Він щось сказав – але тоді я ще не розумів людської мови.
Кота, як довідався я трохи пізніше, називали Абреком, й називали заслужено. Не було на всій вулиці більшого забіяки, й кішки ховали від нього кошенят, як миші від нас ховаються. Людської мови він теж не розумів, принципово! До людей не підходив, гладити не давався, а всю їжу крав. Теж, мабуть, принципово.
І ще – був страшенно злопам'ятним. Не минуло й години, як дехто з нас відчув це на собі. Цього разу я його не чіпав, більш того – навіть і не бачив. Просто щось важке й сіре гепнуло мені знову ж таки на карк, вгородило зуби…
Ні, цього разу Абрек сам утік, лишень-но господар вигулькнув на мій крик із хати. Відбіг метрів на сорок, присів й загарчав одночасно на мене та на господаря – мовляв, я до вас ще доберусь!
Не дібрався. Невловимим, буквально котячим рухом господар підібрав уламок цеглини й пожбурив його… ой, летить… ой, що зараз бу… нннняяяяв!
Влучив. Точнісінько в спину влучив, бідолашного Абрека аж по асфальту розплющило, мені аж його шкода стало.
З того часу він обходив наш дворик якнайдалі, а я запідозрив, що господар теж кіт, просто дуже великий. А що — своїх кошенят захищає, молоко п'є, рухається тихо й плавно, а що вони з господинею, буває, влаштовують! Ну точно коти!
Вечорами я тихенько (господиня не завжди й прокидалася) залазив поміж ними й так само тихенько муркотів. Здається, господареві це подобалося.
Але майже кожного ранку він десь зникав. Як правило – на весь день, але бувало, що і на кілька. Бувало також, що вночі пронизливо верещала якась штука, що він завжди тягав з собою, й господар зникав вночі.
Одного разу він зник так надовго, що я вже й злякався.
Господині ті зникнення теж не подобалися, вона, бувало, шипіла (кажу ж вам, люди – ті самі коти, лише трохи більші), а бувало, й гарчала. Бувало, на господаря, а бувало й на мене, хоча, здавалося б – я тут до чого? Я, коли й зникав, то геть ненадовго – максимум, на ніч. Сусідська кицька була гарненька, але ж там не годують!
Прийдеш, бувало, втомлений, аж з лап падаєш… а в мисці нічого нема. Ну як тут не нявкнути? Й зовсім не обов'язково жбурляти капцем, я вам скажу…
Господар, бувало, теж повертався втомлений, й подряпаний теж, й так само падав на застелене ліжко та засинав – й зовсім не обов'язково було йому так бубоніти у вухо про якісь гроші, меблі, ремонти. Що воно за ремонти? Живуть усі нормальні коти без ремонтів, й нічого.
Коли господиня зникла надовго, я спочатку й не здивувався. Трохи нетипово, як для кішки – але буває. Я теж, бувало, приходив до чорно-білої Мурки – а її нема, натомість сидить Абрек й демонстративно на мене не дивиться. І я на нього теж. Так і сидимо, хвостами один до одного. Довго-довго, аж доки Мурка не з'явиться. Вона, бачте, молоко пила.
Я чекав довго-довго, але господиня так і не з'явилася. Що ж, можливо їй там теж налили молока, а це справа поважна.
А от господарю явно почали наливати замість молока якоїсь гидоти, від якої з рота смерділо так, що навіть мені чхати хотілося. Й рухи його стали менш котячими, а якимись невпевненими. Й так тривало цілісіньку зиму, а це, я вам скажу, не найкраща пора.
Знаєте, як страшно і холодно нудьгувати самому у порожній хаті? Й харчу повна миска, й вода у відрі, щоб надовго вистачило, а все одно – страшно.
Але коли повертався господар, я спав у нього на грудях й світ здавався не таким ворожим.
Навесні, зникаючи надовго, господар лишав мене на вулиці й говорив щось на кшталт: "Про всяк випадок, сподіваюсь, даси собі раду". Не знаю, хто така рада, але ночувати на дереві виявилось досить приємно. Романтично та екзотично!
