Вирішили, що пілотувати "Сороку" буду я. Це була для мене несподіванка. Чому я, а не Семен?
– Бо Семен зайнятий, працює двадцять годин на добу. Ледве тримається на ногах.
– А ти, – докинув Семен, – провадив "Сороку" як черговий цілими годинами там, у просторах. Яка різниця, там чи тут?
Я боронився: там було все одно, куди і як, тут треба стартувати й осідати, є всякі інші труднощі.
– "Сорока" як дитина, – відповів Семен. – Покажу, чого не знаєш, і готово.
– Я з дітьми досі не…
– Годі! – перебив дядько. – Ти ведеш акцію, і це твоя справа.
Ми обговорили ще технічні подробиці й вирішили стартувати завтра ранком.
Я вийшов, ніхто більше мною не цікавився. Семен готовив ракети, дядько засів до очищування К7, Гаська щось там довбала біля своїх апаратів.
З моїм заступником я ще раз обміркував цілість виправи. Тільки два бойовики залишилися на місці. Вони мали сторожити полонених і на зміну чергувати при апаратах.
Вдосвіта ми в повному озброєнні перейшли до "Сороки". Хлопці з дива не могли вийти на вид прозорого космічного корабля.
– І це літає?
– А де крила?
– А ти не чув про літаючі тарілки?
– Та це не тарілка, а добра‑таки миска.
Семен дав мені останні вказівки. Відкрилася механічна брама, і я рушив. "Сорока" лагідно висунулася, на хвилину повисла, легко похитуючися в повітрі, і скоро піднялася вгору.
– Дуже добре! – почув я похвальні слова дядька в мікрофоні.
– Дякую, – відповів я, – і до побачення!
Ми піднялися на висоту 3 000 метрів і полетіли в напрямі ворожого летовища. Я глянув униз – час уже знову обнизити лет. Ось дорога, на якій засідали на нас боївки, ось ліс, а там два літаки на поляні. Це наша ціль.
Поволі я зменшував висоту. Виразно стало видно бараки, дімок команди й ліс, що розтягався аж до обрію. Але поблизу летовища дерева проріджувалися, і в деяких місцях я бачив невеличкі галявини. На одній з них ми могли осісти.
Ворог не бачив нас, бо на тлі блакитного неба ми були майже невидні, а крім цього, він не мав потреби обсервувати небо, тим більше, що летіли ми без жодного шуму.
Я вибрав одну галявину приблизно півкілометра від ворога і скерував туди "Сороку". За хвилину ми торкнули землю.
Єдиною небезпекою було те, що вислані кудись шість літаків повернуться й помітять наш космічний корабель. Але, врешті, якийсь риск ми мусіли брати до уваги. Така можливість вимагала від нас приспішеної бойової акції.
Ми обдумали план наступу. Якийсь час ми підглядали з‑поза дерев, що діється у ворога. Там було тихо, тільки один вартовий ходив біля бараків сюди й туди. Його треба було знищити тихо, без галасу. Я видав потрібні накази. Ми були готові до скоку.
Усе пройшло так скоро, що й важко описати. Один з моїх бойовиків скочив на вартового, повалив на землю і здушив так, що він навіть не застогнав. Тоді ми поділилися на три групи і вскочили до бараків і комендатури. Серії з машинових пістоль викінчили ворога продовж секунд. Один з бойовиків, що назовні вартував, чи не втече хто з цієї облави, залишився цілком без діла.
У комендатурі я випорожнив скоро шухляди, визбирав решту паперів зі столів, і ми були готові вертатися. Не було кого брати в полон. Наприкінці ми підпалили літаки й будинки та подалися до "Сороки".
– Якби ми зустріли їхні літаки, – промовив один з моїх бойовиків, – постріляли б їх у повітряному бою.
Але літаки не поверталися. І так ми опинилися знову дома. Я здав звіт з наскоку, і ми негайно сіли розглядати захоплені папери.
Раз‑по‑раз хтось із нас видавав оклик здивування. У паперах ми знайшли копії всіх акцій проти нас, плани нових бойових дій ворога і, що найважливіше, шифри, якими вони порозумівалися з Москвою.
Та найцікавіший документ попав мені. Датований учора, повідомляв групу, куди висилати радіограми. Ми не помилялися. Провіривши на мапі напрям радієвих променів, ми вимірили, що відбір був призначений таки в околиці міста 273, сто кілометрів на схід. Мапи, які ми одержали з нашої розвідної ракети, виявили дуже докладно, що саме в цій віддалі від міста є сліди дороги, яка кінчається несподівано в терені, тобто, входить у підземне сховище.
– Це ми знищимо! – звернувся дядько до Семена, подаючи йому мапу.
У документах ворог не подавав причини зміни місця осідку. Зате ми довідалися, що шість літаків були відкликані "на родіну".
Далі ми знайшли зміст висиланих повідомлень, знали отже і коди, і стиль, яким вони послуговувалися. З тих радіограм виходило, що ворог підозрівав нашу присутність біля поляни, але певности в цьому не здобув. Знахідка документів була, отже, для нас неабияким скарбом.
Начальне командування ворожої імперії мало приготовану квартиру поза Москвою. Можливо, що таких пунктів було більше. Але знайти їх було важко.
З документів ми не могли довідатися, що говорить про ці важливі події світова преса й політичні керівники держав. Це було для нас поки що таємницею, до якої ми, одначе, не прикладали великої ваги. Голоси преси, якщо вони є, нам не поможуть і не пошкодять.
