Одержавши цього наказа, Зелений негайно виїхав до командуючого фронтом, який зупинився в Міській Думі, аби той дозволив йому перейти на Лівий беріг Дніпра. Генерал дякував йому "за допомогу" і, разом "з тим" застерігав його від яких-би не було дальших виступів.
— Охорона міста в моїх руках, а ви до ранку вийдіть собі до Боярки і там чекайте на мої роспорядженння, — сказав ґенерал.
— Так! Я вийти можу, але люди можуть відмовитися виконати мої накази! — пробував Зелений поставити всю справу на иншу площину.
Ґенерал нервово поморщився і сухо промовив:
— Наказую вам зробити це в порядку дісципліни!... Маємо почати з білими переговори, а присутність в місті обірваних повстанців компромітуватиме армію...
— Не знаю, — сказав Зелений, — на скільки ви тепер певні в собі, але говорити так про повстанців після того, що вони сьогодня зробили, вам все-ж таки не годилося-б...
Ґенерал, почервонівши весь, схопився з крісла і в злости, сухо промовив:
— Ну, здається, досить того, що сказав... — Турбуюся не за свою справу, а за загальну... Роблю, як мені велять і йти проти наказів Головної Команди не можу...
Хто знає, чкм-би скінчилася ця розмова Зеленого з ґенералом, як би так не зявився Проць.
— Пане отамане! — крикнув він ще з порога. — Супоню вбито!...
Як припечений роспаленим залізом, метнувся Зелений до нього:
— Не може бути!...
— Тільки-що принесли до штабу його трупа...
— Найкращого товариша пожертвували для Київа, а ви... — повернувся Зелений до ґенерала і не скінчив.
Махнув рукою:
— Що там!... Ходім!...
...Йшли великими гуртами, без усякого порядку. Стомлені й знесилені, пленталися як могли і тільки одні Трипільці старалися бути бадьорими...
Зелений, як ніч темна, понуро їхав на коні між Процем та Ґонтаренком і не відзивався до них ні одним словом.
— Цього вже я ніяк не сподівався, щоб робітники так розгнівалися на нас, що й трупа Супові не віддали нам! — говорив Проць.
— Бо ніхто з робітників не думав, що ми здамося на керунок якогось там ґенерала!... — відповів Ґонтаренко.
Зелений кашельнув і, наче сам до себе, промовив:
— Ось воно, яблуко роздору! Ось воно! З нас-же й починається...
Під Жулянами стали на спочинок. Дивилися, як світало і як в передранковій млі голосно грюкали за Дніпром важкі гармати білих.
Зелений довго прислухався до того грюкоту, а потім звів до неба очі і голосно промовив:
— Будьте прокляті ви всі, що жадаєте крові! Знайте, що коли не Бог, так сам народ скарає вас і тинятиметеся ви по широкому світу доти, доки не погинете десь під чужими плотами...
Повстанці слухали і таємничо мовчали. Дивилися в бік Київа і нерозуміли самі, що було, що є і що буде...
— Більше вже такого здвигу ніколи не буде... — говорив хтось, лягаючи під кущем спати.
9. СУМНІ ДНІ.
Бувають моменти, коли людина живе і не чує життя. Ходить і сама не знає — де, робить, і сама не знає — що, а слухається тієї таємничої сили, яка сидить десь у глибні душі і звідти керує всіми рухами. Людина часто здається звичайною, як і завжди, а в дійсности вона вже зовсім не та. Так буває з людьми надто чулого серця, коли вони тратять щось надзвичайно рідне й дороге. Такі люде часто здатні на страшні злочинства і на найбільші героїчні діла, роблячи їх майже несвідомо, по натхненню наче.
В такім стані знаходився й Зелений. Відступ з Київа, смерть Супоні і нарешті нова війна з білими, це все разом зробило на нього таке величезне вражіння, так глибоко порушило його душу, що якийсь час він здавався майже божевільним. Бо чи не божевіллям, справді, був його самостійний виступ проти білих у той час, як тільки прийшли вісти про те, що вони нахрапом увійшли в Київ і вигнали звідти ґенерала Кравчика, обезброївши при тій нагоді цілий курінь Січових Стрільців? Білі до того часу встигли вже зайняти Черкаси і просунутися на Умань, намагаючись звідти вдарити на Козятин, Уряд Республіки і Головна Команда провадили якійсь переговори, а на положення фронту майже не звертали ніякої уваги. І тут Зелений не витримав. Серед ночі забрав усіх своїх хлопців і, як ураган налетів в білих на дорозі між Хвастовом та Білою Церквою. Добре були озброєні білі, але не мали й десятої частини того завзяття, що мали навіть червоні. Розбив і погнав їх геть аж до самого Уманя. Даремне головна команда наказувала йому припинити свою сепаратну діяльність і повернутися до Жулян. Не слухався, бо відчував, що не втримають вони не тільки Жулян, але й самого Хвастова і кидався по всій Київщині, не чуючи нічого і ні нащо не звертаючи уваги. В боротьбі коло свого рідного Трипілля мало не загинув. Сам пішов на розвідку і попався в полон. Штовхали кулаками і кричали:
— Ти наверно із шайкі Зельонаво, прізнавайся!..
Удавав дурника, але не повірили. Надто вже незвичайне було його лице. Зачинили в клуню і двох вартових приставили. Чекали на якогось там "начальника". Розумів, що тут йому й кінець, бо жорстокість білих жахала навіть червоних. Виждав хвилинку, коли вартові на щось там задивилися, підкрався, вдарив одного кулаком межи очі, а в другого вихопив з рук карабіна і тільки його бачили... Знайомими городами добіг до дніпрових мочарів і цілий день переховувався в очереті. Як смеркло, вернувся до своїх, а в півночі вже "судив" самого "начальника" білих...
