Але надходило літо, й умови нашого існування мали змінитися: я проводив досі свої літа в Житомирі, там збирався й готуватися до вступу в аспірантуру; Іра ж сповістила, що й цього року не збирається порушувати звички до туристичних мандрівок, які в неї тривають місяців зо два: отже, мали на цей час розлучитися. Але ми могли б листуватися: вона писатиме на Київ, головпошту, до запитання, а я, поки певної адреси не матиму, писатиму відповіді, але не відсилаючи, однак запечатуючи в конверти, які потім їй і передам.
— А навіщо запечатувати? — здивувався я.
— Щоб не було самоцензури згодом, — засміялася. — Бо людина сьогодні така, завтра інша, а ти мені цікавий у змінності, а не в застиглості. Я сама змінна, така ж буду в листах, отож хочу рівних можливостей.
— Що ж, — згодився я. — Рація є. Але коли говорити про рівні можливості, то їх у нас нема.
— Тобто?
— Ти знаєш, як мене розшукати, коли що, а я — ні.
— А по-моєму, знаєш достатньо, — сказала, вмить спохмурнівши.
Мав уже досвід у стосунках із нею, тому не наполягав.
— Коли вважаєш, що достатньо, — мовив, — хай буде так. Просто заговорила про рівні можливості. Принаймні телефона міг би мати?
— Улітку мій службовий телефон тобі ні до чого, — сказала. — А в Києві його не маю. Адресу знаєш, але не хотіла б, щоб туди приходив.
— Чому? — спитав навпрямки, хоча того, за внутрішньою настановою, не мав би чинити.
Спохмурніла ще більше.
— Нічого про свої домашні обставини не розказувала, — проказала повільно, ніби витискувала із себе слова, — але одне, найважливіше знаєш: батько — важка людина, а мати хвора, і їй не можна хвилюватися. Отож хай будемо тільки ми: без батьків, дідів і прадідів. Домовилися? Менше пристрастей, а більше любові. Може, щось докладніше оповім у листах.
— Гаразд, — згодився спокійно. — Але як би тебе міг розшукати?
— Не буде в цьому потреби, поки в тобі не розчаруюсь, — жартівливо сказала.
— А коли розчаруєшся?
— То навіщо шукати?
— І це правда, — хитнув я. — А коли щось станеться? Адже розповідала якось, що ледве не втопилася під час своїх блукань.
— Коли б щось сталося, то й пошуки твої ні до чого, — мовила, знову спохмурнівши. — Але будь певний: зі мною нічого не станеться — я живуча. Зрештою, для листування маєш адресу: Головпошта, до запитання. Є й домашня, але туди писати не варто, мати має погану звичку мої листи читати. Сидить відлюдно й шукає розваг. До речі, як це називається, коли читають чужі листи?
— Перлюстрація, — сказав я. — А батько не читає твоїх листів?
— Батько не читає, але мати прочитане йому переповідає. Отож і почала використовувати Головну пошту. І вдома листів не тримаю, а в подруги.
— А подруга їх не перлюструє? — спитав.
— О, їй це ні до чого, бо й так усе про мене знає! — засміялася Іра, а я любив, коли вона сміялася: ставала мила. Отож встав, перейшов до її колоди й обійняв, відтак поцілував у щоку.
— Бідна, бідна Іра, — прошепотів. — Скажи, чому люди псують одне одному існування?
— Бо хочуть, щоб усі були, як вони, — промовила, а я відчув, обнімаючи, що тіло її напружене — мої розпити увіч її непокоїли, чи принаймні не подобалися, бо ступив на заборонене поле, хоча, просто міркуючи: що в тому особливого? Нічого, коли не враховувати нашої ситуації.
Ця жінка не жила простим життям. Я, можливо, також, але моя ускладненість внутрішня, а її зовнішня; я жив складними розмислами, захованими змислами — все, отже, в собі, вона ж — стосунками з іншими людьми — ось у чому найбільша наша відмінність. "І хтозна, — подумав я тоді, — чи не фатальна?"
— Усе буде так, як хочеш, — тепло сказав і повернув її голову, щоби поцілувати у вуста. Але не далася.
— Не досить? — спитала.
— Якщо не досить тобі, — відказав жартома. — Схиляюся перед моєю царицею.
— Мені досить, — мовила зарізко. — І, по-моєму, я для тебе не цариця.
— Чому?
— Бо випитуєш і звідуєш. А підлеглі цариць не допитують і не звідують.
Сказала це зумисно легким тоном, але в такій модуляції, щоб я збагнув: не бажає, аби звідував її й випитував. Але те, що виповіла попри всю скупість, з якою видавала сповіщення про себе, я назвав би інформаційним проривом, осмислити який мені ще належить, але не тепер.
— Сядь на своє місце, — сказала м’яко. — Бо близько мене запалюєшся.
— І це правда! — згодився я, хоч, признатися, був достатньо задоволений і зовсім не розпалювався. Отже, перейшов на своє місце, підкинувши по дорозі у вогнище хмизу, і ми знову сиділи, розділені простором та вогнем, який на якийсь час спалахнув і знову зменшився до малого.
— Люблю це місце, — мрійно сказала Іра. — Нагадує походи й наші посиденьки.
— Отже, стосунки зі мною, — не втримався я, — це для тебе ніби чергова туристична мандрівка?
— Може, й так, — згодилася. — Але триває довше, ніж усі попередні. Зрештою, коли заходиш у стосунки з іншою людиною, — це завжди мандрівка.
— Але будь-яка мандрівка швидко кінчається, — зазначив я, бо її признання не могло мені подобатися. — Коли ж триває, то переростає з мандрів у мандроване життя.
