У неділю тут тихо й мертво, немов на цвинтарі. Тільки темними вікнами на вас дивляться будинки й бронзові таблички з величезними могутніми сімейно-фінансовими склепами: "Ферст нешнл сіті бенк оф Нью-Йорк", "Нешнл бенк оф Норт Америка", "Торонто доміньйон оф Канада", "Маньюфекчурес Хановер трест".
Тут у неділю тихо й мертво. Все це нагадує про вічність потойбічну й тимчасовість на цій землі. А в будні, на фондовій біржі Уолл-стріт, скільки тут спалахує пристрастей, скільки тут витрачається енергії! Аби її використати в мирних цілях, в Америці справді б уже настав золотий вік. А тим часом мільярди доларів викидаються в ненаситну пащу гонки озброєнь. У воду, у землю, у космос. Все це пожирає і переплавляє золото у сталь, у протони, у нейтрони, й ходять після цього по Америці так звані "Армії спасіння". Під звуки й дзенькіт дзвіночків і казанків йдуть в район Бауері, щоб посьорбати юшки, в якій одна пшонина доганяє іншу.
А поруч з Уолл-стріт – церква Святої Трійці. Чорна й непривітна. Вона принишкла у затінку під хмарочосами й такими благальними, такими сирітськими очима дивиться на вас і ніби проситься десь аж туди, в далекі пампаси. Вона зовсім не вписується у сторч поставлені височенні ящики з вікнами без орнаментів, без прикрас у вигляді лоджій та балконів. На хмарочосах цих прикрас нема.
Ви дивитеся на цю церквочку й думаєте: коли б її справді винести кудись у прерії, вона мала б вигляд великого собору. А тут, поруч з Уолл-стріт, схожа на згорблену й почорнілу від старості жебрачку під чорною цвинтарною огорожею з простягнутою до перехожих рукою.
Ми їдемо далі, але екскурсовода пригніченим виглядом православної церкви не вразиш. Він мені нагадує грабаря – представника найвеселіших у світі людей. Якщо ви людина спостережлива, то одразу погодитеся зі мною. Бо ніхто у світі так весело не дивиться на світ, як грабарі. Вони, копаючи ближньому яму, навіть у присутності родичів і знайомих покійного наспівують жартівливі пісеньки й перекидаються сороміцькими репліками, пересипаючи їх солоними, як позаторішня тараня, анекдотами.
– Це Торговий центр, підведіть голову вгору, – командує вами екскурсовод. – Це так звані "близнюки". Кожен з них має по сто десять поверхів і по сорок тисяч вікон. Хто не вірить, може вийти й полічити. Прекрасна знахідка для самовбивць. Ньюйорківці давно мріяли про такі хмарочоси.
Водій натискує на гальма. Ні, американці таки природжені гумористи – цим вони нагадують наших одеситів.
– Ага! Бажаючих сьогодні, бачу, нема. Шкода. Минулого разу вийшло двоє. Чарлі, – звертається екскурсовод до водія, – поїхали далі. Сьогодні сенсації не буде. Ось у цьому будинку... (поверніть голову ліворуч), живе дуже вродлива жінка. У неї коси до пояса. Кажуть, приїхала з Європи. Коли вона виходить на вулицю, на неї вся Америка дивиться. Хто не вірить, також може пересвідчитись...
– Тепер, – чуємо команду, – озирніться назад. Звідси "близнюки" виростають наче з води. При доброму бажанні з цих вікон водночас може вилетіти тридцять шість тисяч самовбивць. Вражаюче, скажу вам, видовище. Нижніх поверхів не враховуємо. Стрибуни звідти, як правило, залишаються каліками. Про них газети не пишуть. Тому, підлікувавшись, вони забираються якомога вище і вже тоді каменем летять униз. Якщо хтось ніколи не бачив, можу сказати, що цей вид стрибків нічого спільного зі стрибками у воду не має. Хоча на першій стадії певна схожість є,
– Цього року,– вів далі екскурсовод у тому ж веселому ключі, – з Нью-Йорка виїхало сімсот сімдесят тисяч чоловік. Сімсот тисяч зробили маленький бізнес і виїхали туди, де ще збереглась зелень і де є одноповерхові котеджі. Решта сімдесят тисяч поїхали трохи далі. Можна сказати, іншим маршрутом і в автомобілях трохи іншої марки. В народі їх називають катафалками. Всі вони, чи майже всі, покінчили з життям, дякуючи "близнюкам", Емпайр стейт білдінгу і... А втім, кількість їх могла значно зрости, коли б позаминулого року не закрили Бруклінський міст – традиційне місце для самовбивць. Жаль, на кожного ньюйорківця більше б стало свіжого повітря і менше кондинейшн.. Але, я гадаю, це тимчасове явище. Американці не потерплять ніякої деспотії. Ми вільна країна. Ї все, що американцеві хочеться, він матиме. Йому ніхто не має права щось заборонити. А як не так, то ми вийдемо на Парк-авеню з транспарантами й гаслами в руках...
– Тепер гляньте ось сюди, праворуч і трохи вниз. Ви бачите того типа? Так, ви не помилились.. Це нью-йоркський рекетир. А за рогом ресторану причаїлись його компаньйони. Вони займаються шантажем, витягують з власника ресторану гроші як заробітну плату. Рекетир зараз каже хазяїнові: якщо той перестане справно платити – то вони потовчуть на друзки коштовні сервізи з вітрин його ресторану, збути яких той ніде не зможе, бо, як ви бачите, хмарочосів мозаїкою ми не обліплюємо...
