Допевне мав зуб нарушити! — Аж тепер обернувся Сенько з бесідою до Гринька: — Ану, покажи зуби, чи не вилетів котрий?
— Що там зуби? — сказав Гринько. — Напийтеся зо мною пива.
Сенько, не відповідаючи, пустився йти.
— Не хочете? — крикнув йому вслід Гринько. Підніс пляшку вгору, щоб її кинути з розмахом до землі. Але криві пальці не послужили. Пляшка вихопилася з руки й упала легко на пісок. Не збилася. Тоді Гринько зачав її товкти зап'ятком. Потім приповідав: — Отак би я Варвару. Отак її, отак!
Як нагадав собі Варвару, то товк із таким завзяттям, що пляшка трісла.
Ті два обернулися й приглядалися Гриньковій роботі. Потім пішли далі. Сенько говорив:
— Він удає Краньцовського. Д-де тобі, жебраку, рівнятися з паном жонцом. Він пан, а тебе б'є хто не хоче.
З Гриньком уже ніхто не хотів приставати. Всі ним гордили, всі ним помітували. Ніхто не вмів би сказати, з якої причини, хоч усі знали, що якраз відтепер Гринько не належить уже до людського товариства. На ділі ж причина цеї погорди була зовсім зрозуміла. Гринько не належав уже до мужицького стану. Ані господар, ані робітник. Хати не мав і не міг уже мати. Робити не здужав, бо каліка. Ще доки була надія, що ожениться з Варварою, доти люди вважали його собі рівнею. Тепер же, як ця надія пропала, то Гринько, хоч іще мав гроші, та належав уже поміж жебраків. Та й то до жебраків найбільше зненавиджених, бо молодих і злодійкуватих.
— Він удає пана жонцу, — сказав ще раз Сенько. — Учора зайшов собі до Йвана-музики, приніс горілки, пиво, ковбасу та й: "Грай мені", — каже до Йвана. А Йван, не бійся, то також такий, що очима вздрить, то руками озьме, їсть, п'є, гроші від нього туманить та й грає, доки ніхто не видить. А як сусіди дослухалися та й стали зазирати попід вікна, а він Гринька за обшивку — та надвір: "Уступися, жебраку, не паскудь мені хати". Ще й дав йому на дорогу кілька поличників, бо не хотів з своєї охоти вступитися.
Потім розказував Славкові про Краньцовського, як він забавляється в Івана-музики, та й хвалився, що Краньцовський дуже зчаста кінчить у Сенька свій вандер. Пані жонцова все приходить до Сенька забирати свого подруга.
— Дуже він добрий і п-порядний чоловік, — говорив Сенько, — але йому щось пороблено. Як його якась біда причепиться, то водить світами.
— Десь йому мусить бути тепер соромно, — сказав Славко. Боявся, що Краньцовський перед ним стидатиметься за своє п'янство. З такої думки робилося Славкові дуже неприємно.
Сенько подумав трохи. Не знав, що поставить у кращім світлі Краньцовського: чи сором, чи байдужість. Виміркував собі, що для пана краще стидатися п'янства. Тому обізвався до Славка:
— А-а, та певне, що має йому бути соромно. Та-же він баронової син, а то така паскуда з ним сталася цеї ночі, Пив квасне молоко безперестанку, так його палило всередині. А потім уснув такий зморений, а рано коло нього (вибачте за слово) так, як коло малої дитини. Я мусив досвіта бігати ще по ром до корчми, бо не міг витримати. Ще, видко, його час не минув.
Ще перед самим порогом Сенькової хати вагувався Славко, чи йти йому доразу досередини, чи, може, заждати, аж Краньцовський його сам закличе. Дуже було йому ніяково стрітися з Краньцовським, думав, що він так стидатиметься, що й не погляне на Славка. Але Сенько не дав йому дожидатися. Просив досередини.
Славко, схилившись, щоби не вдаритися в одвірок, уступив несміливо до хати. Краньцовський сидів на лаві за столом, а перед ним мала плескатенька пляшечка з ромом, трохи надпита, та й чарка. Волосся на голові побурене, вус один удолину, а другий стирчав догори. Видко було, що вночі приліг його до подушки. Червоні очі й неголене обличчя робили його вигляд якимось страшним.