Хоча в господаря на грудях, звісно, приємніше.
А ще він збудував собі якусь дивну штуку із старих покришок й, коли надовго лишався дома, грався – достоту як кошеня. Сідав за нею, перестрибував, перекидався в повітрі, й все те – тримаючи у руці щось схоже на осоружну мобілу з гидотним звуком, лише більшу та важчу. Уявляю, наскільки гучніше вона мала б деренчати! Добре, що я ніколи того не чув.
З виконанням одного стрибку господар мав певні труднощі, хоча, здавалося б, ну що тут складного? Пригнувся, присів, притиснувся до перепони, а потім – ррраз! Вгору, перекинувшись через голову, падає на лапи, й вперед! Я навіть показав як це краще зробити, господар зітхнув й мовчки показав мені лапи. Для стрибка він чомусь використовував лише дві, а одну із передніх навіщось зовсім виводив з гри тією металевою цяцькою. Дивина! Нащо вона йому, кігті значно кращі за будь-які залізяки!
Але цього я пояснити йому не зміг.
Можливо, й пояснив би, але не встиг. Одного вечора завила-заверещала мобіла, господар схопився й звично вже пропав. Лише затримався на секунду, насипавши мені повнісіньку миску корму. Дивно, за що б це? Можливо, сьогодні я мав особливо пухнастий вигляд й дуже вже муркотів?
Я розкошував біля миски три дні, а потім харчі скінчились.
На п'ятий день господаря все ще не було.
І на шостий теж.
І навіть на сьомий.
Знічев'я я спіймав мишу і з'їв.
На дев'ятий день відчинилися двері, я кинувся назустріч – й закляк, бо замість господаря в хату зайшла якась жінка, сіла на табуретку біля вікна й заплакала. І це замість того, щоб мені корму насипати!
Я нявкнув – обережно, бо хтозна, як вона ставиться до котів, та й капці поблизу стояли. До них справа не дійшла, але до харчів – теж.
Втім, харчі – то справа десята. Не пройшло й півгодини, як трапився горобець, а потім я набив пику Абрекові й відігнав його від бляшанки, у якій налипло трохи рибних консервів.
Ночував на дереві, біля хати… але господар все одно не прийшов.
Я заліз на дах – але й з даху його не було видно.
Дивина! Втім, він у мене – дорослий кіт, не трьохмісячне кошеня. Сам знає, що робити, й вміє робити все. Майже як я. От лишень із стрибками трохи відстав, ну так воно несуттєво. Не найпотрібніше в світі уміння. Кінець кінцем, у більшості випадків він таки приземляється на лапи, хоч як би його крутило в повітрі; сподіваюсь, і цього разу залізяка у лапі йому не завадила.
Я знаю — кінець кінцем він повернеться, вижене чужих людей з двору, наллє молока в моє персональне блюдечко, а потім ляже й покладе мене зверху. І всю ніч я буду мурчати, а він знову ласкаво назве мене маленьким сірим негідником.
Хто б мені підказав, що воно значить?
24.02.08
ВІДПУСТКА
На душі було так само, як і надворі — сіро та холодно. Надворі було ще й вогко, але душа моя висохла багато років тому. Висохла й зачерствіла. Може б і скам'яніла, та просто не встигла.
А надворі — о, там було мокро. Три дні морозів та завірюх; снігу насипало стільки, що завмер у нерухомості весь Київ; десятки замерзлих; снігові брили, що звисають мало не з кожного даху... а потім рррраз! — і все це неподобство почало танути. Не одразу, звісно, спробуй-то розтопи сотні тон снігу, але все одно швидко.
Тротуари перетворилися на канави з сніговодяною мішаниною. Зовні — сніг, а станеш — вода. Зробиш крок — і нога мокра, зробиш два — й обидві хоч викручуй. Пройдеш з десяток метрів — і мокрота повзе холошами вгору, аж до... ні, туди, на щастя не доповзає, зупиняється трохи вище коліна.
