— У нас і своїх достатньо.
Він пригостив чабана ще одним шматом перепічки, бо його відомості були того варті. Потому свиснув у повітрі нагайкою і кинувся доганяти своїх.
— Чого такий радісний? — поцікавився Менгиз, коли Грицик на повному скаку осмикнув коня біля його воза. — Якісь добрі новини почув?
— Та які в цій глушині можуть бути новини? — ухильно відказав Грицик. — То я просто так…
— Просто так… — Менгиз замріяно усміхнувся. — Ет, молодість, молодість…
Посол Менгиз почувався значно краще. Він навіть пробував сідати на коня. Правда, за кілька поприщ болісна гримаса спотворила його обличчя. і Грицик ледь не на руках доправив його до воза з м’яким духмяним сіном.
Вони подружилися, — як узагалі може подружитися простий нукер з вельможним агою. Менгиз дивувався з розуму та вправності молодого уруса, а коли довідався, що той знає Крим як свої п’ять пальців, — почав ставитися до нього ще приязніше. Годинами згадували вони смарагдове море, найкращі в світі виноградники, гори з кришталевими водоспадами і таким живлющим повітрям, що, вдихнувши його, мимоволі почуваєшся орлом. Та коли Грицик повідав, як одного разу зустрів Менглі-Гірея, обличчя Менгизове посуворішало. Мабуть, шановний ага не дуже любив свого повелителя. І Грицик вирішив цим скористатися.
— Шановний, — якось сказав він. — Ти випадково не брав участі у зимовому поході на Сулу?
— Не мав такого безчестя, — сухо відказав Менгиз.
— Вибач, — схилив голову Грицик. — Я згадав про це тому, що до ясиру було забрано мого чудового друга. Лише за те, що він не прагнув битися. То я б усе віддав, щоб його розшукати.
Погляд Менгизів пом’якшав.
— Він урус?
— Та ні, татарин.
— І ти, урус, шукаєш татарина? — здивовано запитав Менгиз.
— Не тільки шукаю. Я ж, кажу, все віддав би, щоб його визволити.
— Але ж він твій ворог!
— Не ворог він мені.
— Он як… На жаль, про твого друга мені нічого невідомо.
Менгиз відкинувся на сіно. Але Грицик увесь час відчував на собі його уважний, сповнений приязні, погляд.
До Перекопа було вже рукою подати. З кожним днем ставало спекотніше. Вигорілі трави сухо шурхотіли під ногами. Хотілося пити.
По обіді попереду зблиснуло невеличке озеро. і козаки стрімголов кинулися в нього. І так само швидко вернулися назад. У привітному й чарівному на вигляд озері вода виявилася така гірка й солона, що краще б його взагалі не було.
Під вечір їх перехопила татарська сторожа. Старший зі знаком сотника повертів ярлик Менгиза в руках, тоді недовірливим поглядом окинув його супровід.
— А ці до чого? На татарів ніби не дуже схожі.
Менгиз холодно відказав:
— По дорозі до Черкас на мене напали татарські кайсаки. То моя кримська охорона побігла від них, мов зграя наляканих шакалів. І якби не ці уруські батири, до яких ти, шановний, так презирливо ставишся, то бути б мені на іншому світі. А щоб на зворотному шляху кайсаки знову не напали на мене, уруський князь дав свою охорону. І я мав нагоду переконатися, що вона поводиться значно мужніше, ніж кримська.
Сотник спаленів. Кинув уже відверто неприязний погляд на козаків і сказав:
— Чужинцям при зброї вступати в межі Кримського ханства не велено.
— Але ж вони мене супроводжують, — заперечив Менгиз.
— Тут, шановний, небезпеки вже немає, — відрізав сотник. — А вони… Нехай або повертаються назад, або здають зброю. Іншої ради нема і не буде, шановний.
— Мені мій князь наказував провести шановного Менгиза-агу до його дому, — втрутився Грицик. — І я мушу виконати цей наказ.
— Тоді доведеться здавати зброю, — ще раз нагадав сотник. — І ярлик на дозвіл заїжджати до Криму треба мати.
