— "Боже! Ніхто не збирається повставати проти вас, — вигукнув тоді Батіс. — Тільки не провокуйте військових!" — "Тобто?" — "Заспокойте робітників на заводах. Хай вони розходяться по домівках. Хай віддадуть зброю..."
І таки умовив наївного, добродушного й довірливого Матаразо. А коли літаки змовників почали обстрілювати президентський палац, Батіс, одягши свою генеральську форму, перший передав Матаразо ультиматум про капітуляцію. "В ім'я спасіння нації ви мусите зректися влади. Ми даємо вам літак. Вам і вашій сім'ї гарантована повна безпека. Двадцять хвилин на роздуми. Двадцять — і не більше!"
Звісно, пан президент Батіс не розповів про свої хитрющі витівки якомусь там сеньйорові Олів'єро. Нащо йому було виправдовуватися перед кимось? Тепер він став цивільним і просто хоче міцної влади, але такої, щоб ніхто не міг закинути їм, що вони, мовляв, порушують норми міжнародного права, вдаються до терору... Ніякого насильства (про людське око, звичайно)! Демократія найвищого гатунку! Але Себастьян Олів'єро, чуючи ті солоденькі слівця, добряче тямив, чого вони варті. Хай буде демократія, хай буде без насильства. Та все ж таки йому, Чорному Себастьянові, дано владу тут, у верхів'ї Ріо-Оскуро. Ще й пообіцяно за вірну службу надбавити платню, а згодом навіть перевести до однієї з центральних округ. Себастьян Олів'єро знає, що це має означати. Знає, як захищати інтереси свого уряду...
Зараз його тільки непокоїла справа Ван-Саунгейнлера, в якій ніяк не міг розібратися до кінця. Бо й справді, чим було пояснити, м'яко кажучи, дивну поведінку у цій справі властей? Ба навіть самого сеньйора президента Батіса! Минулого року в заяві для преси вельмишановний генерал назвав Ван-Саунгейнлера своїм другом, нагородив його орденом республіки, пообіцяв йому всіляку підтримку в дослідженні тропічних районів. А тепер сеньйор президент — чи то пак, управління федеральної безпеки (начебто це не все одно?) — посилає Себастьянові Олів'єро наказ знайти, арештувати і в разі потреби знешкодити "зарозумілого іноземця". І росіянам теж не обіцяється нічого приємного. І їм не давати спуску, не пускати в сельву, не відкривати перед ними воріт.
Тут, правда, у Себастьяна Олів'єро вийшла промашка. Поки що цілковитий провал. Затримати росіян на підступах до Ріо-Падамо йому ніяк не вдається. На які тільки витівки він не йшов, чого тільки не вигадував. Усе плем'я апіака було мобілізоване на затримання "Голіафа". Він, Себастьян Олів'єро, дав особистий наказ Ганкауру перехопити ланчію, запалити її або, принаймні змусити повернутися назад. Що там скоїлося, він не знає. Здається, росіяни зуміли якось відбитися, корабель вирвався і рушив далі. Мало того, він наткнувся на спалену "Віргінію" і, можливо... Боже, навіть страшно подумати про те, що буде, якщо вони знайшли там трупи застрелених ворогів генерала Батіса! Він, ідіот, мусив би думати, мусив би подбати про цілковиту секретність операції, а не залишати вбиту сеньйору на кораблі. Ну гаразд, а що далі? Здається, як йому повідомили, один з агентів на ймення Фернандо зумів викрасти сина професора Крутояра. Прийом досить вправний, добре продуманий і міг би дати бажаний результат. Але й тут у них зірвалося. Хлопець, прекрасний об'єкт для шантажу, улюблений син професора, зникає. Уже був у руках індіанців, уже його вели до Ганкаура, як раптом чортівня — хтось з дурної голови вирішив відпустити хлопця назад. Ганкаур відповість за це. Ганкаур одержить те, що йому належиться!
Хоча... — думки Олів'єро потекли іншим річищем, — усе в цьому світі може перемінитися, і він, Олів'єро, не такий дурень, щоб вічно підставляти свою голову під удар заради чужих інтересів. У газетах все частіше з'являються повідомлення про те, що росіяни вже почали домовлятися з американцями, вже навіть підписали якусь угоду про скорочення ядерних ракет... Сюди, в джунглі, газети приходять з запізненням, припустимо, що воно й так, що червоним вдалося вламати правих в американському конгресі, і тоді, ясна річ, ще більше піднімуть голову всякі ліберальчики в республіці, отут у сельві, в оточенні самого генерала. Партизани знахабніють, доктор Коельо, напевне, підніме голову. І що ж, Олів'єро знову мусить ходити дурнем і ховатися в джунглях Амазонії? Даруйте, любі мої. Так не буде. Олів'єро теж має свій глузд, він теж хоче жити в умовах... як це кажуть росіяни? — в умовах "нового політичного мислення". А для цього треба бути тверезим політиком. Тверезим і діловим. Так, діловим. І в нього вистачить глузду не наражатися на прикрощі з росіянами. Годі. Цей професор Крутояр, здається, персона світового масштабу. Такі діла слід робити тонко. Тонко й делікатно. Якби Ганкаур підсмажив їх на воді, якби він не проґавив ланчію "Голіаф" у своїх водах, то й сліду не лишилося б від делегації росіян. Але зараз — годі. Обережність і обережність! І з росіянами слід вести перетрактації тільки в плані нової політики. Дурних, як то кажуть, немає.
Біля приміщення мерії на комісара чекав сержант Аркаяліс.
— Я маю повідомити вам дуже важливу новину, комісаре, — заговорив він, допомогаючи своєму шефові злізти з коня.
— Слухаю вас.
