потім цей Кость... щось нагадував Тарасові забуте, миле. За цих кілька днів, що він тут, не встиг якось довідатися прізвища. Нечіпай! — наче по черепу стукнуло.
— Скажіть, будь ласка, — ввічливо й вишукано відповів високий Кость у шинелі. — Скажіть, будь ласка, чи не пішли б ви під три чорти?
— Якщо там е їдальня АРА, — з великою охотою! Давайте адресу... — згодився Микитчук. — Але все ж, ви, товаришу, щось крутите... Кажіть прямо: бережуй ви, чи про-літайло? — як казав мій покійний дід. Ох, даруйте! '— поспіхом додав він, — яз ним жодних зв'язків не маю.
— Ех, збрехав би, так свідок сидить... — почухав потилицю Кость. — Я, браття, син монархіста-ковбасника з містечка Дрижиполя на Гуманщині.
При цьому він лукаво-прелукаво дивився на Тараса Сар-ґолу.
Тарас охолов. Всі повернули також голову до нього.
— ... і втік від буржуя-батька, як мені було тринадцять років, а всю громадянську війну проходив у цій ось заслуженій червоноармійській шинелі і воював за "власть совє-там"...^Зрозуміли? Можете йти!
— А, то це — гуманський дурень! скричав Борис, непомірною своєю жвавістю намагаючись непомітно проковтнути "облизня" й звести розмову на Тараса. — А я ламаю голову, — чого в нього такий дурноверхий вигляд?
— То ти, справді, Костик? — одночасно з Микитчуком вигукнув Сарґола. — А я вже кілька разів питав себе: хто це такий, хто це?
— Та цілуйтеся ж, гуманські дурні, польтавські гал юшки, одеські тру бо льоти і всякі інші либедські матроси! — командував Микитчук, забувши до кінця довести свою "чист-ку<. — Ну, раз так, то давайте вечеряти будемо, я сьогодні за кашовара. Тільки...
Він обвів очима весь немалий гурт.
— Де це вас стільки набралося на мою голову? Хіба моїх польтавських галюшок вистачить, щоб цю голоту нагодувати?
— У мене є борошно, напечемо ще млинців, — з погото-вою вихопилася Неля.
Таких смачних млинців, як у той вечір, ніхто з них не їв ніколи й не їстиме. Пригорілі, недопечені... Але весь смак цих млинців був у настрої, підібралась душа-компанія. Весь смак був у приправі веселих, невимушених дотепів, що так і сипалися. Микитчук сьогодні розійшовся і всіх заволік із собою. Реготався й дурів зо всіма і Тарас Сарґола, але щось у нього шкребло та й шкребло на серці...
3. ТАРАСОВА ТАЄМНИЦЯ
І.
Це ясно, — Тарас боїться людей.
Не тільки тому, що саме тепер уникає він ближчих стосунків, ні, такий він зроду полохливий, як дівчина. Не боїться темряви, грози, — а людей боїться.
Це зовсім недобре, — з такою вдачею шукати в світі щастя. А він вирушив, ще й із каменем на шиї. Той камінь усе тягнув його донизу, він із ним змагався всіма силами своєї душі.
І це вже другий рік невидима душевна травма роз'їдає Тараса.
На основному курсі, в тій многоликій, різнобарвній і не-змішаній масі, Тарас почував себе дуже добре, хоч досить самотньо. Почував себе пісчинкою, що пересипається поміж іншими й зостається непоміченою. На очах у нього складалися товариства, гуртки, "ви" переходило на "ти", — він майже ні з ким не заговорював. А як траплялося запізнатися з ким, то він із полегшенням довідувався: з усіх кінців України зібралися тут, — з Полтавщини, з Кубані, з Одещини, Запоріжжя, Чернігівщини... Тільки з його краю, здається, він сам-один.
Проте, в своїй самотності, Тарас мав інші переваги. Він був повновладним володарем у фантастичнім царстві спостережень і ні з ким не поділяв своїх володінь, не розріджував своєї уваги нічиїм чужим оком. Кругла колосальна авдиторія, в якій студентська постать здавалася малою цяточкою, кожного робила учасником якоїсь фантастичної дії, виключаючи Тараса. Він був лише глядачем.
Він уже поділив усіх студентів основного курсу на дві категорії: "незаможників" і "непачів". "Незаможники" були переважно хлопці — в вишиваних сорочках, у свитках, чу-марках, кожушанках, а хоч і в міських пальтах, то з задьористими чубами, сивими, заломленими набакир шапками.
Були між ними й дівчата, але вони більше скидалися на куркулівен у своїх добренних синіх чумарках і смушевих шапках, з гордими, визивними рухами.
"Непачі" були переважно панночки-жидівочки, — випещені, з ніжними білими рученятами, з пелюстково-рожевими личками, модаі й елегантні, у хутрах, шлярочках та інших принадах. Вони держалися свого гурту, говорили вишуканою російською мовою й ніяк не зливалися з незаможниками".
Це була дивовижна, кумедна збиранина. Партизан-лісо-вик, червоногвардісць, що тільки-но скинув із себе бомби, обрізи й кулеметні стрічки, революційну стрічку, а може й малинового, чи чорного шлика, — цей страхітливий козарлюга смирно сидів на півколовій лаві поруч випещеної панночки. Лави ті, розходилися все вище й вище, аж до стелі авдиторії. І на них можна було побачити довге волосся "під Маркса" в синій чумарці, червоноармійську шинелю, увінчану кубанкою, жовтий дублений кожушок, потерту шкіряну куртку... Ще не вивелися й "будьоннівки"... Раз-у-раз між ними мелькали стрижені "під макітру* дівчачі голови... довгі коси... Втім, коси в ці роки були не в моді.
