До того поляки були укріплені й могли вжити сильного вогню на виставлені без земляних заслон козацькі й татарські відділи. Як би не брати, — поляки мали великі вигляди на перемогу.
А все ж таки увесь час боїв першої й другої фази українське військо виходило переможною рукою і лише в останньому дні переправи, при збройному відступі, — вдалося полякам заскочити останні відділи черні, ослонювані реґулярними частинами.
Фош каже: немає перемоги без битви.
Не було перемоги теж і під Берестечком, бо ж до битви в стратегічному розумінні не дійшло.
Щодо відвороту козацького табору з поля бою й дальшого отаборення над річкою Пляшівкою то українському війську треба признати вищий ступінь воєнного духа: одинадцять днів отаборені в болотах чекають своєго вождя, але ж не бездільно: укріплюються, постійно роблять вдачні випади й наскоки на поляків. Є в українському війську дивна на ті часи дисципліна, є дисципліна й творча ініціятива, але вона не переходить поза рамки можливостей, визначених неприявним вождем. Богун, що мав за завдання вивести військо з облоги, сповнив це завдання якнайкраще. Ще останньої ночі, коли в таборі залишилися самі тільки дрібні частини, робить вилазку й наносить полякам великих, серйозних втрат.
Останній акт Берестецького бою — напад поляків на решту війська й заскочення його на переправі — вказує на те, що Хмельницький — робив правильно, не приймаючи до війська слабо озброєних чи то необізнаних з війною повстанців.
"Котрі з вас козачили зі мною, сідайте на коні, котрі ні, сидіть!"
Цей елемент, що добре виявляє себе в партизанських сутичках, не міг рівнятися з реґулярною українською армією, коли приходило до вирішальних боїв. Повстанча чернь могла щонайвище виконувати таборову службу, а зрештою — лише утруднювала кожну скоординовану бойову акцію.
Повстанці, як незагартований і бойово невишколений елемент, піддавалися легко поривам, імпульсам, настроям, але ніколи не можна було рахувати в них на справжню вояцьку рівновагу духа, головно ж у випадках трудного чи то й безвиглядного бойового становища.
Та коли українська повстанча чернь Хмельниччини справді нераз напричуд добре сповняла накладені завдання, коли українське реґулярне військо має такі прикмети духа, яких не стрічаємо в тогочасних европейських арміях, то все те прийшло лише завдяки великому гетьманові, що своїм військовим генієм умів прищепити юрбі — найвищі духові цінності бойовика.
І в нашому випадку — одна неприявність гетьмана відразу спричиняє упадок духа черні в обличчі переважаючих польських сил. Остаточно годі обвинювати її за те, що, живучи надією на порятунок, в останній хвилині опинилися віч-на-віч загибелі й заламалася. Порив невишколеної маси до життя всупереч усім бойовим засадам про рівновагу духа спричинює те, що вона безладно юрбиться на вузьких переправах і тим самим наносить собі зайві втрати.
Відомі слова Наполеона: "Не римські леґіони здобули Ґаллію, але — Цезар; не картаґенські жовніри лякали Рим, але — Ганнібаль; не македонські фаланги дійшли до Індії, але — Олександер", — можна застосувати і до всіх боїв Хмельницького. Та під Берестечком, коли не стало гетьмана, то хоча стратегічно українське військо накладене на нього завдання виконало; — "не Хмельницький зазнав невдачі, але — чернь".
У кожному війську найважливіше — це організовані реґулярні частини. Знищення цих частин це знищення ворога. Так було з польським військом над Жовтими Водами, під Корсунем, під Батогом. Це були втрати. Під Берестечком поляки знищили лише дрібну частину українського війська, та й то найбільше з його нереґулярних відділів. Так звичайно буває, що найменш вишколений елемент зазнає в бою найбільших втрат.
Усі інші частини після відступу не забули своєї карности і незабаром після бою зголошуються в гетьмана. Вони й творять надалі ядро нової української армії.
Досліджуючи причини, що привели козацьку старшину до рішення про збройний відступ, слід підкреслити такі з-поміж них:
1. умови постачання воєнним матеріялом і харчами були дуже важкі, якщо не безнадійні, головно тоді, коли полякам вдалося зайти на тили табору;
2. краще зрезиґнувати з енергії, вкладеної в організацію походу й бою, ніж тепер зайво втратити живу силу чи то спричинити моральний упадок важкими умовами перемир'я;
3. до того часу втрати поляків були такі поважні, а шлях можливого походу в Україну такий важкий, що поляки не були в силі зважитися на дальшу бойову акцію; щоб іще більш знеохотити поляків, роблено зручні вилазки з табору.
Збройний відступ відбувається в порядку і спокою, аж поки ворог не використовує становища і в погоні не зв'язується з відступаючим. Тоді відступ стає жахливим і замінюється в панічну втечу. В випадку Берестечка — український відступ не був загрожений польською погонею. Лише передові польські полки розбили останню частину українського війська ще на переправі. З боку короля не було ніякої дальшої акції. Погоня дає звичайно більше користей, ніж сам бій, бо буває в ньому й так, що переможець має більші втрати, ніж переможений. У погоні переможець б'є, забирає полон, зброю й воєнне майно.