Маруся захорала з перевтоми і сиділа тихо в дома. Намовляла його "покаятися" і повернутися до "мирного" життя, але він тільки головою скрунув:
— Мирного життя, кажеш?... А хто-ж його нам дасть?...
Більше не вмовляв і не переконував її, а тільки відчув у собі щось таке чудне до неї, що межувало із зненавистю і чого ніяк не міг назвати любовю. Так і пішов від неї. Але тільки пішов, як відчув себе страшно самотнім і захотів плакати. Ходив на могилу замученої ворогами матері і дивне диво, ні одна сльозина не впала на її могилу. Натомісць, збудилися спогади минулого і лице матері якось дивно зєднувалося в одно ціле з лицем Онуфрієнка, дядька Пилипа і Супоні.
— Ні, так не може бути!... Не може бути так далі! — скреготав зубами на самоті від внутрішнього болю і зявлявся перед товариством повний енерґії і пекельного завзяття.
— Гуляйте, хлопці! За труди належиться заплата! — говорив він після вдалого бою.
І хлопці гуляли, чого ніколи не було ранійш. Захоплювали місто, де сиділи білі, нищили його, як і слідувало. Брали з міщан "контрибуції" і казали:
— Це вам за вєру, царя і отєчество, чортячі виродки!...
— Міста мусять згинути, бо вони чужі й ворожі для нас! — Писав Зелений до ґенерала, командуючого фронтом, а той здивовано знизував тільки плечами і посилав до Головної Команди довгі доклади, які нагадували собою справяші доноси, про "самовільного Зеленого".
Цей-же ґенерал старався представити його Головній Комаді, як небезпечного чоловіка, бунтовщика, анархиста, який з дня на день може піти до послуг червоних і радив його приборкати. Були навіть деякі спроби в напрямі приборкання", але вони кінчалися повною невдачою. Десь там ґенерал дав накази якомусь стрілецькому полковникові обеззброїти Зеленовський загін, але послані стрільці, як один чоловік, пристали до того загону і не вернулися навіть після гострого наказу самого ґенерала. Ґенерал дивився на вчинок стрільців, як на звичайне дезертирство і обвинувачував Зеленого в дезорґанізації армії.
Зелений не оправдувався навіть. Він спокійно вислухував те все, що говорилося про нього в штабі ґенерала і штабі Головної Команди і завжди говорив одно й те саме:
— Руїнники!... Хочуть щось зробити для народу, а самі цураються його... А що вони зі мною зробили?...
Останні події дійсно богато дечого змінили в характері повстанчої орґанізації і підірвали до неї те безмежне довірря, яким вони користувалася серед народніх мас. Правда, непорушно стояли на свому місці всі Трипільці, кріпилися Половчанці, трималися ще дві — три тисячі тих, що пристали до Зеленого ще до наступу на Умань, але всі инші стали розлазитися на всі сторони. Одні верталися до дому, бо "озимина не засіяна", другі йшли до Ангела, або до Соколовського, бо "там кождий гроші має", треті тяглися в реґулярний Запоріжський корпус, де "всі полу чають нове обмундуровання" і командує бувший повстанчий полковник Волохатий, який "з ґенералами сам ґенералом здається"...
Сумно дивився на це все Зелений і нічого не міг зробити з цим руїнним зявищем, хоч знав добре причини його повстання. Знав добре, як позбутися цього, але бачив навколо себе одну жадобу наживи і рознузданність хотіння, з чим годі було боротися в той час, як навколо все тісніше й тісніше робилось коло ворогів.
Дивився очами самого народу:
— Всі воюють, всі грабують та руйнують, а нам то що з того?...
— Нам земля і воля потрібна, а не ґенерали! — казали йому в знайомих селах, куди він приходив за харчами. — Скажи нам тепер, з ким ти йдеш і куди нас ведеш?!...
Гіркий йому був той кусок хліба і вже на другім місяці своєї безупинної боротьби, як на тили Київської армії впали червоні, що були оточені коло Одеси і пробивалися на північ, він врятував становище армії, давши їй змогу спокійно відійти до Козятина і тут-же сам прилучився до неї.
Пробуваючи в Козятині, гадав дати невеличкий відпочинок своїм стомленім хлопцям, маючи певний намір перенестися знову на свої рідні місця до Трипілля, де лекше можна буде перебути осінь і пережити зіму, заки знову весна забренить. Але тут, наперекір його волі, наказами Головної Команди його повстанців причислювали до рядів реґулярного війська, що цілком вищило його пляни дальшої боротьби. — Він мав стати, звичайним полковником, який робить усе в певний час після наказів з гори і це було більше, ніж смішно.
Доручивши всі справи Ґонтаренкові, він поїхав до Головної Команди за відповідними поясненнями. Їхав окремим купе, "як пан який" і, дивлячись на осінні поля з пустельними стернями, думав про те становище, в якому опинилася вся справа боротьби. Всі свої надії, як на самого Бога, складав на Головнокомандуючого, бо знав його добре, як такого-ж сина ріллі і вірив, що той зрозуміє його скорше всіх ґенералів, які тісним колом оточили його звідусіль і так відділили від народу і відірвали від самого ґрунту.
Головнокомандуючий стрінув його привітливо, як брата свого. Одним словом, одною лагідною усмішкою свого нервого і, разом з тим такого мудрого, гладенько виголеного лиця, він розвіяв усі його сумніви і зразу-ж прихилив до себе.