Міський голова розумів, що з цими людьми його ніщо не пов'язує, окрім суто службових відносин. Інша глибока порожнеча зяяла у стосунках з тими, хто мав би бути йому рідним і близьким. Після смерті матері ніби обірвалася пуповина, яка ще міцно тримала його з ними. Батько з космічною швидкістю віддалився на недосяжну висоту, замкнувшись у собі. Дружина й далі жила у своєму вчительському світі, віддаючи школі не лише робочий, а й вільний час. Що стосується Соломії, то він ніколи не міг достукатися до неї. Мабуть, це почалося ще з її народження. Можливо, накручував себе, а може, інтуїтивно відчував, що донька насправді має іншого батька. З роками розумів, що Соломія подібна на маму, – і це рятувало ситуацію, не доводило до відкритих скандалів з цього приводу чи навіть до остаточного розриву з дружиною. Але кожна дитина бере щось не лише від матері, але й від батька. "Свого" в Соломії він не бачив, не відчував. Сíм'я і дух чужого чоловіка сиділи в ній і гнітили його. Лише дружина могла сказати правду. Але за двадцять три роки спільного життя вони жодного разу не зачепили цієї теми.
6
Марина збирала свої речі. Над нею насідала свекруха, яка мовчки за цим спостерігала. Треба було витримати цю екзекуцію. Дивувалася сама собі, чому раніше цього не зробила. Треба було піти до мами, як тільки Андрій поїхав на полігон.
Свекор дивно мовчав. Він уважно спостерігав за Мариною, думаючи, що вона зараз розповість його дружині, що тоді насправді сталося між ними. Але невістка лише декілька разів з-під лоба зиркнула на нього.
Вдома вона теж нічого не сказала мамі про причину свого переселення. Іванна Степанівна уважно дивилася на неї, але нічого не могла зчитати з її обличчя. Здавалося, її мрія здійснилась, і Петрик з Павликом тепер будуть поруч, але радість ця була неповною.
Коли зателефонував Андрій, Марина намагалася зберігати олімпійський спокій, і, здається, це в неї вийшло. Вона нічого не сказала про те, що переселилася до мами. Але того ж вечора чоловік зателефонував удруге, бо вже отримав достатньо інформації від своєї мами. Замість того, аби розпитати, в чому причина її такого поспішного переселення, накинувся на неї мало не з лайкою. Марині було боляче, що Андрій так поводиться з нею. Затялася, зціпила зуби, але вирішила не розповідати йому правду.
Проплакала всю ніч, а над ранок розболілася голова. Мама змусила її поміряти температуру. Понад 38 градусів. Дала якісь пігулки, що були вдома. Звісно, на роботу не пішла, а Іванна Степанівна з великим задоволенням повела внуків до дитячого садочку.
7
Крига скресла. Маші стало легше від того, що олігарх знає про її вагітність. Відкрилась йому, що не знає від кого народжуватиме дитинку – від дяді Вови чи полковника ФСБ. "Добре, що народжуватимеш", – подумав олігарх. І хоча кожну ніч вони тепер проводили разом, інтимні стосунки для них, здається, не мали визначального і вирішального значення. У нього занепадала чоловіча сила, Маша втрачала будь-який інтерес до сексу. Здається, навіть найгарячіший чоловік тепер не зміг би розбудити її після стресу, перенесеного від дяді Вови і полковника ФСБ. Вони одне одному про це не говорили, але виходило на те, що майбутню дитинку Маші виховуватимуть разом.
Прийшло повідомлення про смерть матері Маші. Прийшло пізно – вже три дні як поховали. Вона би все одно не поїхала. Боялась. Думала, що на кожному кроці на неї чатуватимуть ефесбешники, які нахабно її схоплять і повезуть чи до дяді Вови, чи до полковника ФСБ, в залежності від того, чию групу інтересів вони представляють.
Маша абсолютно нічого не відчула, коли дізналася, що мами нема. В душі поселилася порожнеча. Нічого не хотілося робити. Якби хтось запропонував покінчити життя самогубством – зробила б, не задумуючись. Але ніхто не пропонував, а сама не додумалась.
Вона лише знала, що вагітна, але дитинка в животі ще не виявляла себе жодним чином. Узагалі все, що з нею відбувається, Маша вважала нереальним, Ніби дивилася фільм про когось, але це не зачіпало жодної струни в її душі.
Олігарх мав доньку на рік молодшу, ніж Маша. З дружиною у нього були вільні стосунки. Здається, до офіційного розлучення в них справа не дійшла, хоча вже декілька років разом не жили. Маша не розуміла, яким у неї буде життя з олігархом. Вона взагалі вже нічого не розуміла в цьому житті.
8
Дрогослав облетіла звістка: повернувся Василь Стецюк, якого вважали зниклим безвісти. З'ясувалося, що він перебував декілька місяців у полоні сепаратистів, але йому дивним чином вдалося втекти.
Дружина Василя була однокласницею Марини. Вона бачила Галю декілька разів на вулиці після зникнення чоловіка. Та про щось розмовляла з нею, але завжди думала про щось своє, ніби була несповна розуму. З поверненням чоловіка ситуація мало в чому змінилася. Здавалося, що це не її чоловік, просто Бог почув її молитви і вирішив когось послати замість Василя.
Та й Василя годі було впізнати. Став уже помітно сивим, запустив бороду й вуса, начепив окуляри. Куди й ділася його веселість! Тепер сумно дивився на все, що відбувалося навколо, мовчав або говорив декілька слів, якщо в нього про щось запитували.
