Зараз завдання було легше: Галинка попросила маму обов’язково передати привіт запорожцям і постояти перед ними за неї, а також обов’язково погладити мармурову сплячу дівчинку, тільки, звичайно, коли наглядач одвернеться, і нікому, нікому про це не казати. Мама обіцяла і виконати, і мовчати. Галинка твердо вірила мамі.
Зараз Літа згадала про обіцянку і вирішила, що саме час зайти до Російського музею — музею Олександра Третього, як його називали, хоча Олександр Третій до мистецтва не мав ніякого стосунку. Вона любила цей музей, а тут від Невського було зовсім недалеко, і вирішила, що це для неї буде спочинком і насолодою. Вона перейшла Невський і попрямувала на невеличкий круглий майдан, де стояв музей.
Вона любила врочистий порядок, піднесену тишу музеїв, картинних галерей і любила відвідувати ранками, у буденні дні, коли людей не так багато, воліла не ходити з родичами та знайомими, які завжди намагалися досить трафаретно засвідчити свою обізнаність, тонкий смак у мистецтві, вона не могла й не бажала в цьому змагатися. Було добре ходити лише з дітьми. Олесик багато знав, більше за неї, але в ньому ніколи не помічалося зверхності ні до кого, а тим більше до мами. У них були товариські взаємини, він часто допомагав з учнями, а мама завжди проймалася його черговими захопленнями. Так, коли він збирав гербарій, вона в петроградському ботанічному саду, усміхаючись доглядачам і сунувши, кому можна було, щось в руку, відривала по маленькому листочку з деяких дивовижних рослин. Тоді вони вдвох їздили з Олесиком, і доглядачам подобалась ця пара — серйозний хлопчик і гарна, усміхнена молода мама. Гербарій вийшов, як усе в Олесика, найкращий не тільки в класі, а мабуть, в усій гімназії.
Коли не було з нею дітей, Літа любила ходити сама. Їй було вільніше постояти мовчки там, де її щось вразило.
Пакунки з подарунками вона здала люб’язному підстаркуватому гардеробнику разом з шубкою.
— Ви боа і шапочку теж краще скиньте, — порадив він, — сніг мокрий, хай трохи просохнуть, я обережно повішу.
Вона вдячно всміхнулась, скинула білу хутряну шапочку і таке ж боа і непомітно дала "на чай". Вона це завжди так вправно робила, усміхаючись при цьому, здавалося, їй роблять приємність, що беруть.
Вона пішла в зали, проймаючись піднесеним і в той же час якимось інтимним настроєм — передбаченням зустрічі із знайомими улюбленими речами, що для неї були живими.
"Як добре, що я зараз сама, а не відклала на завтра, щоб іти з дівчатками та Варюшею, та й вони це тільки для мене зробили б, у самих свої справи".
Вона, звичайно, усміхнулась "Запорожцям", згадавши Галинку, і, по-школярськи оглянувшись, коли чергового не було, погладила сплячу мармурову дівчинку. Від цього їй стало весело. І раптом зупинилася, побачивши голову Іоанна Хрестителя — етюд до картини "Явлення Христа народу".
Враз вона згадала торішнє літо. "Ой, — майнуло в голові, — я ж сплутала тоді". Їй здалось, що вона бачила всю картину саме тут, а вона ж висить у Третьяковці, і вона бачила її там, а тут лише етюди до неї і перший варіант. Звичайно, і одна голова нагадує Феофана! Але при чому тут Феофан? Вона дивилася на картину і згадувала Ігоря, Гарика тому, що з ним вона говорила про цю картину тоді, в монастирі, в бузковій алеї, коли вони познайомились. І вона вже не думала про картину. Вона машинально дивилася на етюди Іванова — хлопців-італійців, струнких нагих підлітків на піску, і їй здавалося — це Гарик підліток, такий же гарний, простодушний, з серйозним, замріяним виразом обличчя. Напевне, він був таким, особливо де сам хлопець на картині розглядає колючку в нозі — ну, зовсім Гарик, такий милий хлопчисько Гаричок.
