Якось недавно зайшов до нас сусід посидіти. Прийшов, посидів, поговорили. Не вижену ж його з хати. Так його жінка на другий день накинулась на мене, бити хотіла, а вже скільки наображала мене і дочку, то й переповісти не можна. "Ви,— каже,— з дочкою приїхали сюди, щоб наших чоловіків переманювати!" Неначе у нас іншої роботи нема, тільки чужих чоловіків переманювати. Таке верзла, що слухати гидко.
— Мамо, не треба про це,— просила час від часу Оксана.
— Просила б вас до нас зайти коли-небудь, та боюсь, щоб від вашої жінки не мати неприємностей,— почала вона хитрістю.
— Моєї жінки? — спитав парубок.— Яка у мене може бути жінка?
Він хотів сказати, що ще занадто молодий, що не то що мати, а думати про жінку рано, але завчасу схаменувся і не сказав, щоб не втратити чоловічої гідності перед жінками.
— Ні, ні, я ще не одружений,— сказав.— Звідки ви це взяли?
— Тепер, відколи у нас Росія, чоловіки рано женяться,— сказала вона впевнено.— То за Австрії, поки хлопець не відбув військової служби, не мав права женитись. У нас раніше женився парубок, як мав двадцять чотири роки, а тепер сімнадцять літ мине — і жениться. З одного боку добре, а з другого — зле.
— З якого боку добре? — поцікавився Микола.
— А хоч би з того, що всі хлопці, які служили в армії і з армії пішли на війну, не жонаті. Це багато значить. Вони не лишили солдаток, не лишили вдів і сиріт.
— Ваш чоловік лишив солдатку ї дочку?
— Це інакше,— перебила мати Оксани.— Чоловік мій був надурочником, він не входить в цей рахунок. Крім чоловіка, пішли резервісти, а вони жонаті, за малими винятками. Але все одно на деяке число вдів і сиріт менше, ніж могло б бути, якби був дозвіл женитись молодим.
— В цьому є, безперечно, логіка,— сказав Микола.— Значить, добрий був закон, що забороняв молодим женитись? Так я вас розумію?
— Ну, так.
— В чому ж зло?
— В чому зло, питаєте? А що доброго в тому; що такий парубок має двадцять чотири роки і більше, поки жениться, нагрішить змолоду, а потім бере дівку чисту, а сам... краще не казати.
— Значить, цей закон австрійський добрий і поганий, так? Добрий для воєнного часу, а поганий для мирного?
— Та так виходить.
— Значить, ці хлопці, що користують зараз з того, що Австрії нема, і женяться, добре роблять?
— Я думаю, що добре,— сказала мати Оксани.— Недарма наша стара приказка каже: "Не зарікайся рано встати і рано одружитись".
Поки мати розмовляла з Миколою, Оксана мовчала, але видно, що розмова їй набридла, і вона перервала її досить енергійно:
— Годі, мамо, ви не того прийшли сюди, щоб про австрійські закони говорити.
Мати зразу замовкла. Видно, що донька мала вплив на неї.
— Як же ми зробимо з дровами? — почала вона знов, але цілком інакше, прохальним тоном.
— У вас нема чим вивезти дрова з лісу? — спитав Микола.
— Хто мені дасть коней? — сказала безнадійно. "Що робити? — думав Микола.— Просити коней у
діда — значить, сказати йолу, в чому справа".
Але тут же думка підказала йому вихід із становища. В селі, недалеко від хати, де мешкала Оксана з матір'ю, стояв незакінчений будинок діда. Цей будинок призначався для наймолодшої дочки дідової Галі. Почато його будувати давно і покинуто. Мешкав у цім недобудованім будинку рідний брат діда Осип, старий, самітний чоловік, вічний холостяк, п'яничка. Прослуживши багато літ в армії ротним писарем і звільнений з неї за систематичну п'янку, оселився в братовій хаті, зайнявши одну, навіть не білену кімнату, і там доживав свого віку. Була це психологічно цікава людина. Перш за все він нічого не робив, хоч був ще здоровий і не дуже старий. Років мав під шістдесят, а може, й усі шістдесят. Нікуди з хати не виходив, тижнями не вмивався і звичайно не носив сорочки. Білизну, яку присилала йому час від часу братова, тримав деякий час "на смерть", тобто на те, щоб було в що одягнути його, коли б умер, але ніколи не витримував довго — продавав і пропивав. Його співмешканцями по кімнаті були ручні голуби, дві-три пари, з якими він вів постійні розмови, і курчата, що до певного віку ночували в його кімнаті, на спинці дерев'яного ліжка. Щастя старого, коли вони сиділи до нього голівками,— тоді терпіла тільки долівка. Гірше, коли обертались хвостиками,— тоді страждало ліжко, на якому, окрім соломи і старої ряднини, нічого не бувало. Запаскуджену курми солому він час від часу викидав. Голуби ж ночували на полиці, під стелею, і від цього терпів поріг, бо полиця була над порогом. Крім цієї живності, тримав, він ще два вулики бджіл у дворі. За бджолами умів ходити, але ходив і біля бджіл неохоче. Два вулики давали йому меду на цілу зиму, він і їв його, і робив усякі наливки, які й випивав, не дочікуючись ніколи, поки як слід перебродять.
Годував його брат, тобто Миколин дід, присилаючи по дві хлібини, трохи сиру і масла щотижня. Картоплю й іншу городину садили йому сусіди за половину врожаю на городі перед хатою.
Цього старого оригінала і згадав Микола, вирішивши використати його для свого задуму.