— Маю, — відказав тихо Грицик і показав ярлик, що його дав ще живий тоді Басман-бек. Сотник вражено втупився в ярлик, тоді схилив голову і відступив убік. А Грицик від’їхав до Колотнечі і тихо мовив:
— Отже, так: візьми ось це, — він подав шаблю, — і веди хлопців під Тягиню, до Вирвизуба. А я подамся далі.
— Та ти що? — вигукнув Федір. — Ні, ти собі як хочеш, а я не згоден. Це ж…
Санько поплескав Федора по крутому плечу.
— Маєш слухати, що тобі велить твій порадник, — сказав він. — Чи не так тобі наказував князь?
— Але ж… — знову затявся Колотнеча, проте Грицик відвернувся від нього. Без поспіху витягнув ножа, кілька разів покрутив ним навколо пальця, і запитав сотника:
— А цей кинджал… сподіваюся, він лишиться при мені?
— Шаблю можеш залишити теж, — посмішка не пом’якшила обличчя сотника. — Людям з таким ярликом дорога відкрита скрізь.
Решту шляху сотник ледь не до землі згинався, коли звертався до Грицика. Мабуть, вважав його за якогось значного татарського вивідника.
І все ж Грицик до Бахчисараю не доїхав. У містечку Джурчи, де посол Менгиз вирішив трохи перепочити, Грицик обійшов увесь базар з невільниками, а тоді повернувся і сказав сотникові.
— Маю їхати в інший бік. Служба…
— Так, так, — кивнув сотник. — Розумію.
— Тож, шановний, далі супроводжувати Менгиза-агу маєш ти. А за мною не пропаде…
Він кивнув сотникові, розвернув коня і подався назад до Перекопу. За якихось три поприща звернув на путівець, що вів до Карасубазару. Там, у горах, ще рік тому була одна криївка — для тих, кому невільницький хомут був не до шмиги.
Як він і сподівався, криївка була не порожня. За десяток кроків від замаскованої печери назустріч йому виступило два чоловіки.
— Ти хто? — почав один. Проте усмішка тут же осяяла його сухорляве обличчя.
— Та це ж Дудар! — вигукнув другий.
— Сафар! — і собі вигукнув Грицик. Це був чи не єдиний з тих гірських хлопців, що не подався минулого літа на виручку Швайці, бо лежав з раною в грудях, отриманою в перестрілці з татарськими нукерами.
— То що ж тебе привело сюди? — запитав Сафар після обов’язкового пригощання куснем перепічки з бринзою та кухлем джерельної води.
— Товаришів шукаю, — відказав Грицик. — Їх у неволю погнали. Хочу, щоб ви помогли.
— Допоможемо чим зможемо, — пообіцяв Сафар. — А поки що розказуй, як там і що…
— Почни краще ти, — усміхнувся Грицик. — Дехто з наших вважає, що тут ані живої душі не лишилося.
— Як бачиш, воно не зовсім так, — без посмішки відказав Сафар.
Цілу ніч просиділи вони перед крихітним вогнищем. Вітер тонко попискував десь угорі. Перед входом до печери походжав вартовий. Усе було як і минулого літа. І все було зовсім інакше.
Під ранок, коли Грицик сідлав коня, Сафар сказав:
— Не турбуйся. Якщо тільки розшукаємо Хасанові сліди — дамо знати, а вдасться визволити — переховаємо в себе. І скажи Швайці, що ми не забули про нього…
У ҐЬОЗЛОВІ
Коли зійшло сонце, Грицик знову опинився на рівнині і взяв напрямок на Ґьозлів. Сонце припікало дедалі нещадніше. Поодинокі отари ховалися від нього в затінку миршавих деревець. І лише далеко на обрії невтомно миготіли звиклі до всього дикі коні-тарпани.
