Вона ж не винна, що мусить ці питання вирішувати.
Вони її б’ють на кожному кроці. От, — чому викинули з наукової роботи, як це її право й насущна потреба? От — чому їй не дається життя як усім? От, чому вона така щира, а до неї всі з камінюкою? Чому вона повинна розв’язувати проблему пари, як головну, і тим відразу розбити мету свого життя? Хіба вона живе для того, щоб їсти, а не навпаки? Все це тільки тому, що створена жінкою? Бо як упірне в що, то з усім своїм єством?
Так… Змаг за свою індивідуальність забирав усю її, і хоч закохувалась дуже також, та то було по дорозі знайдене, цей особливий дар людині — закохання, як відчуття своєї злитости з всесвітом. Була вона дужа, бо густа й простора була її власна атмосфера, створена між нею й порожнечею довкола.
А тут — почало рватися.
Рветься. І лікує рани, а вони не гояться, тільки шо-раз дужче роз’ятрюються, бо тут індивідуально нічого не вдієш. Ціла епоха дереться на шматки — і Мар’яна не втече від краху.
А проте, Мар’яно, щоб ти не падала більше! Нехай глупота й плиткість називають тебе ненормальністю, — як ти є така, то значить такої потрібно. Факт існування це також і право. Рости така. Тягни соки з життя, з книжки, де зібрано той великий світ, за яким ти затужила ще немовлям.
Отже, у нову подорож, пригоднице! Сміливо, радісно! Хай будуть знов незручності, — в дорозі ні помитися, ні виспатися, — ти подорожуєш до мети. "Хто вирушає в подорож задля власної втіхи, той не шукає комфорту", — Байрон казав. Може ще не скоро дійдеш до мети, може й не дійдеш, — але йди й шукай! Будь так?, сама пристрасна й жагуча до великого, як у шістнадцять років. Хай ідуть повз тебе левки, януші, мирони, — вони не несуть із собою того всеосяжного, що рухає світи. Вони цікаві для дослідниці своєю двоїстістю й частинністю, але коли вони захоплюють тебе в орбіту свого руху, ти знижуєшся до обивательки.
Яка ж це неприродна роля для тебе! Ти ж почуваєш у собі стиглі сили. І сили ще повинні розростися. Коли не творчістю, то новими переживаннями, просто думами, коли ні, то працею над собою, учбою.
Не треба довго спинятися над пережитим, триматися його полів. Ти стоїш вище. Пусте, коли ти не станеш істориком, девіз той самий: центральний об’єкт досліду — людина, сама ти, сплав незчисленного ланцюга поколінь. Його зуміти читати, це втіха.
Адже ж життя самотньої жінки двадцятого століття — не сіренька мільйон разів повторена біографія, вона — продукт сьогоднішнього суспільства. І ти, Мар’яно, мусиш знайти, нащо воно існує.
А тому не маєш права так приболівати від цих ударів. Широкому походові — великий шлях. Щось загине, а щось знайдеться. Зате з собою на компроміс не пішла ти ні разу.
Ну, а коли б не було їх" трьох,. — що знала б ти про тривоги серця сучасности?
Розмах — у ньому дужість. Як подобається тобі роля великої — будь наполеглива, цілеспрямована, з почуттям свого права. Подобається тобі бути мализною — в цьому теж своя приваба. Бо все гарне в житті!
Але Левкові, навіть після всієї проповіді цієї, не може простити Мар’яна. Не може, виходить, бути вірним другом. "Я — не ти". І найвища помста — ніякої помсти. Ні щирости, ні помсти. Мовчанка.
XXXVI
Чого так густо-запахуще відчуває Мар’яна цю барвисту київську осінь? Так, як і тоді, коли оселилася в цій кімнатці. Все її тішить, навіть ця листопадь жовто-червона, замрячена. І душа повна тими почуттями, що їх викликає, мабуть, наркоза, алькоголь. Якісь п’яні безмежні настрої.