Аркаяліс причмокнув м'ясистими губами і для чогось схопив себе за горлянку. Можливо, цим рухом він хотів показати, що дуже скоро все має скінчитися для їхніх ворогів саме так, добрячим зашморгом на шиї.
— Пентаха, один тут дурень, ну справжнісінький дурень і невіглас, зробив сьогодні дуже важливі зізнання. Сеньйор комісар, очевидно, пам'ятає Пентаху? Отакий жилавий, зовсім лисий каучеро з проваленим носом. Живе в сусідстві з Антонїо Россаріо, у котрого син зв'язався з бандитами. Аркаяліс при цих словах аж підгецькував, простуючи поряд з комісаром до високого ґанку. Той його слухав неуважно, похмуро, певно, зайнятий якимись своїми думками. Раптом Пентаха прибіг до мерії і під великим секретом розповів Аркаялісу, що його сусід Антоніо Россаріо тримає зв'язок із бандитами...
— Стара пісня, — урвав свого помічника Олів'єро, долаючи останню приступку дерев'яного ґанку.
Відчинив двері і зайшов до прохолодного приміщення мерії.
— Еге ж, комісаре, — підтакнув Аркаяліс, запопадливо підставляючи шефові стільця. — Сідайте, прошу вас. Так от, розповідає він мені про тих бандитів, а я собі й метикую: кажи, кажи, ми вже давно рознюхали все це. Не думай, що поліція дарма собі боки відлежує. А він і говорить: цей Россаріо чекає з нафтових розробок Бакарайбо свого старшого сина, який має прилетіти від своєї профспілки. Він там за червоного лідера. Оце, думаю, новина. Молодчина ти, Пентаха, кажу я йому. Одержиш землю. Як заарештуємо Антоніо Россаріо, всю його землю віддамо тобі. Він зрадів, звичайно, мало не кинувся цілувати мені руки. Клянеться, що винюхає того Россаріо, куди б він не сховався.
Себастьян Олів'єро підвівся, підійшов до невеличкого віконця. В кімнаті з необкладеними дерев'яними стінами було якось незатишно, темно. Біля дому, в сусідньому дворі, мале хлопченя ганялося за індиком. Індик то відскакував убік, то раптом, круто повернувшись, бив переслідувача крильми. Хлопчик весело реготав.
Дивлячись на цю сцену, Олів'єро позіхнув. Він не любив дітей. Вони ніби нагадували йому про його особисте невдале життя, про трагічний кінець його залицянь до красуні Ернестіни. Доля так і не подарувала йому ні сім'ї, ні дітей, ні багатства, і він, зовсім зачерствівши серцем, дивився тепер на світ холодними злостивими очима.
В голові Себастьяна виникло раптове рішення. Вони негайно підуть до старого Антоніо і поведуть із ним дипломатичну гру. Негайно до Антоніо! Здається, це зовсім близько, можна обійтись і без коней.
Аркаяліс нервово затупцював на місці. До Антоніо рукою подати. Але вони мають поспішати. Телеграф передав, що через три години до них прилітає із своїми хлопцями полковник Артуро де Бракватіста...
— Чого ж ви мовчали досі! — скочив як ужалений комісар. — Де телеграма? Покажіть! Оце? Так, так. "Забезпечте умови негайного проведення операції".
Комісар на мить задумався. До них прибуває командир парашутного батальйону полковник Бракватіста. Були вони колись друзями, вчилися разом, та розвела їх доля по різних шляхах: Себастьяна Олів'єро — в глуху сельву, полковника Бракватісту — в особисту гвардію пана президента. Хитра лисиця! Та, власне, й зараз видає себе за щирого Себастьянового приятеля. Доводиться робити вигляд, що віриш. Але ж Олів'єро знає ціну тій дружбі. Це ж через нього він опинився в цій глушині. Коли діла хунти погіршали і в усьому світі зчинився галас про свавілля генерала Батіса, довелося провести цивільні вибори. Генерал став "паном президентом" і навіть зайнявся "чисткою" свого апарату: поменше, мовляв, військових, поменше тих, хто брав участь в захопленні влади, хто звалив Матаразо. Отоді полковник Бракватіста й порадив Батісові "очиститись" і від таких типів, як Себастьян Олів'єро. Полковник Бракватіста став кричати на мітингах, що він був і лишається прихильником "демократії", а Олів'єро має тяжку політичну біографію, і йому краще зникнути подалі в провінції. Аби заспокоїти іноземних дипломатів, пан президент послухав свого охоронця, і Себастьяна було усунено з поста столичного префекта...
— Значить, о сьомій вечора прибувають? — глухо озвався поліцейський комісар і глянув на свій годинник. — Зараз четверта. Маємо ще доволі часу, сержанте. Ходімо.
Тіні від високих дерев перетинали вулицю. Галаслива малеча здіймала хмари куряви. "І де в них сила береться, в цих нікчемних пацюків, — думав Олів'єро. — Живуть на самій тільки воді й маніоцї, а гасають по всіх усюдах, мов лошаки". Він ішов сердитий, увесь час дивлячись під ноги, і майже не слухав улесливого базікання свого помічника, який ледве встигав за ним.
Нарешті вони дісталися дому Антоніо. Комісар зайшов на подвір'я широкою рівною ходою господаря, схиливши трохи набік голову в крислатому капелюсі й тримаючи руку на кобурі револьвера. В цю мить він весь був уособленням влади й сили.
Старий Антоніо Россаріо сидів під пальмою й вирізував із дерева якусь чудернацьку фігурку. Сонце, пробиваючись крізь листя, вигравало мерехтливими зайчиками на його щедро полатаній сорочці. Чорні висушені ноги у виразках і подряпинах скидалися на дерев'яні колодки.
Дехто казав у селищі, що Антоніо Россаріо — ворожбит.