Втім, особливої різниці нема, бо з неба сиплеться така сама каша, а вітер послужливо носить її горизонтально, ще й знизу піддуває, якщо є під що піддувати. Хоч гідрокостюм одягай.
Давненько не одягав я гідрокостюма, вже навіть не дуже й хочеться.
Вогко було надворі, вогко та холодно. Не дивно, що й людей було небагато. Кажуть, в таку погоду добрий хазяїн собаку за двері не вижене... щира правда. Сам бачив. Запустив добрий хазяїн пса в хату, поклав у куточку якесь дрантя, собака хвостом помахав вдячно, й акуратно вмостився. Ані бігати не почав хатою, ані їсти просити. Просто заліг собі у теплі, й дякував за це долі. А може, не долі, а собачим якимось своїм богам.
А кіт заліз на антресоль під самісіньку стелю й всю ніч так і сидів, втупившись поглядом у небажаного гостя. "Як це так? — мабуть, думалося йому. — Собака — й у хаті! Не може такого бути, ну не може, і грець!"
Давно це було. Нема вже, мабуть, і собаки того, й кота. Сподіваюсь, потрапили вони кожен у свій маленький раєць. Окремий котячий та окремий собачий. А пекла у них нема. Ну скільки може нагрішити сумирна домашня тваринка? Хіба що сардельку вкрасти.
А я поки що є. І є у мене квартирка, вікно, потоки води на ньому й пляшка коньяку на столі.
А гостей у мене нема й не планується, незважаючи на Різдво.
І телевізора не маю, бо не люблю.
І дзвінок треба було б відключити, бо почнуть ломитися чи то посипальники, чи щедрувальники, чи як їх там правильно.
Кажуть, думка буває матеріальною. Мабуть, так воно й є, бо не встиг я цю думку домислити, як дзвінок мій задеренчав.
Саме задеренчав — старенький був дзвоник, радянський ще, й працював на своєму місці років півсотні, і ще, мабуть, стільки ж може — якщо не прийде новий хазяїн, не поставить домофон й не викине дзвоника.
А як не викине — то, може, ще трохи подеренчимо.
Поки я думав, чи йти проганяти гостей, чи зачекати, доки самим набридне, дзвінок задеренчав ще раз.
Наполегливі, бач. Доведеться йти.
Поки йшов, дзвоник подеренчав ще двічі. І знаєте, що я скажу? Опісля першого натиску кнопки гість міг розраховувати на ввічливість, після другого — на те, що його не пошлють, після третього — пошлють, але недалеко, а опісля четвертого — добре буде, якщо не заїдуть в пику.
Це я вмію.
Вмію я багато чого, хорошого й поганого, але якось так склалося, що застосовувати доводилось головним чином всякі деструктивні вміння.
Квартирка була старенька, і двері старенькі, й відчинялися досередини. Кажуть, ніби раніше так будували за таємним наказом НКВС — щоб тим зручніше було вибивати двері під час арешту. Брешуть, мабуть. У моєму випадку — точно неправда, бо не знаю за самі двері, а будинок поставили ще тоді, коли про якийсь там НКВС й думки не мали.
Зараз будують не так. Зараз двері відчиняються виключно назовні. Будівельники посилаються на пожежні інструкції; ті, хто вставляє сталеві двері — кажуть, що так треба, аби двері не вибили... але є ще один чинник — психологічний. Відчиняючи двері до себе, ти наче запрошуєш людину, а відчиняючи назовні — відштовхуєш.
Хтозна, що тут первинне, а що вторинне, але зараз всі більше відштовхують один одного.
І я теж вже давно нікого нікуди не хочу запрошувати.
Треба буде також залізні двері поставити, щоб відчинялись назовні.
А зараз — відкрити двері й зробити крок назустріч тим зайдам.
Я відчинив і зробив крок назустріч.
— Привіт, — сказала зайда.