Була ще третя численна група, — вчителі, але їх Тарас зараховував або до "незаможників", або до "непачів". Ось цей, у такій модній тепер, незмінно синій чумарці, — досить уже солідний, з поношеним обличчям пересичного лева — цей не " незаможнику це ггррвінціяльний аристократ. А ось другий — з гостреньким обличчям і розумними вузенькими очима, — хоч він і носить краватку й неминуче ставить премудрі запитання професорам, цей — " незаможник*. Вчите-лівни ж були вишукано-чистенькі, чемні, скромні, сіренькі.
А ось ця дівчина з виточеним обличчям у прекрасному тонкому українському одязі, який вона носить "принципо-во", міняючи тільки кольори та узори? Вчителька? З села? З Полтави? Яке її соціяльне походження?
Ах, "соціяльне походження"! Тарас помічає, що він уже протхнувся термінологією цих стін. Скільки за ці місяці наслухався він день-у-день цього "соціяльного походження*! І сам тепер кожного оцінює насамперед з погляду "соціяль-ного походженням Чи не краще без "еоціяльних<* присмаків дивитися на цей задьористий кучерик на чолі в тої, з зеленими очима, що звуть Тамарою. Вона його засліпила, як він її углядів перший раз. А тепер падсь не дуже...
Поява Костя Нечіпая так немило вразила Тараса тому, що Кость міг навмисне або ненароком розкрити Тарасову таємницю. Не тільки Тарас був свідком соціяльного походження Костевого, але й Кость — Тарасового.
Кость, правда, міг не знати, що батько Тарасів, Меркурій Яринеевич Сарґола, — позбавлений у Дрижиполі права голосу, як нетрудовий елемент. Міг не знати, що в них у містечку радянська влада націоналізувала хату. Але що в батька Тарасового була колись крамниця, був шинок, що дід його — найбагатший на Троянівських хуторах стодесятин-ник, це Кость прекрасно знав.
Яким же чином Тарас носить ім'я пролетарського студента? — міг він запитати. Як це так вийшло, що Дрижипіль-ський комітет незаможних селян відрядив його вчитися до університету?
Тарас свято вірив, що всі оці "незаможники" й насправді були незаможниками, — тільки він один дурить радянську владу. Тому й був відрубний від усіх. Ця брехня, що стояла між ним і оточенням, була нестерпна, важким тягарем хилила його додолу і часами він почував, що не знесе цього тягару, спинить когось із "них" і розкаже все.
Тільки кого?
Була Натанзонша, — вона здавалася йому пихатою, обмеженою й бездушною. їй не піде нічого казати.
Були "Жовті чоботи*, отой, що його, як заглядить Тарас де в університетському безконечному коридорі, то намагається втиснутися в стіну, такий чогось він страшний був. Здавалося, він може проковтнути Тараса одним поглядом косих очей.
Була ще Бурманша, досить товсте, розіпхане бабисько, вона завжди запитливо дивилася на Косоокого, коли вони проходили десь удвох.
Були й інші, але "Жовті чоботи", на думку Тарасову, був заправилою в студентських справах університету.
Він мав свій кабінет, був він головою усяких комісій, куди пишуться слізні заяви: "Не маючи засобів до прожиття, прошу" тощо, тощо. До всього цей жовточоботяний мав відношення, — до стипендій, і до обідів, і до гуртожитків, і до чисток, і до платні за навчання, що стосувалися "непачів" та жлясово чужого елементу*...
Тарас міг би так зробити: підійти до косоокого й розказати йому все. Хай його викинуть — зате, як легко стане на серці! Але він боявся людей, не міг переступити якусь грань. Та й що, власне, він розкаже? Про який злочин свій? Це ж він повинен буде втягти в цю історію ще двох людей, які діяли, бажаючи йому, Тарасові, добра.
Тарас не міг ані дня, ані хвилини жити в цім психічнім пригніченні, бо душа його не була пристосована до брехні, ніколи він не брехав досі ніде, — із дня на день відкладав.
Одно тільки міг він твердо й відверто сказати: жодного зв'язку з батьками він не має. Це була така правда!
Починаючи від Різдва, він додому нічого не писав, не переказував, і вдома про нього, видко, забули.
Батько тільки раз переказував, щоб вертався додому, бо допомагати йому вже нема чим. Додому Тарас не вернувся.
Пристав до другого такого самого, що жив у перехідній, темній, вогкій і неопалюваній кімнаті. Вони надіялися на своє воляче здоров'я та терплячість, але вночі було холодно так, що не могли спати, вдень не мали чого їсти. Один мав крупу, а другий муку, — та не мали на чому зварити. Часом мали на обід хліб, а часом як не мали за що купити хліба, обмежувалися цілий день тим, що лизали суху крупу...
Можна було б... Он же інші подавали заяви перебуваючи в скрутному матеріяльному стані..." й живуть тепер у теплих гуртожитках, обідають в їдальні АРА. Ох, у якому скруті був він, якби хто знав! Але Тарас таких заяв писати не хотів, морально підтятий своєю брехнею, весь просякнутий свідомістю, що він на ті блага не має права. А вже дійшов до того, що стояв часто під їдальнею й чекав, коли пустять на лишки обідів таких самих голодних і безправних студентів, як він, без карток. Якщо залишалося в арівських казанах.
Вдень на лекціях шуміло в ушах, до свідомости нічого не доходило з того, що читав професор.
Авдиторія порожнішала. Багато студентів не витримувало, їхали десь на село вчителювати. Зостався й він сам у своїй перехідній кімнаті.
Але Тарас носив у собі якусь незрозумілу впертість. І