Потім переводить погляд на камінець і нічого не розуміє. Я й сам не дуже замислююся над тим, що намолов йому.
— Що, не подобається? — врешті-решт удаю з себе ображеного. — Тоді повертай.
— Та ні, — ховає руку з камінцем за спиною і, на всяк випадок, підводиться з лавки, щоб будь-якої миті втекти.
— Тоді поклич Віку.
— Не буду кликати її, — похмуро відповідає Васько.
— Даремне. Покличеш її — так і помиритеся. А я поговорю з нею, щоб дала тобі фарби і два аркушики з альбому.
— Три, — уточнює Васько.
— Жаднюга ти. Біжи клич, там побачимо. Тільки не кажи при батькові та матері, що це я кличу.
— Що я, маленький? — востаннє шмигає носом Васько, підморгує мені і втирає кулаком носа. — Про фарби не забудеш?
— Закон гір, — кажу я.
Васько зникає, а через кілька хвилин у дверях хати з'являється Віка. Вона здивовано дивиться на мене. Я стою біля хвіртки і теж здивовано дивлюся на неї. Думав, що не вийде.
— Що сталося? — неголосно запитує вона.
— Нічого, — кажу я і навіщось шарпаю хвіртку, наче ніяк не можу відчинити її.
— А де всі інші?
— Всі інші вже на озері.
— А що там?
— Спливла турецька галера. З прикутими до палуби невільниками. Потрібні лоцмани. Без тебе не обійдеться.
Віка показує мені язика і зникає. Але я чекаю. І справді, хвилин через десять вона знову з'являється. Цього разу — в короткому джинсовому платтячку, в якому завжди ходить на наш сільський пляж біля рибальської гавані.
— Ти чого? — знову запитує вона, побачивши, що ніде поблизу нікого з хлопців нема.
— За цукеркою прийшов.
— Саме вчасно. Але про тебе потурбувалися: з'їли за твоє здоров'я.
Ми, не змовляючись, рушаємо до озера. Я озираюся. Васько висунувся з-за хвіртки і піддивляється. Проте вдаю, що не помічаю його, не хочу тривожити Віку.
— А я знаю, чому ти не підійшов тоді.
— Нічого ти не знаєш.
— Філ і Коржань підійшли, а ти ні.
— Треба було провідати діда.
— Філ теж сказав мені так. Але я не повірила. Давай чесно. Ти навмисне показав, що тобі байдуже: перемогла Віка у конкурсі чи ні?
Я мовчу. Дивлюся на обрій і дуже хочу, щоб там з'явився якийсь корабель. Тоді можна було б дивитися на нього і мовчати. Обом. Але корабля нема. Тільки праворуч, серед степу, зблискує срібляста куля бака для пального, проте привертати до нього увагу Віки мені не хочеться. Вона— бо добре знає всю історію з "літаючою тарілкою", отже, з мене досить.
— Я побоювався, що гордуватимеш мною, — чесно сказав я.
— Чого б це? — Віка запитала це зовсім тихо й уважно поглянула на мене. — Чому ти злякався цього?
— Та так, — стенув я плечима. — Хочу, щоб ми лишилися друзями.
— Хіба ми колись були ворогами?
— Ти не розумієш мене. Ми всі друзі. Але мені хочеться, щоб ми були особливими.
Віка чомусь червоніє і вмовкає. А я остаточно сміливішаю і беру її за руку. Віка на мить зупиняється й зазирає мені у вічі. Але все це триває лише мить. І ми знову йдемо понад озером, аж туди, де видніється кілька острівців, крайній з яких — Козацький. Щасливий острів щасливого робінзона Тороча.
Я цілком випадково озираюся і бачу, що віддалеку за нами скрадається Васько.
— Вистежує? — сміється Віка, не озираючись. — У нього така натура.
— Може, прогнати його?
