Підбори її черевичків затупотіли по корінню старого, вже висохлого від старості береста, яке вимостило вулицю, й звук цей щемко відлупився у пам'яті.
...Вони бредуть, зашпортуючись босими ногами за те до блиску відполіроване коріння, а попереду м'ячиком стрибає вицокування чиїхось підборів, попереду має мереживний шарф, і враз з-під нього вигулькує постать хлопчини років чотирнадцяти: руки в кишенях, на обличчі — незворушний спокій.
— Женько, то це ти врешті додому-йдеш?
Сідає сонце. Воно десь за горбом (через нього вулиця схожа на. кішку, що наготувалася стрибнути)—тут лиш золотіє розкушпелений козячою чередою пил. Від пилу гірко в роті. А може, від того, що проникали всенький день, притамовуючи голод калачиками та кашкою із глечиків жовтого латаття? Женька, мовчазна й на диво терпляча шестилітня дівчинка,— тільки сопла, кваплячись за старшими,— уперше подає голос. Він хрипкий, басовитий:
— Додому, ну...
її брат з мальовниче відкинутою головою і примруженими очима стоїть на дорозі, як мур, і товариство зморено спиняється біля нього. З чиєїсь кишені випадає зозуляче. яйце і розколюється на дві половинки. Круглий жовток скочується у порох, немов краплина ртуті.
— Надумалась нарешті?
— Ну...
— Слухняна...
Брат хазяйновито відкидає на мураву порожню скорлупу й щиренько так всміхається:
— А може б, ти не квапилась додому? Може б, спочатку пішла до коваля: нехай він тобі залізну задницю викує, бо ж розумієш... батько вломав добрячу різку...
І Женька статечно погоджується:
— Ну...
Невеличка валіза враз стала надокучливою, і Мар'яна заквапилась до готелю. Він у самому центрі — старий, ще дореволюційний особняк якогось генерала у відставці. В дубові стіни, мабуть, навічно в'ївся запах парфумів, якихось екзотичних фруктів, а ще — карболки та нафталіну: вельми своєрідний і не позбавлений принади букет. За скляними дверима чергова неквапно пила чай.
— Смачного вам! Влаштуватись на дві-три доби можна?
— Чого ж...
— А коли я попрошу окрему кімнату?
— Хочете окрему кімнату?
Поставивши чашку, чергова задумливо подивилась на гостю, і раптом Мар'яні захотілося сказати щось лагідне цій жінці, обличчя якої теж видалось знайомим: можливо, зустрічала її на вулиці, коли бігала до магазину, що на розі. Ось зараз вона влаштується і неодмінно купить там бублика. Зараз... Як сталося, що вона тут не була більше як двадцять років?
— Ви знаєте, я народилась у цьому містечку, тут минуло моє дитинство — приїхала, щоб навтішатися спогадами. Просто необхідно побути самій!
Однак чергова чомусь не стала з'ясовувати, хто вона и чия дочка, а помовчавши, спитала:
— А ви заплатите за цілу кімнату?
— Звичайно.
— Тоді, будь ласка, з вас три п'ятдесят.
Хутенько виписала квитанцію і, знявши з вітрини ключа, одкрила двері:
— Прошу. Праворуч умивальник, ліворуч — вихід у двір, де туалети. А тут влаштовуйтесь як удома. Ніхто вас не потурбує, я сюди нікого не пущу. Будьте спокійні!
І вийшла.
Мар'яна давно не потрапляла в такий жахливий номер. Впритул одне до одного стояло п'ять ліжок, накриті байковими ковдрами, стіл був застелений куценькою, до дірок запраною скатертиною, двері шафи не зачинялись. Дзеркало висіло так низько, що й половини обличчя не вдавалось роздивитися, до того ж скло добряче засиділи мухи. Мар'яна скинула туфлі й пройшлась до краю вистріпаною бавовняною доріжкою: три кроки вперед, два вбік. Маєш хороми!
