матір? Від подружок із побутовими теревенями, дівочими самовиливами? Навряд. То мали бути листи від чоловіків чи хлопців, з якими Іра крутила, і це напевне. Отже, система поглядів на такі речі, гадаю я, у батьків та дочки були різні, тож моя гіпотеза, що Іра любила матір, а ненавиділа батька, безпідставна; здається, суперечно ставилася до обох, а може, й навпаки: суперечно ставилася до матері, а не до батька, і це ще питання, чи її сестра, а чи вона сама видала колись батькові материного секрета про таємні зустрічі з моїм батьком у житомирському парку. Коли ж вони були, то приховувалися б і від моєї матері, отже, не належали б до тих легальних, коли Калиновська навідувала наш дім, — тут увіч була непогодженість. Чому батьки так підозріливо ставилися до дочки? Іра відповіла на те недвозначно: "Бо хочуть, щоб усі були, як вони", — отже, моя думка правильна: спосіб життя дочки суперечив батьківському, тобто вони визнавали любов не туристську, а ту, що кріпиться законами родового дерева й суспільства. І саме це, як уже зауважував, унеможливлювало мої стосунки з Ірою, знову-таки якщо її мати Калиновська, і чи не це привабило її до мене, адже в неї відкрилася нагода ще раз протиставитися батькам, бо таки почувалася у світі царицею, якій належить володіти, а не підлягати (далі цю тему розроблю ширше), а що царицею природною насправді не була, то чинила себе нею ілюзорно, отже, це жінка із складними психічними комплексами і мстивість її зрозуміти неважко.

Це мало б мене насторожити, тобто мав би організуватися для самозахисту, але кохання, як уже мав нагоду твердити, особлива форма божевілля, яка й розумних і великих становищем та інтелектом людей перетворює на смішних дітваків-недотеп. Давня поезія, до речі, сповнена таких прикладів, згадати б преповажного архієпископа чернігівського Лазаря Барановича, який в "Аполлоновій лютні", видання 1761 року, нарікав, що "ніхто Венеру в світі не посилив" і був переконаний, що "при Венері ти загубиш пір’я", вказуючи на прикладі Соломона й Давида, царів-мудреців, і потужного Самсона, як ті стали "кволі у цім ділі", відтак зарікав: "Венері не вір ти, бо будеш побитий", бо "то пані хитра, уміє обходить, хоч має труту, її присолодить", ще й скрушно констатував: "Підбила Єва до гріха Адама, всім нам із того викопана яма". А Симеон Полоцький, посилаючись на грецького мудреця Теофраста, цілком переконано вважав, що одруження для мудрих біда. Спеціально, ніби для мене, він провістив: "Книжок-бо неможливо багато читати й жіночії бажання усі вдовольняти". З огляду на цю мудрість, можна було б виснувати, що я, залишившись самітником, учинив належно, бо, маючи родинні клопоти, навряд чи зміг би здійснити стільки, скільки здійснив. То чому мені, за старістю, невдоволитися й організовувати над тією жінкою, здавалося б, цілком забутою, оцей уявний судовий процес, адже із жінкою ми справді мало знаходимо, а багато втрачаємо, та без неї наші втрати інші, однак не менше пекучі, бо розходимося з природою, а все, що виходить поза межі природи, як віщали давні мудреці, гріх. Гріх же свідомий чи мимовільний — однаково гріх. Отже, я хоч і не втрачав спроможності до тверезого розмислу, починав відчувати в собі й дію отієї підсолодженої трути, на яку гірко нарікав преповажний і ветхий літами архієпископ; ба вона проникала в мене чимраз глибше, отож коли наставав день, як мав зустрітися з Ірою, хвилювався й ставав нетямний: навіть помислити не міг на побачення не прийти, не те що її самовільно покинути чи розірвати стосунки. Це просто виключалося, отож уподібнювався киненому в бурхливого потока, в якому борсаєшся, чи ні, чи намагаєшся з нього випливти, чи ні, — результат один: потік несе туди, куди хочеться йому, а не тобі. І ця трута проникала в моє єство аж так, що не можу її забути й у похилих літах, і то, здається, коли бути чесним із собою, головна причина, яка спонукала мене до цього писання, можливо, в надії, що існує ще один житейський закон: розгадана загадка — уже не загадка, а заповнений кросворд годиться для смітника, а не для повторного вжитку, так само прочитаний детектив стає читачеві нецікавий і глибокого враження не залишає. Така людська природа, і тут уже ніде дітися.

