Багаття, розложені бездомними десь поза містом, своїми гострими, рухливими язиками жадібно лизали синю прохолоду й курили в небо сиво-чорним димом, або сипали рясними іскрами.
Трохи повагавшись, Жануарія постановила вийти задньою брамою до ріки й скупатися. Пройшла двір, господарські забудови, минула сторожу при брамі й за кілька хвилин в нерішучости спинилася над берегом Ітібере. Вперше була тут так пізно, і все довкола видавалося їй дивним і незнайомим. Широко розлита по пісках, тиха й лагідна при денному світлі, ріка тепер мала зовсім інакший вигляд: її веселе блискуче плесо в цю хвилину стало чорним і загадковим, а хвилі, гнані припливом моря проти течії, билися об береги й хлипали, ніби знеможені від довгого ридання.
Ставши на горбику, Жарі глянула у воду. Якась сильніша хвиля підкотилася їй під ноги й зараз же відскочила назад, а дівчині видалося, що ріка ліниво зіпнула, відкрила бездонну, чорну пащеку й завмерла, чекаючи на жертву.
"Ходи! — казала й накидала магнетичні сіти, що паралізували дівчину й тягнули у вогку отхлань. — Ходи, ти моя!"
Жануарія подалася крок назад і струснулася, звільняючись від липких тенет гіпнози. Її обняв жах, такий пронизливий і гострий, що вона мерщій кинулася тікати геть від ріки.
— Х-х-а! — іронічно хлюпнула їй навздогінці Ітібере й таємничо замовкла.
Щойно відбігши далеченько, дівчина трохи заспокоїлася й почала сама себе картати:
— Ну, і чого я така смішна? Ввижається мені, не знати що! Та тут же, скраю, зовсім мілко, і дно незрадливе. Чого ж боятися?
Але вертатися все ж не важилася. Йти в місто — також ні. Там уже на вулицях палали вогнища, грали музики, лунали співи й сміхи розбавлених рабів і слуг. З ними не мала охоти стрічатися. В домі де Лара аж гуділо, а крізь повідчинювані вікна лилися на вулицю потоки світла й гамір балю.
Отже, ні в домі, ні в місті не було чого робити.
Ще трохи повагавшись, дівчина повернула ліворуч і, обходячи пристань, поволі побрела далі, де не було небезпеки когось зустріти на морському березі.
Йшла й думала...
Що, справді, чекає її в майбутньому? Анна-Марія, як по всьому видно, одружиться з Жібальдом. І тоді? Забере її з собою, видасть заміж за раба і лишить при собі, бо ж треба буде комусь управляти домом шляхетної нездари — сеньйори Ебано Перейри... Прикладати якусь вагу до залицянь Себастьяна? Ох, Боже, він якраз є таким, про якого раніше мріяла Жануарія! Але чи це можливе? Ще недавно таке щастя видавалося їй цілком природним, але після приїзду Анни-Марії все змінилося. Жарі стала почувати себе меншою, негіднішою, і мрії її вже не сягали так сміливо далеко. Де-де їй числити на Себастьяна?!
А, однак, чому ж би й ні? Чи вона погана собою? Чи поступиться розумом і вихованням перед першою-ліпшою шляхтянкою? Чи ж не одружуються багаті кавалери з зовсім дикими індіянками? Що ж би було в тому неможливого, коли б Себастьян і справді захотів одружитися з нею? Але, правду сказала Барбара, Анна-Марія того собі не бажала б і не допустить до того, напевно! Чи ж не заявила недавно, що не дасть Жануарії вільної? А, може, надумається, подобріє?
— От, коли б так піти до старої Квевезу! — впала на помисл дівчина. — Вона сказала б правду. Як шкода, що до неї далеко, і дорога небезпечна! Але, коли б поїхати гуртом ще з кимось... Попросити у дона Ґабрієля коней... Гм...
— Жаїро! — увірвав її роздумування несподіваний оклик, і дівчина аж кинулася з переляку. Оглянулася — за нею йшов Пірауна.
— Почекай, Жаїро, маю тобі щось сказати...
Жануарія зупинилася й чекала, але батько м'явся, видимо, не знаючи, з чого почати розмову.
— Куди ж ідеш, Жаїро? — спитав урешті.
— Ет, сама не знаю! Йду собі — і все...
