По нерівній дорозі глухо тупотіли коні, а молодці, переговоривши все дорогою, мовчали, та й справді не мали ще слів на висловлення своїх радісних почувань. На небі світив місяць та заливав світлом пусту вулицю.
– Куди заїдемо? – спитав Попель.
– До старого Кравчика, куди ж би? – відповів Юрко. – Там, може, буде й дехто з наших: адже нині був торг!
– А може би, махнути навпростець? Брами не зачинені.
– Краще ні! – сказав по надумі Юрко. – Гошович міг збрехати, а бачиш, хоча батько мене скривдив, то таки се батько!
– Звісно, постити – каже церков, шанувати батька – Бог. Не забув ти, Юрку, наук отця Андрея, але не забув і польської науки Бялоскурського. Скажи ж но, чи був би ти два місяці сьому посудив кого о брехню?
– Що ж хочеш, брате? – усміхнувся Юрко. – Ми не в лошнівському саді…
– Лише на ляцькому гною! – докінчив Іван. – Авжеж! Хто раз туди вліз, сей удруге не полізе.
Так балакаючи, переїхали через ринок і в'їхали в улицю, що вела над Гнізну. Недалеко моста стояв дім Якима Кравчика, старого знакомого Юрка, який мав у Теребовлі заїзний дім.
Вправді, околична польська шляхта заїздила до жидів, але православна шляхта й міщани не минали Якима, коли кому лучилося бувати в місті. У вікнах заїзду світилося – знак, що були гості, і молодці пігнали коні, щоби скорше туди дістатися. Нагло побачили чотири тіні, які відлучилися від паркана, і дула двох самопалів, вимірені в себе.
– Стій! – гукнув хтось.
Але привиклі до таких стріч молодці не подалися.
– Якого біса хочете? – спитав Іван і добув пістоля.
– З дороги, злодії! – гукнув Юрко. – Ось ми вам! – Спняв коня острогами і добув шаблі.
– Остапе, се не він! – почувся голос у пітьмі.
– Стій! – повторив той сам, що гукав перше. – Коли ти не той сам, що його шукаємо, то поїдеш з Богом далі.
Аж тепер пізнав Юрко голос.
– Пробі! – кликнув. – Миколо! То ти до мене з півгака? Ну, стріляй швидше!
– Так! Але на vivat! – кликнув стрілець і, кинувши самопал, побіг до Юрка.
– Остапе, Олексію, Танасе, здорові були! – кликнув і собі Попель, злізаючи з коня.
Всі розцілувалися та стали розпитувати.
– Ви на кого засіли? – питав Юрко.
– На Зглобіцького, – відповів Остап. – Він знов показався, і ми тиждень сидимо у Теребовлі та ждемо його.
– То добре, – відповів Іван, – ось і ми вам поможемо та розкажемо ще дещо про справу небіжчика…
– Що таке, що? – стали розпитувати молодці, а очі їх блистіли у темряві, мов очі вовків.
– Багато! Знаємо убійника та його помічника.
– Хто се такий? – спитав наймолодший, Олексій.
– Бялоскурський!
– А побий його свята земля! – кликнув Остап. – Я так і здогадувався!
– Вибачте, панове! – сказав Іван. – Ви пусте вигадали стояти тут, надворі. – Ходім до старого Якима, спочинемо, а перед сном або й завтра рано розповімо все… Ага! Остапе, що ж там Маруся?
– Жде! – усміхнувся сумно Остап.
– Ну нічого! Ми вам дещо цікаве скажемо, але опісля.
Всі подалися в коршму.
Сторож, що відібрав коні від Юрка та Івана, привітав їх радісно, бач, і він знав, що Юрко покинув був хату.
– От! Слава Богу святому, що вернули, – сказав. – Старий пан мало зі світа не пішов через вас, як розказував гайдук Гриць.
– Був тут? – спитав Юрко живо.