— Мені здається, що я зможу вам допомогти,— сказав він жінкам.— Завтра хай прийде Оксана, і я дам їй відповідь. Сьогодні дещо розвідаю вдома і завтра скажу. Я буду радий,— додав він,— коли Оксана при-ходитиме до лісу по квіти і ягоди, а не по дрова.
На цю репліку мати сказала, що Оксана не має часу на забави, що квіти можуть збирати тільки панянки, які не мають роботи. Але Оксана з вдячністю глянула на хлопця.
Він не раз уже ловив на собі її погляд. Сьогодні вона йому ще більше сподобалась, ніж учора. Микола почував, що душевний спокій, який був досі його неодмінним супутником, втрачений надовго, якщо не назавжди.
4
Попрощавшись з жінками (на цей раз Оксана подала на прощання свою маленьку теплу руку, а мати попросила заходити до них, подивитись, як живуть), Микола поплентався додому, роздумуючи, як йому вийти з цього становища. Насамперед треба попросити дров у Смяловського. Дров тепер не продавали, рештки взято на облік, і самовільний продаж міг викликати неприємності. Отже, до Смяловського йти було обов'язково. Але недарма є прислів'я: про вовка помовка. Не встиг Микола подумати про цього пана, як той і з'явився на зрубі. Ніколи він не ходив сюди. Дід казав, що він боявся сам ходити. Смяловського не любили, і він це знав. Як би там не було, а пан уповноважений графині з'явився на зрубі. Привітались. В руках у пана Смяловського було грубезне істичилно, оковане на кінці; ним він, видно, думав оборонятись від бабів, які колись погрожували, що повиривають йому рештки волосся.
— Що доброго чувгіти? — спитав пан. Видно було, що він в доброму настрої.
— Тихо в лісі,— сказав Микола, — жодного руху.
— Новин з фронту ніяких? — питав далі пан. Він був охочий до новин і вірив усяким, навіть найнеймовір-нішим. Йому, наприклад, на початку війни один напівбожевільний оповів, що через його село йшли негри і що напередодні були розвішані на церкві й школі плакати, в яких попереджалося населення, щоб не боялось чорних військ.
Смяловський повірив і передав це як найновішу сенсацію. А по суті, він не був такий дурний і неосві-чений. Якусь школу він все-таки закінчив і книжки читав.
Микола розповів йому, що чув від одного пораненого солдата, який, заблудившись, проходив лісом, що сподіваються нової революції і аж після тої другої революції війна буде закінчена.
— Яка ще революція? — тут не повірив пан Смяловський.— Уже зняли царя, чого їм ще треба?
— Цього я не знаю,— сказав Микола.— Поранений говорив, що солдати вимагають розподілу поміщицьких земель.
— Хай би собі йшли в Росію і там робили, що хотіли,— сказав пан Смяловський.— А чого вони тут хочуть?
— Але я головного не сказав,— промовив Микола, вигадавши нову версію.— Солдат той говорив, скоро війська російські відступлять до передвоєнних границь і сюди повернеться Австрія.
— Коли б швидше! — зітхнув пан уповноважений. Настрій його, що був зіпсувався, знов покращав. Ско-риставши з цього, Микола попросив дров.
— Дядькові у селі нема чим палити,— сказав він.— Я прошу в рахунок моєї платні відпустити мені хуру дров.
— Прошу дуже, беріть купу, яку там хочете, а вартість її я з платні вирахую. Чому мені дід не сказав? Я давно дав би.
— Дідові прошу не говорити, я хочу від себе зробити подарунок,— попросив Микола, боячись, щоб пан колись не проговорився.
— А, так? Не скажу. Це, певне, перший самостійний подарунок із зароблених грошей? — спитав, приязно посміхаючись, пан Смяловський.
Микола кивнув головою.
— Дуже гарно з боку молодої людини,— похвалив пан уповноважений.— Куди ви зараз? — спитав він, коли було закінчено про ліс.
— Думаю піти пообідати,— сказав Микола.
— Ходімо разом.
Залишатись на зрубі пан побоявся, думка про солдата і нову революцію його турбувала.
— Коли ви бачили того солдата? — спитав пан несподівано.
— Учора,— збрехав Микола, не моргнувши.
— І часто вони ходять, ті солдати?
— Щоб часто, то ні, але ходять. Недавно я бачив черкеса в бурці і папасі, проїжджав через зруб. Я сховався, бо сам його злякався, — брехав далі Микола.
Це нагнало доброго страху на пана Смяловського, і він поквапно пішов додому, тягнучи за собою Миколу, який тепер був певний, що на зруб пан не скоро прийде.
Як легко було брехати панові, так важко було говорити неправду дідові, якого Микола дуже любив. Одначе сказати правду, на його погляд, було неможливо. Вирішив попросити коні в діда і завезти дядькові дров, але небагато, а так, щоб йому вистачило на деякий час, а решту завезти Оксані. З цим підійшов до діда. Дід дав коні без жодного слова, хоч був здивований, що брат так швидко спалив привезені йому недавно дрова. Однак подумав, що брат із подвір'я продав дрова, щоб випити.
Другого дня вранці Дмитро, якого Микола втаємничив у свої справи, завіз один віз дров Оксані і один дядькові. Тепер Микола нетерпляче чекав появи в лісі дівчини, певний, що вона прийде ще хоч раз подякувати йому.
Вона прийшла того ж самого дня. Микола побачив її здалека на дорозі і пізнав по особливій легкій ході. Все було прекрасне в цієї дівчини, навіть хода. А може, це тільки здавалося закоханому? Хотів бігти назустріч, подякувати за те, що прийшла, хотів сказати, що цілий день нудьгував, думав про неї, але не побіг і не сказав нічого.