— На жаль, усе кінчається, — сказала Іра, пильно на мене дивлячись і усміхаючись однією зі своїх чарівливих усмішок. — Але той, хто спраглий життя, про смерть не думає.
Дивився на неї також, цієї миті вона мені подобалася, ба якось дивно хвилювала.
— Знаєш, що найпрекрасніше в мандрівках, — сказала тим-таки замріяним голосом. — Сходяться люди інколи тільки частково знайомі, живуть разом удень і вночі, разом переборюють труднощі й недогоди, аж часом здається, що ніщо їх не розлучить. А коли повертаються до своїх домівок, то відразу ж забувають одне про одного, за поодинокими винятками, звичайно, і починають жити кожен окремим життям. І це майже завжди.
— Що ж у цьому прекрасного?
— А те, — сказала вона, — що не встигають одне одному набриднути чи й остогиднути, а отже, й зненавидіти.
Був уражений, адже говорила, за визначенням моєї господині, як стовідсоткова "дівка", а не цнотлива панна, для якої шлюб — святощі, як писав згаданий тут кілька разів Станіслав Оріховський: "Що святішого, що міцнішого може бути, ніж непорушний священний союз чоловіка і жінки?" А чи ж такої дружини собі хочу? Хай мій ідеал старомодний, але чомусь завжди був певний, що такий тип жінки не зник серед моїх ровесниць, жінки — охоронниці домашнього вогнища і святого союзу, живий приклад цього — моя господиня, але вона людина епохи минулої.
І тут відчув на собі пильний Ірин погляд.
— Що, вразила тебе? — спитала, мило всміхаючись. — Не вір мені, це я тебе взяла на спитування. Побудь і ти піддослідною комахою.
27
Мій принагідний читач може помітити, що я й справді поводжуся, як слідчий у детективному романі, адже після кожного подієвого епізоду подаю найдокладніше його тлумачення, намагаючись розплутати цю найбільшу головоломку мого життя, яке бачу в образі надскладного ребусного, за моїм визначенням, хоч таких практично не створюють, кросворда. Так воно, зрештою, і є. Але в детективах здебільшого йдеться про вбивства, і вони назагал є двох ґатунків: в одному вбивця залишається невідомий аж до кінця, а підозра кладеться на непричетних — відвідний маневр; а в другому вбивця визначається відразу, а всі дії детектива спрямовано на те, щоб його викрити, бо він вельми хитро вбивство замасковує. Я пішов цим останнім шляхом і обвинувачую ту жінку в убивстві, але не фізичному (бо жертва — це я і залишаюся й досі, на схилі літ, здоровим і неушкодженим, коли не рахувати типових старечих хвороб, до яких обвинувачена не має жодного стосунку), а духовному, тобто вона вбила в мені можливість виконати біологічне призначення. Відтак убивця не приховується, а я, як детектив, намагаюся лише збагнути її вину, коли вона й справді є, і зрозуміти причини, що до того спонукали. Отже, коли цей скрипт — детективний твір, то інтелектуальний, а не класичного зразка. Чому мені потрібно це збагнути і зрозуміти? Адже цим нічого не зміню й не поправлю. Чи не тому, щоб зняти почуття вини із себе й перекласти її на іншу людину, а тим підживити власного егоїзма, тобто звільнитись од моральних гризот? Не відаю, але в цій історії я йшов до об’єкта, який і вчинив духовне вбивство, щиродушно, з цілком серйозними намірами і нічого лихого супроти неї не замислював. Зрештою, міг би заспокоїтися й так: рід мій через мою безженність та бездітність не вигасав, мій брат із його щедрою та простодушною половиною пустили у світ аж четверо нащадків і всіх хлопців, які, поодружувавшись також без жодних проблем, наділили своїх батьків дванадцятьма онуками, деякі під кінець століття попідростали так, що самі вже почали молодечі любовні ігри, отже, брат мав усі підстави дожити до правнуків, а це значить, що любов його була зовсім іншого ґатунку, як у мене з Ірою: з батьками, дідами, прадідами, отже, в дереві життя, а не відрізалася від того дерева. А всі відрізані гілки, як відомо, приречені на всихання, отже, те, що я, як родова гілка, всох, стало й моєю виною, бо я тоді пристав на того принципа, щоб любитися без батьків, дідів і т. д., а ще й дав клятву на неревнивість, тобто любов моя стала туристська, не в домі і задля творення дому, а в лісі при вогнищі, через що і признав, що любов ота — тільки прогулянкова мандрівка, з чим Іра згодилася, бо тільки такі стосунки й визнавала: любов без родового дерева, любов без даху над головою, і найпрекрасніше для неї було те, що в поході така любов ще триває, а коли учасники променаду, сказала вона, повертаються додому, то відразу забувають одне про одного й починають жити відчуженим життям. Правда, вона це подання заперечила, назвавши його спитуванням мене, але переконаний, що таке ставлення до любові справді мала. Було й спитування: чи й мені такі думки близькі? Але мені такі думки близькі не були, отож Іра в певний спосіб у мені розчарувалася. І цей висновок був би правильний, коли б, прагнучи відрізатися від родового дерева, вона від нього відрізатися змогла, — нас не так з’єднувала, як роз’єднувала історія наших батьків. Ось та справжня сокира, котра розрубала б нашого затягнутого вузла, адже Іра щосили намагалася від’єднати мене від своїх батьків, притому безуспішно.
Остання записана мною в щоденнику розмова принесла додаткову інформацію і щодо її батьків; найбільше мене вразило, що привідкрилися стосунки з матір’ю, а я на той час був майже переконаний, що її мати — Калиновська.