Та чи ж вона тут довго житиме? Приходитиме на ніч, коли геть стомиться бродити вулицями та околицями свого містечка, коли вгамує спрагу спогадів, що так нагально прокинулись...
Мар'яна взула хатні капці й пішла мити руки. Під умивальником, з якого заледве цебеніла вода, росли гриби — справжнісінькі поганки бузково-сірого кольору. Довкіл стояла особлива тиша, котра буває в дуже старих будинках — тиша, мов платівка, на яку записано всі звуки, що пролунали тут. Але ознак сьогоднішнього дня — ніяких, навіть чергова вийшла, і її воркітливий голос долинав здалеку: "Тютіньки, тютіньки, тю-тю-тю..." "Вдома їй ніде тримати курей, чи що?" — подумала Мар'яна.
Вертаючись назад, побачила, що двері одного з номерів напіввідчинені, й зазирнула в приміщення: два ліжка й шафа, з вигляду цілком пристойні. Там ніхто не жив, як і в сусідніх кімнатах.
Мар'яні стало кривдно, що в рідному місті для неї не знайшли затишнішого місця, однак вона вмить усе забула, побачивши, який у коридорі камін: стадо слонів на решітці бреде навстріч сонцю, що спалахувало за пальмами, коли загорявся вогонь. Той спалах жив у ній з дитинства, й вона часом силкувалася пригадати, де ж бачила його, в якому музеї? Виходить — бачила тут? Що ж вона робила колись у цьому приміщенні, хто водив її сюди? І чи пов'язаний цей спогад з якимось іншим будинком?
Дуже веселі й гостинні люди запросили їх з мамою на іменини до невеличкої хатини на самому березі річки. Довго сидіти за столом Мар'яні не дозволили — відвели до бічної кімнати і вклали спати. Згодом туди зайшла бабуся: присіла на ліжко й почала гладити її волосся. У пітьмі біліла її хустка, ледь-ледь поблискували очі.
...Мар'яні здалося, що вона зовсім не спала, навіть повік не встигла стулити. Рипнули двері, тоненька лозинка світла зачепила очі, й вона почула таку розмову:
— Додому треба.
— Що ти, Софіє, скоро ж зовсім розвидниться, тоді й підете.
Заснути більше не вдавалося. Дряпала шорстка ковдра, лякало таємниче шерхотіння й не давала спокою думка — як же це без ночі? Куди вона поділася?
Нарешті не витримала. Так-сяк вдяглась і навшпиньках вийшла з хати.
Млосний запах квітів, молочні випари туману стояли за порогом. Було справді видно, але не так, як удень. Дерева, квіти здавалися ледь окресленими, наче їх створювали заново й не встигли завершити роботу. Річка диміла, як залите вогнище.
На східці нечутно ступила бабця. Мар'яна злякалась, що доведеться йти до хати, але старенька сіла, обгорнувши спідницею босі ноги, й тихенько пожалілася:
— Болять у мене кісточки, дитинко. Важко мені свої роки носити.
А потім проспівала низьким деренчливим голосом: Красо моя, де ж дівалася?
Чи на тому бережку ти зосталася? Чи на тому рушнику, що втиралася?
Почуття моторошного здивування вдруге охопило Мар'яну. Раптом здалось, що побачить щось зовсім неймовірне — бабусину красу, ось що. Прозора постать манячила на тому березі, простягала кволі руки, благала очима: змилуйся, забери мене звідси, бо ж пропаду без тебе... А бабуся відповідала поглядом сумним і мудрим: немає човника, немає в мене сили річку переплисти, болять кісточки, тяжко роки свої носити.
Мар'яна скочила на рівні, щоб краще роздивитися те видиво, але туман щез, немов його випила річка, й окраєць чогось червоного виткнувся з-за ліска. Воно поволі витягувало своє тіло із баговиння, круглилося й ставало наче м'ячик. Веселі зайчики заплигали по стежці, по бабусиній хустці, в обличчя війнуло жаром, і Мар'яна впізнала сонце.