За першими ґьозлівськими шатрами він звернув туди, де його знали як свого, — до мазанки муляра Гуркана, що рік тому очолював тутешніх змовників. Мазанка була зруйнована — схоже, таємна служба дізналася, чим займався Гуркан. Тож зупинятися чи розпитувати про подальшу долю його сім’ї не було сенсу…
Грицик повільно, мов на прогулянці, рушив курною вулицею далі. Зненацька за його спиною пролунало ледь чутне:
— Дудар?
Грицик озирнувся. Біля воріт, які він щойно проминув, стояв молоденький, ще й вуса не посіялися, татарчук.
— Ви мене не впізнаєте? — запитав він.
Грицик придивився.
— Масар?
Обличчя хлопчини на мить осяяла усмішка.
Атож, це був Масар. Грицик запам’ятав його, коли минулого літа зупинявся в Гуркана. З раннього ранку хлопчина крутився біля цих же воріт, чекаючи на появу Гурканової доньки Зульфії. А коли та виходила на вулицю, Масар червонів і завмирав, наче перетворювався на стовп. А Зульфія проходила повз нього з таким виглядом, наче його взагалі не існувало на світі. Проте варто було хлопчині не з’явитися бодай день, як дівчинка місця собі не знаходила. До Грицика Масар вітався ще здалеку, бо вважав усіх, хто знався із Зульфією, людьми з недосяжного світу.
І ось вони зустрілися знову. Грицик зістрибнув з коня, підійшов до хлопчини.
— Хотів би тебе дещо розпитати, — почав він. — Я щойно проїжджав повз руїни Гурканової хати… Ти не знаєш, що сталося з його ріднею?
Нараз Масарове обличчя пересмикнула судома, в очах спалахнув такий біль і відчай, що Грицикові аж замлоїло під грудьми.
— Вони… нікого немає, — над силу мовив Масар.
— Як це? — запитав Грицик, відчуваючи, як у ньому все холоне. Утім, хіба варто чекати іншого? Усе йде як заведено: дорослі б’ються, а страждають від цього беззахисні люди. — Ану, ходімо побалакаємо…
Їх схопили на третій день потому, як батько Зульфії кудись щез. У Ґьозлові подейкували, ніби він подався виручати якогось уруського вивідника Швайку. Увірвалися, схопили матір Зульфії, схопили саму Зульфію. Дівчинці заламали руки, і що голосніше вона благала про допомогу, то більше веселилися ті, хто її схопив. А потім їх повели кудись. Кажуть, на невільницький базар. Він, Масар, одразу побіг туди, проте їх там не було…
— Як же ти тепер? — запитав Грицик.
Масар із зусиллям проковтнув слину.
— А ніяк, — сказав він. — Батько минулої осені втопився, а я… тепер теж рибалю… — на його тонкій хлоп’ячій шиї забігав борлак. — А ти… її батькові був справжній товариш?
— Так, — твердо відказав Грицик. Щось йому підказувало, що перед цим хлопцем критися не варто. — Так, я йому був справжній товариш.
— А що з ним, ти не знаєш?
— Він загинув, — відказав Грицик.
Масар стиснув кулаки так, аж захрускотіли суглоби.
— А я його стільки шукав… — ледь чутно проше потів він.
— Навіщо?
— Щоб бути… разом з ним.
Нараз Масар випростався і, дивлячись в очі Грицикові, з викликом мовив:
— Я вже одного з тих, хто схопив Зульфію, порішив…
— Ти? — Грицик недовірливо окинув його худеньку постать.
Масар кивнув.
— Ага. Підстеріг, коли він повертався з Джурчи. Стріла вцілила йому в око.
— Он як… — сповільна мовив Грицик. — І коли це трапилось?
— Позавчора. Зараз вони шукають, хто його встрелив.
— А що буде, коли тебе знайдуть?
Масар пересмикнув плечем.
— Він її мучив найбільше.
— Зрозуміло… — по довгій паузі мовив Грицик. — А ти хоч розумієш, що залишатися тут — для тебе вірна смерть?
Ледь помітна зморшка пролягла між Масаровими бровами.
— Я оце збирався на човні дістатися Дніпра, — сказав він.
— Навіщо?
— Кажуть, десь там засіли ті, хто був з дядьком Гурканом.