Ніяке кохання не тривожить Мар’яниного обрію, то ж не еротика п’янить її. Ні, вона особливо відчуває тепер свою самоціль, п’є з джерела вічности воду гордої нікому невклінности. Вона повна самої себе, такої, що ніяк, нікого не треба — і дуже добре.
Чого, чого? Чого така снага й щастя буяють в Мар’яні? Від усього вона задоволена, цілими днями їй хочеться співати й думати.
Її переповнює жага мислити, жага виділити з себе, як дозрілий плід, свої думи. Які вони не є. Це — не ДУМИ Шевченка. Це — її невеличкі думи. Але вона їх має, вона бореться за них, за те, щоб мати їх. Хіба оця дорога проти течії, проти вимог бути такою, як усі вони, — не боротьба?
І Мар’яна збагнула. Її радість — це її сила. Вона почувається дужою, царицею в свойому неозорому світі.
А в мене натура, така, як у тура, гей,
а в мене серденько, як було, веселеньке!..
XXXVII
Якихось шість днів. І Мар’яна почуває вже себе глибоко нещасною. Нещасна людина не тоді, як її справді насідають лиха, а тоді, коли вона відчуває й переживає це. Мар’яна відчуває, що їй ніде нема місця й нічого не миле.
Щось робити. Чимось наснажити день. А туга так глибоко в’їлася в усі закутки душі та тіла, що Мар’яна паралізована. Вона нічого вже не може робити.
Як доходить свого заперечення кожна досягнута мета! Коли Мар’яна прийшла жити в цю кімнату, вона мріяла про "килими", "канапу", "квіти". Тепер і килими, й кушетка, і квіти, жадані квіти, є, навіть несподівана шафа. Коли ж усе це з’явилося — стало порожньо й неможливо тут жити. Чому нема Левка? — кричить кожна хвилина. Геть звідси, геть із Києва! — кричить кожна мить.
На вулиці ходить — нема чого ходити. Нема кому й часу віддати, так порожньо. І серед цієї порожнечі сватової — раптом він. Не міг і слова вимовити в першу хвилину.
— Я так хотів тебе в цю мить бачити! Пішов би із тобою зараз не знати куди. І там не можу покинути. Тут — дух, там — матерія.
Ну, і що на це сказати м’якушці?
— За дві години я виїжджаю на Донбас. Жінка наказала, — далі каже Левко. І додає: — Я на цю нагайку дивлюсь поблажливо, як на дитяче щось…
Власне, ця "нагайка" найтяжче ударила Мар’яну. Отже, "дух" не позмагається з "матерією"? У Левка завжди сліпучо білі випрасувані комірці, а Мар’яна щиро розповідала, що не любить хатнього господарства, шкода їй часу на домашню тупанину. Це — "матерія"? Її накази не тяжкі й такі рідні, як матері запах дитячих пелюшок. І він панує над нею. За цю свідомість прийме він і "нагайку". Чого ж він Мар’яні казав колись зовсім-зовсім інше?
— А ти для мене — і дух, і матерія, — зовсім тихо сказала Мар’яна. — На все добре!
Це була несподіванка для нього. Він ще чогось чекав? Для Мар’яни — все сказане і навіть що мала б сказати. Одверто каже вона, що має, й повертається спиною. Бо якби… припустімо, припустімо… старалася затримати Левка, — усе життя їй було б затруєне, що вимолила чиєїсь ласки.
І Мар’яна почуває, що нема чим засипати гризоту свою. Оце й є любов? Не так існує для неї Левко, як щось таке разом із ним, що дає повноту.
Так… Швидше забути за все. Ці жарти болючі, цей період трьох, що, кожен по-свойому, зранили, — скинути з себе. Реабілітуватися ж перед собою треба!