Дядько взявся досліджувати ще далі документи, а ми поки що наставили нашу радіостанцію на знайдену в паперах хвилю і ждали вісток. Семен запропонував надавати звідомлення, нібито ворожий пункт далі існує, але дядько відповів:
– Це ми зробимо. Висилатимемо такі звідомлення. Однак мусимо перше пождати на вістку з 273. Останній звіт був про висилку літаків, а жодні інші накази досі не наспіли. Вони висилали свої повідомлення нерегулярно, тож і нам нема чого спішити.
З радости я випустив полонених знову на п'ятнадцять хвилин у ліс.
23
Тепер прийшли для мене години відпочинку. Мої вояки перебували цілий день у лісі, вилежувалися в тіні дерев і подрімували. Тільки вартові виконували свої сторожові обов'язки.
Прийшла відвідати мене Гаська. Переказала дядькові слова: "Панько дістає в нагороду 24 години вільні. Може робити, що хоче". Я не показав перед Гаською ніякого вдоволення.
– У нормальних обставинах, – сказав я, – за такий бойовий вчинок дають відзначення й підвищення старшинської ранги. А тут у нагороду дозволяють чи наказують 24 години ледарства.
– Чому ледарства? – здивувалася Гаська. – Я ясно сказала: можеш робити, що хочеш.
– А що я можу робити в цій дикій околиці? Корчувати дерева? Садити редьківцю? Навіть читати нема що.
Гаська подумала.
– То послухаймо радіо. Може, зловимо який концерт.
Це була непогана думка. Я знайшов якусь станцію, і ми почали слухати.
Ударили бляхи, несамовитими тонами забулькотів плинний алюміній, металічні виття й дзенькоти наповнили кімнату. А згодом у ці дикі тони ввірвалися чудні шепоти й уривчастий трагічний голос оперової співачки. Спів просікали акустичні ефекти неземського типу, і знову шепотіли голоси хорів, і рвонула музика металічними тонами. Кінець першої дії. Гаська сиділа з прижмуреними очима, переживаючи цю мистецьку подію.
– На мене модерна музика робить велике враження! – сказала.
– Бо ми є дітьми нашої епохи. Але наші бабуні? Не тільки не розуміють цього, але й слухати не хочуть.
Ми послухали ще другої дії і вийшли на прохід.
– А ти не тужиш за своєю дівчиною?
– Якою дівчиною? – ніби здивовано відповів я.
– Не вдавай! Цією, з літака!
– О, – відповів я недбало. – По‑перше, вона не моя дівчина, а по‑друге, не знаю, чи вона взагалі дівчина.
На цьому розмова на цю несподівану тему закінчилася, але впродовж решти з дарованих 24 годин я втратив настрій. Я усвідомив собі, що, засинаючи, часто думав про цю дівчину. А тепер почав справді тужити за нею. Якби не Гаська, я й досі, може, не знав би, чого мені бракує.
Після 24 годин я зголосився у дядька.
– Сьогодні починаємо другу серію наступу ракетами. Знищимо базу біля міста 273 і саме місто. Крім цього, заатакуємо підземні сховки атомових бомб, якщо таке вирішимо.
– Де вони?
– Ми відкрили їх нашими розвідчими ракетами. Кожна атомова бомба висилає поза відомими променями ще й ультраядерні, дуже тверді промені, які переходять грубі шари металу і землі. Їх можна знайти за допомогою К7. Це ще один з моїх винаходів. Коли ти відпочивав, ми, власне, відкрили три підземні магазини бомб. Вони розміщені в пустелях радянської Азії, але не це важне. Справа в тому, що вибух цих бомб може спричинити затруєння атмосфери на довгі роки і втрати в населенні Землі. Отож я думаю, що москалі не вжиють цих бомб, бо що будуть бомбити? Капіталістичні країни? Дуже можливо, що їх не вжиють взагалі, а щоб так було, треба нам якнайскоріше викінчити їхні керівні бази. Поки що знаємо тільки одну. Яка ваша думка?
Ми признали дядькові слушність.
– Якщо так, то обстріляємо базу 273.
За хвилину кількадесят ракет помчало в напрямі цього міста. Ми бачили на екрані потужні вибухи в місті, а опісля на полі, під яким була централь Московської імперії. Густі дими закрили вид.
– А тепер до радіо!
Ми мали три апарати, якими можна було викрити і найслабші пересилання. Наставили їх на відому нам хвилю і напрям, але даремно трудилися. У просторі панувала повна мовчанка.
– Я вишлю обсерваційні ракети. Провіримо, що діється на місці вибухів, – заговорив Семен.
А дядько сказав:
– А я йду до своєї роботи.
– Якої? – здивувалася Гаська. – К7 маємо по достатком, і ракет стільки, що вони нам залишаться.
Дядько засміявся:
– Ви думаєте, що на цьому кінець? Це нагадує мені наших селян, коли робили бунти. Розбили ворога, сіли й не знали, що далі. Ні, ми мусимо довести діло до кінця. Ви слухайте тепер, чи не обізвуться якісь радянські станції, але головну увагу присвятіть звідомленням західних держав.
Семен узявся вислухувати радянські радіовисильні, а я з Гаською – комунікати Заходу. Усе схоплював магнетопис і записував зараз же на папері.
Ми чули музику й торговельні реклами, певне, ще не прийшов час на звідомлення.
– А як у тебе? – гукнув я до Семена, що сидів у другій кімнаті.
– Тишина! – відповів.
– А в Україні?
– Те саме! Усі радіовисильні Радянського Союзу залежать від Москви і з цієї централі розподіляють висилання на інші міста. Коли московська радіовисильня мовчить, усі інші не мають матеріалу, а локальні вістки бояться без наказу висилати. Ось чому така мовчанка!
Врешті, ми зловили комунікати. Ми просиділи так кілька годин. Спочатку чули короткі звідомлення про події в Індіях, про Африку й південний полюс.