Сусідський хлопчик привселюдно назвав його зрадником і авторитетно пояснив навколишнім, що справжні солдати в полон не здаються. Василь нічого не сказав і мовчки пішов додому. Відтоді його рідко можна було побачити на подвір'ї, хіба що сміття виносив до баків.
9
Родіон Віленович Канигін на "Об'єкті № 17" був під номером 12 із 898 зареєстрованих. З цього можна було зробити висновок, що він прибув з першою партією. Канигін належав до першої категорії. Значить, з ним особисто працював полковник ФСБ. Погано працював, бо не запам'ятав в обличчя Родіона Віленовича Канигіна. Слабкою втіхою було те, що таких, як Канигін, у нього було ще 77 осіб. Отже, нічого видатного в нього не було. Сексот як сексот. Зірок з неба не хапав. Його донесеннями, офіційно оформленими, можна було скористатися за призначенням – на параші. Але з кимось працювати треба і хоч щось документувати – теж.
До сьомого жовтня, дня народження Путіна, Канигін був на "Об'єкті № 17". Полковник ФСБ особисто його бачив. Тепер, дивлячись на фотографію в його справі, розумів, що це був саме Канигін, а не хтось інший. Після сьомого жовтня зник – ніби розчинився у повітрі. Ув'язнені з його бараку не знали, де шукати Канигіна. Вони в один голос стверджували, що подумали, ніби його відправили до карцеру. Так було вже не один раз. Ось викличуть чоловіка до когось із начальників, він з'явиться чи через добу, чи через три, чи через п'ять, чи через тиждень, чи через десять діб – в залежності від того, яку міру покарання йому призначать. При цьому ніхто не вважав за необхідне пояснювати ув'язненим, чому і куди зник їхній товариш по нещастю.
Майже анекдотичним виглядало те, що пайку на Канигіна приносили двічі на день, хоча самого Родіона Віленовича не було. В'язні порівну ділили його харчі між собою, тим більше, що обіду їм не давали, щиро вважаючи це зайвим навантаженням на шлунок.
Для полковника ФСБ убивчим було те, що генерал швидше за нього дізнався про зникнення Канигіна. Він викликав начальника особливого відділу до себе і дав волю емоціям, нарешті висловивши все, що про нього думає. Полковник ФСБ, мов школяр, тримав руки по швах, стояв з низько схиленою головою і не смів глянути генералові в очі. Один лише дзвінок шефа до Москви – і кінець його кар'єрі, а то й сам стане в'язнем якогось подібного "об'єкту", тільки не під сімнадцятим, а якимось іншим номером, де тримають людей його категорії. Хоча сфера нагляду за в'язнями була цілком у компетенції полковника ФСБ, але генерал добре розумів, що якщо звістка про зникнення Канигіна долетить до Москви, це рикошетом вдарить і по ньому. Пригадають йому колишні гріхи і резонно зауважать, що далі Сибіру посилати нікуди. Ось тобі пістолет, а в ньому одна куля. Далі сам знаєш, що маєш робити. Тому він дав полковникові ФСБ двадцять чотири години, щоби знайти Канигіна, – живим або мертвим. Той блискуче впорався із завданням. Через неповних дві години Канигіна знайшли із розкроєним черепом. Тепер полковник ФСБ розумів, що став вічним боржником генерала.
10
Батько помер уві сні вночі. Потім дружина казала, що крізь сон чула глухий стогін, але не надала цьому жодного значення.
Міський голова відчував себе ображеним. Батько залишив його віч-на віч з проблемами. Що тепер робити з цим компроматом і десятьма тисячами доларів?
Закрутився звичний похоронний механізм. Міський голова відчував себе змученим, але не тому, що майже не спав. Навколо нього по хаті сновигали люди, яких він не знав й про чиє існування навіть не здогадувався. Від одних із них йшло тепло, але якесь важке, готове спопелити все навкруги. Від інших віяло холодом, потойбічним, космічним, і здавалося, що може зупинитися серце.
Міський голова всерйоз очікував, що саме зараз хтось скористається компроматом на батька, збезчестить назавжди його і родину. Адже не в одному екземплярі існує документ про співпрацю тата з репресивними органами. Гнав від себе цю вайлувату думку, розуміючи її надуманість і безперспективність, але вона вперто торувала собі путь до його бідної голівоньки.
Увесь цей час біля Соломії крутився якийсь чоловічок. Десь він його бачив, але де саме – не міг пригадати. Видавався йому надійним і позитивним. Здається, це саме те, що зараз найбільше потрібне Соломії.
На самому похороні його погляд вихопив Дзвінку. Міському голові здавалося, що вона прийшла сюди спеціально, аби тільки побачити його. Бо що, справді, їй до його покійного батька? Коли б на неї не подивився, вона уважно вивчала його. Ніби хотіла переконатися, чи змінився він і чи можливе повернення до колишніх стосунків між ними.
11
Андрій не знаходив собі місця. Він розумів, що неспроста Марина з синами пішла від його батьків. Але, не знаючи справжньої причини, приписував це тому, що дружина знайшла собі коханця. А тут ще одного разу зателефонував посеред дня і почув від її мами, що донька спить. Ніколи раніше ніхто не брав її телефону до рук. Мабуть, забула його вдома, пішла на гульки, а мама покриває розпусницю. Чи, може, загуляла вночі, а тепер відсипається.