— А що пани кажуть, Жаїро?
— Нічого не кажуть, Пірауно. Зробилися дуже добрі й дали мені два дні вільних, бо бачать самі, що були несправедливі до мене.
— А вони можуть бути справедливими?! — несподівано вибухнув Пірауна. — Чи ж то вже справедливість, коли раба менше б'ють, ліпше годують, чи дають йому два дні вільних?! О, Жаїро, щастя їхнє, що сьогодні так скінчилося, бо, коли б хоч один удар спав на тебе, — мав би Ґабрієль зараз іншу забаву!
— Що б ти зробив? — злякано спитала Жарі.
— Н-не знаю... Н-не питай ліпше... — крізь сціплені зуби відповів Пірауна. — Але з мене вже й так досить панської доброти і справедливости...
— Не говори дурниць, Пірауно, і не гріши! — вступилася за панів Жарі. — У нас лишень одна сеньйоріта зла, як гадина, ну, і дона Ізабела трохи змінилася через неї. Але дон Ґабрієль? Можеш на нього нарікати? От, коли б ти попав до Томаза Фернандеса, який ніколи не розмовляє з рабами без канчука в руках, або до Вале Порто, у якого раби падають з голоду і сплять у кайданах, — ти б тоді належно оцінив нашого пана...
— Для мене, Жаїро, вони всі однакові!
— А для мене — ні! Я таки волію дона Ґабрієля.
— А я волію не мати нікого! Але для тебе, Жаїро, то треба би було такого, як Томаз Фернандес, чи Вале Порто, або ще й гіршого...
— Дякую... Бачу, що ти бажаєш мені добра...
— Тільки добра, Жаїро! Бо наші пани отруїли твою душу ласками і подарунками, примусили тебе забути про рабство, заглушили у тобі бажання до свободи, вбили твою гордість... Але, коли б ти була рабинею Томаза Фернандеса, чи Вале Порто, ти б думала і почувала інакше. Твоє тіло було б брудне, виснажене і вкрите кривавими рубцями, але душа була б здоровою. Тепер же твоя душа гнила, як корінь рослини, що вибуяла на занадто жирному ґрунті...
— Мені здається, що то твоя душа гнила, Пірауно, — неприязно відповіла Жарі. — Належиш до невдячних і не ціниш добра. Зіпсували тебе ласки дона Ґабрієля.
— Мене — ні, Жаїро! — заперечив Пірауна. — Був такий час, признаюся, але це вже минуло. Я тепер не хочу ні ласк, ні добра з ворожих рук!
— А чого ж ти хочеш?
— Волі, Жаїро!
— Ба, Пірауно, чи ж то один хоче волі? Чи ти думаєш, що я її не хочу?
— Так?! — невимовно зрадів Пірауна. — Для чого ж ми тоді тратимо час? Коли хочеш волі — тікаймо! Тікаймо, дитино! — і він ухопив Жарі за руку.
Дівчина зовсім не сподівалася такого звороту розмови і злякалася:
— Тікати?! Як це можна тікати? Та нас же піймають!
— Не піймають, Жаїро, ні! Ліси великі, і ми зайдемо в таку гущавину, де нас ніхто не знайде! Тікаймо!
Жаїра забрала свою руку від батька, і, коли заговорила, в голосі її чулося велике розчаровання:
— Ти не зрозумів мене, Пірауно: я не хочу тікати в ліси. Я волію ліпше лишитися в рабстві, ніж шукати волі в лісі. Я боюся такої волі.
— Боїшся?! — здивувався Пірауна. — То ти тому так кажеш, що родилася в рабстві й не знаєш смаку волі. Як можна волі боятися? Як можна взагалі чогось боятися, коли маєш свободу рухів, можеш боронитися і нападати?! О, Жаїро, ти не знаєш тієї розкоші, що їй ім'я — воля!
— Що мені з такої "розкоші"? — кисло скривилася Жарі. — Навіщо мені така воля, де люди ходять голі, ніколи не знають, чи завтра зможуть вдоволити голод, і кожної хвилини тремтять за своє життя, очікуючи нападу іншого племени?
Пірауна насупився:
— То ти волієш рабство?
— О, Пірауно, — запалилася й собі дівчина, — чи ж я тобі не казала, що також прагну волі? Прагну не менше від тебе, але шукатиму до неї законної дороги.