Отже я, попри часткові вивертаси, що не можна й не треба судити, з усією доскіпливістю вченого збираю матеріал для судового процесу, який має відбутися не між мною та об’єктом мого божевілля, а в мені, а покараний на смерть злочинець уже не злочинець. Однак присуд та вирок не стосуватимуться ніяк до об’єкта, бо він на процесі неприсутній, — присуд має бути заочний, а вирок виконано так само в мені. Ніхто від того реально не постраждає, однак зцілення для себе зможу дістати, чи принаймні на те сподіваюся, бо й судилище це влаштовано для внутрішньої сатисфакції. Якого ж матеріала конкретно маю? Найцінніший документ і віри гідний — мої щоденникові записи з тієї пори, про які не раз згадував. Друге — кілька листів до мене з Криму від Іри, коли вона таки поїхала в літні мандри. Третє — написане тоді невелике оповідання за Іриною розповіддю про одну з її мандрівок. Четверте — мої власні спогади (на папері не зафіксовані) про спільне відвідання Житомира, тоді щоденника з собою не взяв, а потім того, що сталося, записувати не захотів, подумки називаю цього епізода "Собаче весілля". І, нарешті, мої ж таки спогади (досі не записані) про те, як намагався відшукати Іру, а знайшов собі сестру. Оце й усе, але документів багато, і цього може бути досить, коли зумію знайти до них, знову-таки за термінологією давніх мудреців, "ключа розуміння". І я певний, що його знайду, і то з тієї простої причини, що хоча й трута в моєму організмі відтоді залишилася, але розкладена, і мене не труїть, як труїла замолоду. Вона лише спогад старої людини, а отже, єдина її дія — вúкликати легеньку, як споглядання осені, печаль. Але пишу цього твора не восени, а дощовим літом 2000 року, коли небо часто хмуриться; коли ж трапляються погожі дні, то набирають у себе тієї спрозореної осінньої прекрасної печалі; тоді й погляд стає спокійний, але тоскно тягнеться в засерпанену даль і шукає там опертя, якого йому, здається, годі знайти. Коли ж бачиш над собою в небі високо злетілого сірого журавля, який майже щодня крутиться над моїм літнім домом (його маю в околиці Києва, де, як правило, літую, доки знову покличе любий світ книг), то такі настрої невідь-чому посилюються, бо й журавель нагадує осінь, коли йому приходить цей край покидати. Такий стан по-своєму люблю, отже, суд мій чиниться без озлобленості, чи роздратування, чи бажання помсти. Так, суд мій не помста і не відомста, хоча є й підсудний, і позивач, і суддя, очевидячки йдеться і про присуд. Цей суд є не прагненням заспокоїтися, покаравши зловмисника, а спробою пізнати правду. Пізнання ж правди — це і є спосіб зрозуміти розклад речей та подій. Подій, що через віддаленість перетворюються в засерпанені далі, стають сумирними тінями, які зникають, коли джерело світла висякає. І це тіні не так від сонця, як від місяця, — немає нічого примарнішого за місячні тіні. Я навіть хотів назвати це писання "Місячні тіні", але це зумовлювало б ліричність оповіді, а лірики в цій історії небагато, через що "Кросворд" — більш підхожа назва. Але місячні тіні в мені живуть і не зникають.

Скажу ще й таке. Перш ніж засісти за писання цього скрипту, я відвідав Житомир. Побував у брата, у його наповненому родиною домі — батьківському домі, але цього разу він чомусь не відчувався, як батьківський. Батьків у ньому давно не було, отож лишалося відвідати їхню могилу і спокійно посидіти біля неї, покурюючи; батьки поховані під спільним пам’ятником, тож хоч мати значно пережила свого супряжника, залишаються нерозлучні. І я подумав тоді: а що знаю я, їхній син, про них, про їхні таємниці та й з’єднання? І багато, і мало; знаю те, що перед нами, дітьми, виставлялося, і нічого — з потаємного, зі світу місячних тіней. І це попри те, що я намагався посильно розгадати їхнього кросворда, але скільки в ньому залишилося незаповнених клітинок!

Пішов і в місця, де блукали колись із Ірою, вони мало змінився, але й змінилися. Цікаво, що ліричного пережиття не мав жодного. Просто дивився й констатував, не відчувалося там навіть місячних тіней. Тобто спогади були, але почуття загинули, може, й навіки. Отже, розум не забував, але душа спала. Зрештою, це нормально.

Але я забіг, потрапивши в полон рефлексії, наперед. Чому? Бо серця мого торкнула чорна лапка, що засвідчило: не такий я спокійний, як здається. Втім, хтозна!

28

Наступної зустрічі ми знову сиділи на тих-таки колодах із вогнищем і заговорили про Житомир. І я вдруге спитав:

— Об’їздила й обійшла, — сказав я, — півсвіту. А в Житомирі, відколи виїхала, бувала?

— Чому це тебе цікавить? — як звичайно, насторожилася вона.

— Бо пов’язані не лише цим лісом чи Києвом, а й Житомиром, адже обоє там народилися.

— Хіба що, — сказала легковажно. — Майже нічого з того не пам’ятаю. Я там навіть не вчилася, бо в перший клас пішла в Києві. Хіба пам’ятаю дім із червоної цегли на Кашперівській.

— Але назву вулиці запам’ятала, — сказав.

— Ні, — байдуже відповіла. — Про це говорили пізніше батьки. Я ж пам’ятаю тільки дім, бо він чомусь здавався палацом, де я — принцеса. Любила уявляти себе принцесою. Мати навіть костюм пошила: парчеве плаття до землі й корона. Як я пишалась у тому платті.

Зирнув на неї: зовні від принцеси в ній не було нічого, якщо уявляти тих персон за казками, але внутрішньо принцесою почувалася.

— Чого це завів мову про Житомир? — ще раз спитала.

— Цікаво, наскільки це місто в тобі залишилося.

— Ніяк не залишилося, — гостро відмовила, очевидно, знову взяла мій інтерес за випитування. — Тільки той дім із червоної цегли й парк.

24 25 26 27 28 29 30