Однак з'ясовувати не стала. — Тобі, звичайно, не зрозуміти цього...
— Я зрозумію що завгодно, — самовпевнено відповіла я. — Кажіть.
— Що казати? — зітхнув художник. — Дивись сама.
На картині було змальовано бій. Наші морячки увірвалися в фашистський окоп. З бліндажа вискакує переляканий фашистський офіцер. Із пістолетом у руці. Кремезний моряк з перев'язаною головою зчепився врукопашну з ворожим кулеметником. Один із матросів умирає. Його товариш б'є багнетом фашиста, який щойно прошив умираючого чергою з автомата. Кілька моряків уже опинилися в другому ряду траншей... Проте сили там нерівні.
Картина була величезною — щось із десять різних сцен — і розглядати її можна добру годину. Не знаю, що там сказала б про неї Леся, але в мене це полотно одразу викликало захоплення. Не довго думаючи, я так і сказала художникові. Та він тільки розпачливо всміхнувся мені.
— Природності нема, людинко, природності... І психологічні характеристики невиразні... Навіть я це розумію. Хоча ніякої спеціальної освіти не маю. Любитель-самоук. І навіть не приховую цього. А покажи її по лотноїдам-критикам... Обскубуть мене, разом із моєю картиною, як райську пташку...
Я на мить спробувала собі уявити, як вони "скубтимуть" Колаша і плечі самі собою пересіпнулися від обурення.
— Ніколи не показуйте свої картини людям, які на них не тям— ляться, — глибокодумно порадила йому. — Я, наприклад, завжди так роблю.
— Ага, так, минулого разу ти сказала, що теж пробуєш малювати. Принесла б хоч один малюнок, глянув би.
— Це була не я.
— Справді? — Художник вражено дивиться на мене, а потім починає мацати руками навколо себе, відшукуючи окуляри. Проте лежали вони не на підлозі, а на стільці. Я люб'язно подала їх. — Дивно. Ви такі схожі...
— Ми геть не схожі, — безжалісно перебиваю Григорія Вікторовича.
— Так-так, кожна — особистість. Але тебе ця штука не зваблює? — кивнув у бік мольберта.
— Ні.
— Щаслива людина, — зітхнув художник-самоук. — Або, навпаки, нещасна. Все залежить від того, як на це поглянути.
— Зате пишу вірші. Але теж не читаю тим, хто на них не розуміється.
— Вірші? — недовірливо глянув на мене художник. — Ну, ну... У кожного своє. — Він був у сорочці з погончиками, яка колись давно, напевне, була кольору хакі, але тепер на ній залишилися мазки пензлів, що лежали в ящику, на мольберті і просто біля його ніг, демонструючи фарби всіх кольорів. Мабуть, він був страшенно неуважний і нехай дякує долі, що після кожного такого мазка ніхто не читає йому нотацій. Мені б такого не пробачили.
Проте ні борідки, ні строкатої хустки на шиї, як у єдиного знайомого мені художника, Артура Кончевського, з сусіднього будинку, у Григорія Вікторовича не було, і тому в моєму уявленні він поставав ким завгодно, тільки не художником. До того ж, він уже досить старий, а художників я чомусь завжди уявляла собі молодими, як ті, що вічно товчуться у Кончевських.
— Але знаєш, що я тобі скажу? Картину має право дивитися кожен, хто забажає. Мистецтво повинно бути загальнодоступним. — Тільки тепер він підвівся й увімкнув електричну кавоварку. — Відтоді, як картина завершена, вона перестає належати художникові. Як поетеса, ти повинна розуміти мене.
Мені сподобалося, що цей літній, сивоголовий (у нього було довге й густе, сріблясто-сиве волосся) чоловік назвав мене "поетесою" і взагалі розмовляє зі мною, як з дорослою.
Поки він набирав води у кавоварку, я поступово оглядала майстерню. Тут було, мабуть, із п'ять десятків картин. Одні ще не закінчені, і деякі з них художник, можливо, ніколи й не закінчуватиме, інші вже готові, залишалося тільки вставити їх у рами... Я затримувалася біля кожної з них і уважно розглядала. Майже всі вони були про війну: висадка десанту моряків, бій за фортецю, знову бій і знову неподалік фортечного муру (то ось чому він ходить з мольбертом до фортеці!), валка возів з пораненими партизанами — на лісовій дорозі; бій підводного човна з фашистським кораблем і літаками. Човен чомусь не під водою, мабуть, щось там у нього вийшло з ладу і він змушений був прийняти бій на поверхні...
Не знаю, що там думають про всі ці картини критики, але я була в захваті. Та коли підійшла до вікна й глянула на красиву, залиту сонячним сяєвом затоку річкового лиману, посеред якої застиг човен із блакитним вітрилом, то раптом подумала: "Дивна річ. Цей чоловік живе в наймальовничішому куточку містечка, на березі лиману, а малює увесь час тільки війну. Невже йому ніколи не спадало на думку намалювати краєвид, який відкривається з вікна майстерні?"
— До речі, як тебе звуть, людинко? Бо ми так і не познайомилися.
Я назвалася. Й одразу ж пояснила, хто я і чого навідалася сюди. В такій ситуації краще одразу запобігати всім можливим запитанням.
Мені здалося, що, дізнавшись про причину мого візиту, художник просто розгубився. Але в тому, що він відмовиться від нашої допомоги — я вже не сумнівалася. Адже говорив про неї так, ніби його особисто це не стосується.
— Тут до мене навідувалося дівча. Пробач, людинко, не пригадую, як його звали. Але дуже схоже на тебе, хоч це тобі й не подобається. Всі ви схожі, наче опеньки, — розсміявся він, мабуть, тішачись тому, що вдалося знайти вдале порівняння.