— У беззаконня шукаєш закону?! — спалахнув Пірауна. — Хто питався закону, коли мене, вільного християнина з місійної оселі, піймали на ласо? По якому закону я перебуваю двадцять років у рабстві? Хто тебе питав, чи ти хочеш бути рабинею? У цих білих шакалів закон — у віроломній силі, а сила стає віроломним законом! По правдивому закону ми повинні б були навіть не тікати, а попросту скинути цю білу пошесть у море і робити далі те, що нам подобається. Але того не можемо зробити Ми безсилі й не однодумні. Нам не лишається нічого іншого, крім ганьби втечі. А все ж і втеча менш ганебна, як покора перед віроломством, як рабство. Тому тікаймо, Жаїро, тікаймо!
— Ні, Пірауно, я тікати не буду! — рішучо заявила дівчина. — Втеча веде до лісу, а в лісі? Де певність, що ми не наскочимо на якусь бандейру й не будемо продані, попавши в ще гірші руки? Ні, Пірауно, ти вибрав поганий вихід!
— Поганий, — згодився Пірауна, — але ліпшого нема.
— Є! Хоч ти і запевняєш, що у білих нема закону, але я знайду його: мене може посватати вільний чоловік, і тоді небезпека рабства раз на все мине. Я житиму по закону в місті, а не в лісі, матиму свої добра, свій дім, своїх рабів...
Немов зненацька стебнутий батогом по ногах, Пірауна підскочив на місці, вражено видивився на доньку і спитав:
— Я щось недобре почув, Жаїро: ти хочеш мати своїх рабів? Ти?!
— Ах, Боже мій! — нервово потрясла головою Жарі. — Чи ж тут є щось дивне?
— Але ж... Але ж... Але ж ти — індіянка, Жаїро, а не біла! — зовсім розгубився Пірауна.
— Ну, і що ж з того? Вийду заміж за білого, або за мішанця...
— Ага! І будеш топорищем! — ворожо бовкнув Пірауна.
— Чим?
— Топорищем, — повторив батько, згірдливо зиркаючи з-під лоба на доньку. — Залізна сокира — міцніша від найтвердшого дерева, але нею не зрубаєш і бамбука, поки до неї не прироблять топорища з іншого дерева. Тоді вона тне ліси! Так і наші запроданці, так і мішанці: самі безсилі, але вони стають топорищем для розмаху ворожих рук. Нашу землю плюндрують білі не самі, а при допомозі дурних, як осли, каріжо, при допомозі таких Маврикіїв, таких молодців, як той, що сьогодні став у твоїй обороні. Найпідліша порода людей з двома обличчями і двома душами: супроти пана — він раб, супроти раба — пан, не є цілковито ані одним, ані другим, а в той же час є одним і другим. Ух, покрутні мерзенні! І ти також хочеш такого чоловіка, як Маврикій, або Себастьян?
Жарі образилася.
— Як ти смієш порівнювати дона Себастьяна з Маврикієм?! — накинулася вона на батька. — Що тобі той кавалер завинив?! В чому його підлість?! У відважному й шляхетному вчинкові?! Він же більше білий, як індіянин, а не кинувся на оборону індіянки, ще й рабині до того?!
— Ха-ха! — злобно зареготав Пірауна. — Велика відвага — штовхнути в гній Маврикія, знаючи наперед, що той не стане до бійки! Велика шляхетність оборонити від канчуків молоду рабиню-індіянку! Але ти, Жаїро, поговори з його рабами — і вони тобі розкажуть, скільки він уже золота зібрав на невільничих ринках, продаючи сотні таких, як ти, як я, як твоя мати, що їх виловив у лісах! О, в лісі він не боронить індіянок ні від канчуків, ні від пут, ні від ганьби! І ти, може, надієшся, що він тебе по закону виведе на волю, Жаїро?
Розмова ставала неприємною й гнітучою.
— А хоч би? — з викликом кинула Жарі, бажаючи відчепитися від батька.
Пірауна приступив до доньки й заговорив пристрасно, обдаючи її жаром, що віяв з його уст, як з печі:
— То ти ще гірша від білих, коли так! Бо вони — вороги, вони — переможці й поступають з нами, як з переможеними.