Маршал Фош каже, що перемогти це значить іти вперед. Та під Берестечком поляки не те, що не спосібні використати відступ українського війська, але самі морально слабнуть і розходяться по домах.
Великі перемоги дають велику користь і тривкий наслідок. Берестечко дало полякам небагато: трохи каші, м'яса, дві барилки червінців, 18 гармат і до року… Батіг.
Справжні втрати українців були:
1. втрачена енерґія, вкладена в організацію походу,
2. на короткий час зменшена дисципліна,
3. спинення тактичної думки.
Так, як бачимо, Хмельницький скоро довів військо до попереднього стану високої боєздатности, а це вказує наглядно, що українцям не бракувало воєнного духа. Гетьман доказав, що можна покластися на українського вояка, коли у проводі стоїть енерґійний і досвідчений вождь.
Отже Берестечко це тактично не вирішений бій. Стратегічно українське військо перемогло, бо виконало своє основне завдання: недопустило короля вглиб України.
"Виграний бій — це бій, коли не хочемо признати себе переможеними", — повторює Фош слова Наполеона, подані як мотто оцього розділу.
Акція Хмельницького під Берестечком — це типово заслонна операція, що в основному рівноважить власні слабілі сили із сильним ворогом, виявляючи якнайбільшу ощадність власних сил і зберігаючи їх до дальшої дії.
Завдання збройної сили в заслонних діях це в першу чергу:
1. охоронити країну,
2. розбити ворога.
Залежно від обставин можна рішитися на перший чи на другий пункт, чи й навіть на обидва разом. Та схиблені пляни розбити ворога (пункт 2) можуть його, ворога, лише зміцнити і тому в таких випадках кожний вдумливий вождь обмежує своє завдання лише до збройного спротиву і до спинення ворожого стратегічного зусилля. Так було під Берестечком. Сам бій не був ціллю для себе, він випливав із загальних заслонних заложень, що на них рішився був гетьман.
Зовсім інакше виглядала б берестецька кампанія, якщо б на першому пляні гетьман був поклав конечність знищити живу силу ворога. Щоб ударити в вирішнім місці, то там треба зосередити всі свої сили, а з тим — ослабити інші воєнні фронти. У Хмельницького цього немає: навпаки, він залишає сильну кордонну сторожу й численні загони по українських замках і містах. Щоб знищити польське військо, гетьман не потребував спиняти короля перед концентрацією біля Бару, і міг його там ожидати, не витрачаючи енерґії на зручні й затяжні маневри. Та свідомість власних сил і відповідальність за життя і кров українського війська у плянах Хмельницького вирішує. Він старається за допомогою стратегії виснаження примусити короля, щоб той облишив плян польського походу в Україну і не брався окупувати головних баз і джерел розросту української держави та її війська.
А саме цей розріст потрібний гетьманові, і він важливіший за вислід одного бою, бо гетьман має далекосяжні пляни на майбутнє.
Дальші нестримні події, ясні у своїй логіці, вказують шлях великого гетьмана, шлях, що ним прямує цей небуденний вождь до наміченої великої мети. Ніякі труднощі його не спинюють. А перешкод на шляху до здійснення української держави він має багато. Першу усуває легко. Це Батіг. Друга важча й непередбачена, — і що до того ще відсуває інші події на довший час, — це найважливіша з-поміж усіх язв тогочасного населення — грізна пошесть. Та про це далі.
Порівнюючи втрати, що їх мали обидві воюючі сторони, можемо ствердити:
1. в боях першої фази втрати поляків були більші від українських і досягали коло 4 % всієї сили;
2. втрати українського війська підчас переправи останнього дня досягали, згідно з польськими джерелами, 10.000 людей.
За недостачею докладних даних приймаємо, що й загальне число війська Хмельницького, подаване польськими джерелами на 200.000 людей (крім татар), в однаковій мірі перебільшене, як і число побитих на переправі.
І в цьому найгіршому випадку українські втрати під Берестечком сягали всього 5 % втрат у людях.
Артилерія Хмельницького налічувала около 130 гармат, отже втрата 18 гармат під Берестечком це — найбільше 15 %.
Порівняймо ці втрати до подібних втрат із інших воєн. Мірилом програної беруть звичайно втрати в бою; ці втрати числове все тим більші, що ближче до наших часів.
Не маємо докладної статистики з боїв XVII сторіччя. Зате знаємо вже, що Фрідріх Великий втрачав у своїх переможних боях до 30 % людей. Під Колліном цей вождь втратив 60 % піхоти і виконав відступ в порядку.
Наполеон мав теж не менші втрати. В бою під Асперн лягло 40 % війська,
а під Ляйпціґом 23 %.* В самому марші від Райну до Берна 1805 р. наполеонська армія зменшилася на 25 %; в поході на Москву шлях Городно — Ковно Наполеон пройшов із 363.000 людей, а до Москви після 860 кілометрів — привів всього 95.000. З того бойові втрати досягли — 40 %, маршові — 60 %.
У світлі отих цифр українські втрати під Берестечком справді не великі, порівняно з вагою виконаного завдання.