Отак знову він виринув у пам’яті, і вона згадувала все, все... Так мало і так багато...
* * *
Як вони тоді сміялися, коли вона сказала серйозно, що і голос у Феофана, як у Іоанна Хрестителя на картині Іванова.
Давно це було... Вона, майже не зупиняючись, пройшла коло улюблених борів Шишкіна, "Зеленого шуму" Рилова, все наче мішалося, бо немов перед очима була бузкова алея, золотиласяя річка вдалині і немов лунав тихий монастирський дзвін.
Вона задумливо вийшла з останньої зали в гардеробну, на мить зупинилася перед дзеркалом поправити зачіску і почала шукати в ридикюлі номерок. Гардеробника не було, вийшов кудись.
— Літа!— почула вона раптом. — Літочка!
Вона не розібрала, хто гукає, певне, хтось з Варюшиних знайомих.
Вона обернулася. Коло дверей у військовій шинелі стояв... Ігор! Гарик! Так, це був він, певне, тільки зайшов. Вона рвучко побігла до нього.
— Гаричок?!
— Літочко, це ти?! Мені не сниться? Це ти?
Він схопив обома руками її руки, притягнув до себе і поцілував у губи. Потім обоє замовкли, дивно зчудовані, не вірячи своїм очам. Трохи відсахнувшись, він ще тримав її за руки.
У гардеробну, певне, зі своєї службової комірки поряд вийшов гардеробник.
— Ви давно чекаєте?— спитав, перепрошуючи. — Нікого не було, то я пішов чайку попити.
— На здоров’ячко, — усміхнулася Літа. — Не турбуйтесь, я тільки підійшла.
— Літусю, давай номерок мені, ходімо швидше, — сказав Ігор.
Він говорив з нею на "ти". Він наче зайшов за нею. Може, це все сниться? Та йому також здавалося, що сниться. Звичайно, приснилося. Стоїть тоненька жінка перед свічадом і поправляє каштанове пишне волосся. "Зовсім таке, як у Літи", — подумав він, а потім жінка повернулася, і виявляється — це Літа! І він гукнув їй, і вона підбігла, і він схопив її за руки, і поцілував у губи, і пересвідчився, що це не сниться, не мариться... бо вийшов гардеробник, розмовляє цілком спокійно, наче просто чоловік чи брат зайшов, як умовлено, узяв у неї і передав йому номерок, не дивлячись, дав йому жменю срібних монеток, коли гардеробник віддав йому шубку, шапочку, боа і чималий пакунок. Офіцер дбайливо одягнув свою даму. Певне, чоловік. Які приємні обоє!
І вони пішли.
Вони вийшли на майдан. Такий чудовий майдан. Падав сніжок, такий чудовий негустий сніжок. А вони були такі здивовано-розгублені і ніяк не могли повірити в реальність. Мабуть, треба було знову поцілуватися, щоб переконатися, що це не марення. А втім, на цьому чудовому майдані ходили чужі люди.
— Радість моя! Я тебе знову бачу!— казав він. — Я знав, я вірив, що врешті я тебе зустріну! Але тут, у Петрограді?.. Як ти тут опинилася?
— Я тут ненадовго, у справах. Я позавтра вже їду додому.
— А я завтра.
— Куди?
— Як куди? На позиції. Я на фронті уже третій місяць, мене послали сюди з дорученням. — І раптом він знову трохи не скрикнув. — Яке щастя! Я бачу тебе! Я ж міг не зайти до музею, і я б не побачив тебе! — Він її міцно тримав під руку. — Я закінчив справи, і мені заманулося зайти сюди... і раптом ти... Яке щастя! Радість моя!
— Куди ми йдемо?
— Як куди? До мене. Я тут близько зупинився.
Він, не замислюючись, казав їй "ти". Він стільки подумки розмовляв з нею на "ти", що це одразу вирвалося мимоволі й інакше не могло для нього бути. А вона не знала, як бути, взагалі вона нічого не розуміла. Але раділа. Раділа!