– Ніби Гриць? Так, був та казав, що ось-ось батько вашмості, шануючи вашу "годность" та "цнотливий" рід… з глузду зсунеться.
– Але здоров батько, що? – спитав Юрко.
– Здоров, лиш казав Гриць, що нічого не п'є!
– О, коли так, то, видко, недужий! – засміявся Танас.
– Пусте! – замітив Іван. – Заїдемо домів, там будемо видіти. Злого нема, а добре веземо ми. Ходім!
Шість хлопців, як дубів, увійшло в коршму.
Остап, Микола, Танас і Олекса Цебрівські були синами небагатого, але й не убогого шляхтича з Кровінки, виховані суворо в православній вірі, бо їх батько був другом великого аскета Івана Вишенського. Мав він іще сина Гриця, але сього замордував із месті Зглобіцький на спілку з кимось іншим.
Остап, найстарший по Грицьку, любив Марусю Угерницьку, але старий Угерницький призначував не лиш сина, але й дочку на жертву своїй честолюбивості і думав віддати її за ляха.
Остап дістав гарбуза, але дівчини не забув і раз у раз приїздив крадьком до Лошнева, коли старого Василя не було дома. Мати Марта дуже його любила і радила ждати, доки не мине ляцька дурійка, що опутала її чоловіка, або доки не схоче він віддати Марусі за кого другого. В такому разі не завагала б ся була пані Марта благословити молодят навіть проти волі чоловіка. Велика, бач, була сила її духа та її віра а самостійні її думки. Було се зовсім природне, бо в часі останніх п'ятнадцяти літ вона сама була дідичем Лошнева, а чоловік її – тілько гостем. Вона не думала запропащувати дітей тілом та духом. Слухаючи слів мужа, робила своє і робила добре, слідуючи за світлими радами о. Андрея. Тому вправді сумував Остап за Марусею, але надії не тратив.
Пани Цебрівські – були се рослі хлопці, одіті в курти. На Остапі та Миколі були під сподом дротяні сорочки, а всі чотири уоружилися від стіп до голови.
Хто побачив би був сих шістьох соколів, сказав би певно:
– Не вмре Русь, не опустіє земля святого Володимира, коли такі дуби ростуть на ній.
При найбільшому столі сиділо за медом багато людей. Кільканадцять околичних хлопів, що привезли на торг пороблені на переднівку коші та бочки, сиділо спільно з міщанами, які розсілися при столі в довгих темних капотах. Між ними видніла стрійна стать молодого мужчини з підголеним чубом, одітого по-козацьки, з довгим підкрученим горі вусом та бундючною міною. Він держав у лівій руці кружку з медом. Правою розмахував у повітрі, відай, поясняв щось міщанам і хлопам.
У сій хвилі ввійшли в ізбу молоді шляхтичі. Всі оглянулися, а хлопи з острахом похапали шапки, думаючи, що п'яні мості панове розженуть на чотири вітри ликів та хамів. Козак сягнув до пояса, а господар, що також сидів при гостях, вибіг, заклопотаний, настрічу. Але коли побачив, хто се, поклонився і посадив за стіл, розпитуючи про дорогу та здоровля, а козак помітив, що міщани і хлопи відповіли лише з поважанням на "слава Богу", яке проказали прибувші, а шапки поклали назад на голови. За хвилю успокоїлося все, а господар Яким кивнув козакові головою.
– Говоріть, пане осаул, далі, – сказав, – се свої люди, коби нам таких більше.
Молодці прийнялися за їду, яку заставив Яким враз зі сином і жінкою, але вкоротці звернули увагу на козака.
– Ось ви тут, панове громада, тіні боїтеся, – говорив Олекса Коршун, бо він се саме був. – Чого? Чи з іншої глини пан, а з іншої ви?
– Все пан паном! – замітив політично старий Яким.