Я не встигав за ним записувати. І тепер дуже шкодую, що не прихопив було із собою магнітофона, який тут небагато коштує, бо такої техніки тут стільки, що нею при бажанні можна на Гудзоні чималеньку греблю загатити. А екскурсовод не вгамовувався. Його, очевидно, в екскурсійному бюро з самого ранку добре підкручують, і він уже цілий день працює, як заведений механізм.
– Прямо перед вами – знамениті чистильники взуття. Бос там сидить угорі – чистильник у нього в ногах. Їм, щоб вижити, треба чистити взуття швидше автомата. Якщо він того темпу не витримає, зразу опиниться за бортом тротуару. Аж он там... Погляньте вниз.. Ви бачите цю знамениту на весь світ манхеттенську решітку. На ній лежить знаменитий манхеттенський чистильник взуття. Він не витримав конкуренції отомейшн. Тепер його обігріває не любов ближнього, а теплий струмінь манхеттенського Гольфстріму, що вибивається з-під землі. Там завжди тепло. Хто не вірить, може пересвідчитись. Зупинити автобус? Бажаючих нема? А шкода, минулого разу ми мали чотирьох волонтерів. Ха-ха-ха!
Екскурсовод розреготався. Він самообслуговувався своїм гумором, якого я не назвав би таким же світлим, як комірець його сорочки зранку.
– Скажіть, будь ласка...– Хотів хтось звернутися. з наших, але екскурсовод йому не дав рота розтулити.
– Я ще не кінчив про чистильників. Вони завжди сидять у вас під вашими ногами. – Це речення у нього, очевидно, було десь записано. – І чистять так швидко, що в комп'ютері перегорають лампочки. А на ваших штиблетах виграють такі зайчики, що деякі наші громадяни від них сліпнуть. Опускають штори на вікнах. Я сам особисто бачив, як на одному черевику боса відбився Емпайр стейт білдінг, а на другому – Пан-Америка білдінт. З такими дзеркальними черевиками близько до дам, котрі носять спіднички, підходити не раджу.
Він розсміявся. Я, щоправда, в останньому реченні гумору не вловив, а може, не так його зрозумів. Але це, здається, найблискучіші зразки гумору американських екскурсоводів. Якщо хто хоче узяти в мене кілька фраз напрокат, то, будь ласка, запропоную без винагороди щонайменше тисячу. І це якась мільйонна доля з того, що я того дня встиг записати.
– Комп'ютер, – сказав екскурсовод і примусив мене покінчити із засвоєнням останнього його дотепу, – це сьогоднішній день Америки. І завтрашній. Не знаю, чим завтра він у вас займатиметься. Мене про це ще не повідомили, і відповідно я вам не можу нічого сказати, але сьогодні комп'ютер – це вам бабуся і няня, батько і дід, а найперше – мама. Комп'ютер сьогодні допомагає школярам розв'язувати задачки, писати твори на вільну тему, проявляти ініціативу й винахідливість, допомагає заучувати вірші й вивчати біблію – найкращий бестселер світу, який виходить мільйонними тиражами. Жоден американець без допомоги комп'ютера його вгризти не може. Хоч бери й розмочуй окремі сторінки у воді. Але вони не розчиняються. З міцного замісу. В окремі розділи комп'ютер вгризається. Але і йому там не все під силу. Слабенька гуманітарна підготовка. Не всі слова правильно вимовляє...
Закінчення речення я не почув. Над нами щось загуркотіло. Я від страху втягнув голову в плечі. По мосту пронеслося щось довге, розцяцьковане в червоно-буро-малиново-зелено-синьо-жовто-коричнево-чорно-брунатний кольори й полетіло, мов комета, далі ні перед чим не зупиняючись.
– Наш знаменитий на весь світ сабвей – не без гордості сказав екскурсовод. – Не тільки тим, що його збудовано в тисяча дев'ятсот п'ятому році й він має довжину півтисячі кілометрів, а й тим, що його вагони – це навчальні майстерні як для художників-абстракціоністів, так і для митців усіх у світі спрямувань і течій. Розписуються вагони фломастерами, маркерами і, звичайно, розпилювачами олійних фарб. Жоден дідько їх не відмиє. Навіть мер міста Едвард Коч. Цього року він закупив нові вагони в Японії. У японців чудесні вагони, але мають один істотний недолік – на них малювати неможливо. Меру не вдасться поставити їх на ноги. Пардон, на колеса. Ньюйорківці запротестують. У нас вільна країна. Свобода творчості гарантована конституцією США, і ми вийдемо з гаслами на Парк-авеню.
Я не спускав своїх допитливих очей з нашого екскурсовода. Все намагався дізнатися, де в нього захований той комп'ютер, за допомогою якого він говорив, мов заведений. Всі американці енергійні. Їхня працелюбність і енергійність заслуговує всілякого наслідування. Мабуть, саме тому навіть японці й китайці схиляють перед ними голови й скидають шапки. Щоправда, в Чайн-туані двоє китайців схилилися і переді мною. Але я це розцінив як данину американським джинсам й куртці, які шилися в Кореї і Таїланді, а були куплені на Манхеттені.
Ми часто на американців дивимося з такою ж цікавістю, як вони, між іншим, на нас. Але у нас більше скромності, а в них – чванькуватості. Від нас вони в захопленні й навіть цього не приховують, коли розглядають так, що вам ті оглядини здаються дещо безсоромними. Вони дивляться на вас, як на рідкісний експонат у музеях природознавства. Але про це вам можуть сказати тільки після чарки, якої у порівнянні з нашою чаркою інколи неозброєним оком не помітиш, Хіба що добряче розбавлять содовою і кинуть туди три айсберги льоду. Мабуть, це пояснюється тим, що вони активно на всіх перехрестях і фасадах чи дахах будинків разом з оголеними дівицями агітують пити й курити.
Щоправда, ні першого, ні другого дієслова не вживають.