— На сьогодні йому вже дісталося. Сама дивуюся, як це я не стрималася. Але я зовсім легенько. Це він такий плакса.
Я ще раз обертаюся і махаю Васькові кулаком.
— Не звертай на нього уваги. Набридне тюпати за нами й повернеться. Он, дивись, корабель! Знаєш, я ніколи в житті не каталася на великому кораблі. Все на човнах та катерах.
Я теж не катався на великих кораблях, але чомусь соромно зізнатися в цьому. Тому змовчую. Піднімаємося на пагорб і стежимо за рухливою цяткою на горизонті. Там, на кораблі, мабуть, не бачать нас. Та й що їм до двох постатей на пагорбі? Адже вони не мріють постояти тут.
— Ти будеш художницею, Віко?
— Не знаю. Навіть уві сні я бачу картини. Уявляєш: не малюю їх уві сні, а просто бачу. Картини, які нібито я сама намалювала. Й іноді на них якісь істоти з космосу. Деякі з них я потім вранці малюю.
— А коли ти станеш відомою художницею, до села ти вже не повернешся, — з сумом кажу я.
— Коли це ще буде, — сміється Віка.
— Все одно буде, — стою на своєму.
— А ти хотів би, щоб я лишилася тут? Назавжди?
— Ні. Тоді ти не станеш художницею. Для цього треба вчитися.
Віка зупиняється й легенько штовхає мене плечем. Я здивовано дивлюся на неї і не розумію, що сталося. Тоді вона грайливо штовхає мене ще раз і тільки тепер я пригадую, що коли ми були зовсім мали-
ми, то ходили цим берегом, штовхаючи ось так одне одного. Я штовхаю її, вона мене... Ми сміємося і так, підштовхуючи одне одного, біжимо до піщаної коси, за якою починається архіпелаг острівців.
— А завтра ти їдеш до табору, — раптом згадала Віка, зупиняючись біля велетенського каменя, що випинав з коси.
— Завтра ми обоє їдемо туди! — кричу я.
— А я — з сестрою, до міста, — сміється вона і починає витанцьовувати довкола мене. — Там мені вручатимуть приз за перше місце в конкурсі.
— А табір?
— До табору приїду через три дні. Коли тобі вже набридне там.
— Цілих три дні я відпочиватиму від бридкої і нудної Віки Бере— женко! — знову кричу я, і так, у шортах, забігаю в озеро.
— А я цілих три дні сумуватиму за тобою, — спокійно каже вона.
Вже з острівця я бачу її в купальнику. Вона стоїть на камені, заклавши руки за голову. І мені здається, що це я бачу її на картині якогось старожитнього художника. Я лягаю на гарячий пісок і так, лежачи, милуюся нею. Красивою дівчиною на далекому-далекому березі.
Може, там, у таборі, мені три ночі підряд снитиметься ця картина, і снитиметься так, ніби я сам її намалював.
34
Я прокидаюся від голосного іржання коня... Спочатку здається, що це мені причулося, але іржання повторюється. Воно долинає до мене через відчинене вікно.
— Мурзай! — кричу я. Зриваюся з ліжка і, миттю перемахнувши через підвіконня, вибігаю на берег річки. На тому боці, на пагорбку між річечкою і садом — мій кінь. Він басує і, мабуть, ще не бачачи мене, заклично ірже.
— Мурзай! Мурзай! — знову кричу я, вибігаючи на кручу.
Тепер він помітив мене, радісно заіржав і заходився правити свій танок над самою вирвою. Я не знаю, як він опинився там. Може, втік зі степу від батька, який взяв його на вівчарування, а може, вирвався з рук конюха... Головне, що я знову бачу його танець і розумію: кличе мене. Я і батько багато разів під'їжджали ним до хати, отож тепер він прибіг, щоб кликати мене в степ.
Розчулений такою щирістю, я кидаюся в річку і пливу на той бік. Там, за річкою, править свій танок мій степовий кінь...