– Так! Воно конечно пан мусить бути і приказувати, але сим паном має бути найліпший, а не найсильніший. У вас шляхта держить усе в кігтях, а чи варта вона сього? І ви стогнете тут у сій пропасті без просвітку, без віддиху, під батогом ляцьким і татарським, а тут на сході свобода – от коли б туди подалися всі люди з воєводств, то мості панове заорали би хіба лаціною свої виссані лани та виздихали би з голоду. Зате поріс би новий ліс замість давнього, що випалили на попіл пани, жиди, німці та вірмени. І ви, панове міщани, заложили б собі містечко, де ваша воля, не виганяв би вас ніхто на передмістя, не замикав церков, не касував братств… А прийшов би за вами пан, так ви в крик, і він тихо сидів би, бо в нас на Україні сорок тисяч війська, і в нас навіть татари та турки сидять тихо…
– Ба, а кілько наших у бусурменській неволі погибає? – зітхнув один із міщан. – Ось і мій шурин пропав сьому десять літ, та й слід загув! Поїхав було в Каменець і пропав!
– Так! Татарва йде на Поділля, Волинь, Покуття, бо тут пани та польське військо. Хто його боїться? Хіба баби й діди! Але в нас хіба на уходах пропаде ловець або рибалка. У нас не те! Татари багатіють вами, а ми татарами, Москвою, ким попаде – але головно свобідною, безпечною працею, без пана та нагая!
– Хіба в вас нема ніяких панів? – спитав Олексій цікаво.
Козак глянув на стрійного вісімнадцятьлітнього хлопця і усміхнувся приязно.
– Є пани, прошу вашмостів, лиш вони не брикають, бо як коли котрому захочеться, то люди від нього тікають або козаки такого нароблять, що пан тікає. Багато в нас люду, а й землі доволі.
Олексій почервонів, коли козак назвав його вашмость паном, і немов засоромився. Козак зате глядів бистро на молодців, чи котрий не накинеться на нього за його нечувану смілість у словах. Та молодці слухали його, немов самі не були шляхтою, а Іван відізвався:
– Не бійся, козаче, нас, ми шляхта, але руська і православна… і з сеї самої глини, що й ви, а як живуть наші піддані, поспитайте.
Козак засміявся.
– Не потребуєте, вашмость, впевняти запорожця, що вода близько, коли побачить вербу. Небагато вас таких осталося, але честь вам усім! Видко, ви не вовки, коли ягнята не тікають, – тут показав на хлопів, які непевно поглядали то на козака, то на панів, не знаючи, що може вийти з їх розмови.
Але деякі з міщан, що знали Угерницького, Попеля і Цебрівських, зміркували, що запорожець і молоді паничі подобалися собі взаїмно, тому старий кушнір Гаврило підняв кружку з медом і гукнув:
– Многая літа вам, милостивії панове, за вашу ласку та серце, бодай такі на камені родилися тут, а на Запорожжі не переводилися такі соколи, як ви, осауле!
Всі випили на славу, молодці почулися також своїми у крузі сих простих людей, а козак, говорячи міщанам про запорозьке дозвілля, звертався до них з усміхом, немов їх саме намовляв до втечі з-під польського ярма.
– Чого вам боятися панів? – говорив. – Ось бачите, і в нас пустиня на ріці Тясмині. Ліс-праліс, чудові луги, води, звірини, птиці пропасть. Се край, де за десять літ торговлею з Кримом та Запорожжям можна заробити чимале майно. Козаків усюди повно, небезпеки нема. Татари хіба пов'язані трапляться. І що ж? Все те має якийсь пан, а як його там, чорт знає. Прийде, побачить, то втіче, а не втіче і начне давити сих, що вже осіли, то вони втічуть.
Юрко усміхнувся.
– Ви відки знаєте мого тата? – спитав.
Козак зчудувався.
– Кпите, вашмость?
– Ні, козаче! Тясмин – се земля мого батька. Чи се Справді такий гарний край?
Козак засміявся.
– Га! Недаром свербіла рука до земляка! – крикнув. – Здається, що ні ви, ні від вас ніхто тікати не стане.