І йде Мар’яна містом-лісом, десь чути спів, аж розлягається, луною котиться. Замріяність і жадання власного щастя, особлива мрійність панує на київських вулицях. Навіть на блискучому Хрещатику. Ах, Києве! Не буди в Мар’яні жалів. Як вона ще любить… Так, що навіть не піде пантрувати слідів. І про себе ніякої вістки не дасть.
І чує Мар’яна свій зойк услід за Левком, що їде оце на Донбас:
— Левку, рідний ти мій! Болить мені! Я ж через тебе стряслася великими бурями. Ти був раз у світах — такий теплопромінний, затишний, ніжний. І ані разу я не замкнулася від тебе. Вірила!
Мабуть, мені доведеться
читати самому
оці думи...
Боже милий! Тяжко мені жити!
Маю серце широкеє — Ні з ким поділити!
Т. Шевченко, "Заросли шляхи тернами..."
Частина 3
І
— Отже, діти мої, — розпочала свою промову Васанта, — я вас зібрала для того, щоб оголосити: наше підприємство розлетілося. Пропоную вам негайно видумати якийсь пекельний плян і підбити, скільки хто має втрат.
Хоч промова явно в жартах витримана, але — як каже Коран: "Коли вже сльози не допомагають, смійся!" Коли тебе обшахровано, видуши, замість сльози, пекельну посмішку.
Нарцис стежить за кожним Васантиним рухом і в тон урочистості запитує:
— Можна слово? Якій акулі дістався наш заробіток?
— "Історія про сіє умалчіваєт…" — продеклямувала Васанта. — Факт той, що як я прийшла по гроші, то вже їх забрано. Жертвою став чи може стати наш "антрепренер" — його викинуть за це з роботи. Жертвою стала я. Ще й вас підвела. Тепер судіть мене, лінчуйте, продавайте з молотка, — я винна.
— Васанто, без жартів… — Мар’яна спантеличена. — Ми вже нічого не дістанемо? Що то за темний тип?
Але Нарцис не хоче спускати раз узятого тону, він вигукнув:
— А тому — зап’ємо фінал перекладницької кар’єри. Я пропоную за рештки наших попередніх заробітків купити кислото вина. Кислого! І випити за трагічний кінець нашої шляхетної спілки. Ранок мудріший… чи то пак п’яний мудріший за тверезого…
— Браво! Дивіться весело! — сподобалась Васанті ідея.
Така вона була. Як уже крах, то на-всі заставки. Так колись за десять копійок, що назбирали в порожніх студентських кишенях, вони купили собі боже раювання. Ішли вони тоді з Кубуча на Хрещатик засмучені, пригнічені весною, обернені в себе, голодні й без надії щось змінити. На Костельній тоді ще не було будинків, горби не закривали потойбіччя Хрещатика. Але вони нічого-нічого не бачать, все у місті — не для них. Навіть оці принади для дітей, у будці біля входу на Володимирову гору їм недоступні. Навіть десять копійок для них — розкіш. І так захотілося їм маківників, що почали витрушувати свої кишені, назбирали копійок — і мрія здійснилася. Перемога над долею, а не смак солодкого маківника, нагнала на них зливу веселощів. Сміхами заливалися, — самі не знали, з чого. Дивилися на красу, що підносилася по той бік хрещатицької долини кучерявими садами, музеєм в колонах і тополях, публічною бібліотекою — і все це в пурпурових променях. Як же це п’ять хвилин тому не помічали вони цієї краси? — Невже це справді на місці оцих озій — "дому Ґінзбурґа", "Інституту благородних дівиць" — та було так, як тепер десь на Приорці: хутірці в буйних садах, поховані у бганках узгір’їв, ярів, горбів? — А певно, піди в музей, подивись, — на стінах там висять ґравюри старовинного Києва. І то ж він такий був ще до половини минулого століття. На Подолі було місто та на Печерському, а то — ліс, яри й хутірці. Цариця Елисавета, як приїздила до Києва, любила дивитися із вікна свого палацу в Липках на Андріївську церкву над Подолом… — І де це ти все це повиколупувала? — вже заздрить Васанта.