— Де? —спитала вона.
— В готелі "Європейський". Мою квартиру, поки війна, зайняла сім’я товариша, вони пропонували зупинитися у них, але я не хотів завдавати їм клопоту, утруднювати в чомусь, та й мені вільніше. Але ж правда, мені й на думку не спадало, що я в Петрограді зустріну тебе!— засміявся він так радісно, що й Літа засміялася. Значить, він не одружився? Вона не насмілювалася спитати — все може бути, і хотіла уникнути в розмові "ти", але ж зараз "ви" було зовсім недоречним. Спитала, обминувши звернення:
— Одружилися з Адою?— І майнула думка: "А може, і не з Адою".
— Що ти! Я ж казав, що після тебе я ні з ким не зможу бути. І не міг. І не був. І забудь про це. Зараз підемо до мене, і ти про все дізнаєшся. Я все тобі розповім! Боже мій! Я дивлюся на тебе! Ти зі мною! Це твоя божа мати нас звела зараз! Скільки треба мені тобі сказати, просити прощення.
— Прощення? Тобі у мене?
Від несподіванки вона врешті таки вимовила "тобі", і наче тільки так і належало.
— Ось тут мій готель. І я ж завтра маю їхати!— раптом згадав він. — А ти давно тут, у Пітері?
— Чотири дні.
— Чотири дні! Я чотири дні міг бачити тебе! Я тут уже цілий тиждень.
Їй було трохи ніяково заходити, як їй здалося, у шикарний під’їзд, куди відчинив двері такий респектабельний швейцар з артистичною бородою. А нікому й на думку не спадало не тільки дивуватися, а навіть звернути увагу. Ігор ішов з нею під руку так впевнено, весело, так спокійно взяв ключ від кімнати, сказавши портьє:
— Стрічав дружину!
Вони піднялися ліфтом нагору, пройшли по м’якій доріжці коридором і, трохи зніяковілі, зайшли у великий подвійний номер. Ігор зняв з неї шубку, а вона свою білу шапочку, притаманним їй жестом рук підбивши волосся з боків і спереду, і Ігоря розчулив цей знайомий жест.
Вони дивилися одне на одного і, певне, трохи страхалися, не розуміючи чого, й раділи, що от вони удвох, хоч бояться щось сказати не так, щось зробити не так, але обоє знають, що вони удвох, чого так одверто жадав він і підсвідомо, безнадійно уявляла і про що мріяла вона.
— Літочко, Літусю, — нарешті сказав він, — сідай, спочивай. — І знову спитав, хоча вже питав про це: — Як же ти опинилася в Петрограді? Де ти живеш? Голубко ти моя!
— Як завжди, у старшої сестри Варюші. У мене все так, як і було. Ти скажи про себе, я ж нічого, нічогісінько не знаю. Я тільки знаю, що ти хворів.
Вони розсталися такими далекими, такими далекими були, і от одразу несподівано зустрілися близькими, наче рідними, говорили "ти" і "Літочко", "Лікуся", "Гаричок", він назвав її "голубко ти моя"— чого ніколи не казав нікому в житті.
Сіли на канапу, тримаючись за руки.
— Та ні, не дуже хворів, завжди все перебільшують. Ну, місяців зо два пролежав.
— Добре "не дуже"! Я знаю, що ти їхав верхи, кінь злякався поїзда і поніс чи там став дибки. Ой, я так хвилювалася.
— Справді хвилювалася? Трохи не так було. Кінь не винний. І поїзд не винен. Я сам був такий схвильований від усього, і трохи в голові запаморочилося, і я, як нервова панночка, впав, просто сором, але ж тобі я не можу брехати.
— Значить, я винна... Втекла, не сказавши тобі, — тихо мовила Літа.
— Що ти, голубко моя, я ж тобі сказав, що я мушу у тебе просити прощення.