— Неправда, — ввічливо обурилася я. — Це до вас приходила Леся Журавська. Ми дружимо, але нічого спільного у мене з нею нема.
Не знаю, як кому, а мені страшенно не хочеться, щоб хтось у світі виявився схожим на мене, або я — на когось. Якби в мене була сестра— близнюк, то хтозна, як би я це пережила.
— Он як! — завмер Григорій Вікторович із кришкою від кавоварки в руці.
— Давайте я заварю вам каву.
— Ти хіба вмієш?
— Зараз у нашому класі епоха вузької спеціалізації. То я спеціалізуюся на каві...
— Ти диви! Й до цього дійшло? Але каву я все ж таки заварю сам. Цей святий напій кожен повинен готувати собі сам, під свій характер.
Йому б зійтися з моїм дядечком Кирилом. Той теж ставиться до кави, як до живої води. Ая, чесно кажучи, терпіти не можу цієїрідини.
— Е-е, тільки не думай підмітати тут, — знову занервував художник, бачачи, що погляд мій затримався на обскубаній мітлі, яка стояла у кутку біля дверей. — Бо дівча, що приходило сюди, одразу ж схопилося за неї.
— Зараз тут, може, й не варто прибирати, — змилостивилася я, — але на першому поверсі давно час. Ми з дівчатками навідаємось сюди завтра. Ви працюватимете собі в майстерні і нічого не бачитимете. Через півгодини буде ідеальна чистота.
— Хочеться вам займатися цим! — стенув художник гострими, як крила старого птаха, плечима.
Коли ми спустилися на перший поверх, я зізналася, що зазирала до кімнати, в якій багато портретів, і поцікавилася, хто ті люди, що зображені на них.
Перш ніж відповісти, художник мовчки відчинив якусь комірчину, про існування якої навіть важко було здогадуватися, й увімкнув світло. На стелажах і просто на підлозі стояло ще щось із двадцять портретів. Чоловіки були хто в пілотці, хто в шапці з червоною стрічкою, хто в офіцерському кашкеті. Запам'яталася мені й дівчина, золотаве волосся якої вибивалося з-під білої косинки медсестри.
— Хто ці люди, питаєш? Тут, людинко, ціла історія, — він так і продовжував називати мене "людинкою", але мені це чомусь подобалося. Хоча іншим я б цього, звичайно, не стерпіла.
— Мабуть, насправді цих людей не було — ви їх просто вигадуєте?
— Так, тепер іноді здається, що вигадую. Що обличчя їхні наснилися, а може, їх слід вважати плодом моєї уяви. Проте існує одна річ, яка завжди розвіює мої сумніви й примушує повірити, що колись я жив серед цих людей, співав з ними біля партизанських вогнищ і так само, як багато хто з них, мало не загинув, оточений фашистами у невеличкому ліску біля Південного Бугу.
— Отже, всі вони воювали разом із вами?! Ви були в партизанському загоні?
— Так, ці люди були партизанами. Я потрапив до них у сорок третьому, навесні. — Колаш висунув шухляду столу і вийняв звідти товстий зшиток. Я одразу звернула увагу, що обкладинка його зовсім нова і схожа на палітурку книжки, а листки старезні, вижовклі, з зів'ялими пошматованими краями. Видно було, що Григорій Вікторович переплів їх зовсім недавно, намагаючись врятувати від цілковитого руйнування. — Ось цей зошит і не дає мені забути жодного з людей, які зображені на моїх портретах.
На першій же сторінці я впізнала медсестру, яку бачила на портреті. Давній малюнок олівцем геть вицвів, то Колаш навів його потім фломастером, але сліди олівця все ще було взнати. Інші обличчя теж здавалися мені знайомими, хоча в зошиті зображені вони були не так вправно, як на картинах. Напевне, тоді Григорій Вікторович ще тільки вчився малювати.
— Ні, — немовби вичитав мої думки Колаш, — справжнім художником я так і не став. До самого виходу на пенсію працював ліка— рем-стоматологом. Але й не малювати теж не міг. Вся річ у тому, що я пообіцяв їм: "Залишуся живим — обов'язково намалюю портрети всіх вас". Я був єдиним у загоні, кого тягло до малювання, а вони — прості, щирої душі люди — вважали мене неабияким художником й охоче позували. Звичайно, я цим пишався. А з часом виявилося, що я — єдина людина, яка здатна відтворити їхні обличчя, їхні образи, показати їх такими, якими ці люди запам'яталися мені. Адже фотоапаратів у нас не було. Кінокамери до наших лісів теж не пробивалися. Ось так, людинко.
— У вас гарні картини, — сказала я. — Якби їх виставити в школі, вони сподобалися б геть усім. Такі картини не можуть не сподобатись, — додала я для певності, бо побачила, що на обличчі Колаша вимальовується водночас і подив, і вдячність. — Адже ви не проти, щоб портрети побули якийсь час у нашій школі?
— Ці питання, людинко, так не вирішуються, — зніяковіло розвів він руками.
— Я знаю, як вони вирішуються. Поговорю з нашим учителем малювання. Можливо, він навіть погодиться прийти до вас завтра, разом із нами. Це вам не якийсь там полотноід, а справжній учитель малювання, і добре знається на живописові.
— Моє малювання не варте такої уваги, — ще більше зніяковів художник.
Якось вранці Вадик ошелешив мене новиною: "Проект готовий!"
До мене вже дійшла чутка, що він нібито готовий, але все одно повідомлення Вадика вразило мене так, ніби я щойно дізналася про існування життя на Сатурні.
— Це не просто проект, це...