Уперше у неї на очах народився новий день.
"Колись я тут усе побачила вперше,— подумала Мар'яна.— Блискавку, зиму, ранок... Ось чому мене завжди сюди тягнутиме".
З вулиці аж хлюпав через віконця жалобний марш. Погребний кортеж повільно рухався вздовж центрального скверу: перед труною, де лежав маленький, геть висохлий дідок, сиві чоловіки несли подушечки з орденами та медалями.
— Кого ховають? — спитала Мар'яна в жінки, яка шанобливо спинилась на тротуарі.
— Лиждвоя.
Прізвище з їхнього роду... Так, схоже, це материн дядько — був такий самий невисокий, худий... Музика тяжко лягала на нерви, витискала з очей сльози — Мар'яна за— нишпорила в сумочці, шукаючи хустинки, й тієї ж миті чиїсь руки втрутили її в середину натовпу. Втершись, побачила довкіл себе незнайомих людей і злякалася: "Та що це я? Може, й не він... Бачила ж його в дитинстві разів зо два, не більше".
Люди йшли ніби крізь неї — майже фізично відчувала їхні ритмічні кроки, доторки поглядів, строгих і піднесених, маяння темних жіночих шарфів. Ніхто не плакав.
Нарешті кортеж завернув за ріг, і Мар'яна полегшено зітхнула. їй було ніяково — чи то від раптових сліз, чи від того, що не схотіла провести небіжчика в останню путь.
— Земля йому пухом! — сказав поряд якийсь чоловік, вдягаючи плетеного з соломи капелюха.— Щасливий, помер на батьківщині. У гості до сестри приїхав і помер. Ляже тепер поряд з батьками.
"Не той,— подумала Мар'яна, відганяючи прикрий сумнів.— Таж тут чверть міста Лиждвої!"
Вона пірнула у завулочок, де колись жила, як у колодязь: тужна музика заголосила десь угорі й стихла.
Тут не було нікого. Сонце сіялось крізь щільно сплетені крони дерев, дрібними плямами лягаючи на мураву,— здавалось, хідники були вистелені пухнастими шкурами пантер. На них гасли всі звуки. Мар'яна сповільнила ходу, стараючись заспокоїтись, і раптом побачила свій будинок. Від того аж розчарувалася: адже мріяла прийти сюди неквапно, смакуючи кожну мить, згадуючи великі й малі свої пригоди, і от — уже й маєш... Завжди в неї так.
Вона перед будинком. Він невеликий і зовсім несучас— ний з вигляду, хоч і добре відремонтований: дах перекрито нещодавно. Дві хвіртки — праворуч та ліворуч: і досі тут живуть дві сім'ї. Одну половину колись купила її мати, а другу — якісь родичі або ж просто друзі; сусіди мешкали в рідкісній злагоді й ходом користувалися одним — через великий двір, до палісадника, туди ж відкривались двері їхньої з матір'ю кімнати. Ну що ж, придивимось, як тепер тут живуть...
Мар'яна сміливо штовхнула важку залізну хвіртку й пройшла вимощеною каменем доріжкою.
Жодного дерева, жодного кущика не лишилося з тих, які тут колись росли,— зовсім незнайома, чудово впорядкована садибка з літньою кухнею і грядкою суниці, що червоніє рясними ягодами. Крізь скло нової веранди видно плетений столик і телевізор: на тахті спить темноволосий чоловік, впустивши на підлогу газету. Легко здіймаються його груди.
Мар'яна прихилилась до паркана, викликаючи в уяві цей шматочок простору таким, яким він був років із двадцять тому.
— Усе гаразденько. Треба лиш під шипшиною лад навести.
Дівчинка присіла й почала штурхати віником під кущем. Запахло землею, опалими пелюстками.