Устав, як побачив Славка, і досягав головою аж під сволок, бо хата на його зріст занизька. Заговорив до Славка захриплим голосом і здивував своєю мовою Славка не трохи. Бо показалося з його мови, що він не тільки не стидається своєї вандрівки, але, навпаки, чваниться нею. Уважає її за якийсь подвиг. Передовсім сміявся зо Славка, що Славко тоді так хутко втік від нього. Потім хвалився, що за час своєї вандрівки спав усього дві ночі. Зрештою, лиш тілько мав спання, що трохи дрімав у корчмі за столом. Хвалився також тим, що дуже мало їв, а найбільше намагав напитками. За найбільшу ж свою заслугу вважав те, що пропив усі гроші, які мав при собі, а опріч того, наробив ще чимало довгу. Капелюх, черевики й усю одежу мусив узяти наборг, бо давня була так знівечена, що викинув її до каналу. Дійсно, Славко завважив, що Краньцовський уже не в тім безполім англезі, але в літній, маринарковій одежі, що встиг її вже добре пом'яти, бо спав не роздягаючись.
Розказував іще далі Краньцовський, що теперішня вандрівка одна із слабших. Йому її перебили, тому він її не докінчив. Муситиме незабаром наново її відбувати. Давнішні вандрівки були ліпші. Передторік, пригадує собі, що на одній вандрівці та вийшов із дому в таку пору, що жито ще зеленіло та й стояло на пні. Як же вернув, то воно вже пожовкло та й геть вилягло.
— Зовсім змінилась околиця, — сміявся Краньцовський. — Тямиш, Сеньку?
— А-а ч-чому ж би я не ть-тямив? — образився Сенько. — Таж пан жонца тоді також ночували в мене.
Жалувався Краньцовський, що борода його свербить, бо непідголений. Коли ж Славко заявив готовність принести йому бритву, то він, намість відповіді, налляв собі чарочку рому, простяг трохи руку й показав Славкові. Рука з чаркою трусилась, аж ром вихлюпувався.
— Видите, як делькотить? — казав Краньцовський. — То яке ж моє голення? Я би підрізався.
Потім розповідав Славкові, яку має просьбу до нього. Просить його, щоби пішов до його пані й приготовив її на прихід Краньцовського. Залежить йому передовсім на тім, щоби його жінка не думала зле про нього. Бо він учора довідався, що мав відгороджуватися своїй жінці тоді, як вона приїздила зо Славком до міста. Також довідався, що він мав пускати про жінку якісь сплетні. Отож він дає слово честі, що нічого з того не тямить. Та баби такі дивні люди, що чоловік що ляпне по-п'яному, то вони зараз роблять із того цілі історії. Він удається тепер до Славка з цілим довір'ям, що Славкові вдасться з'єднати собі його жінку.
— Ви любите держатися бабської запаски, — сміявся зо Славка. — А такі мужчини мають послух у жінок. Скоро ви ще не заглагоїте якось моєї жінки, то вже й не знаю, до кого вдатися. Тоді хіба мені вертатися назад на вандер. Чи як кажеш, Сеньку?
Сенько якийсь час кривив лицем, аж укінці всміхнувся. Достоту, якби те обличчя вже забуло та й через те не могло доразу потрапити на сміх.
— Т-та хіба так.
Славко відмовився зробити Краньцовському цю послугу. Казав, що справі не поможе, а радше зашкодить, бо він не вміє з жінками розмовляти. Славко таки не мав сміливості показатися на очі Краньцовській.
— Але ж саме така вдача, як ваша, припадає жінкам найбільше до вподоби, — говорив Краньцовський. — Ви скажіть лиш кілька слів, решту вона собі сама доповість. Уже як я вас прошу зробити мені цю вигоду, то знаю для чого. Адже...
Не міг докінчити своєї мови, така сильна гикавка його напала. Пожовк і дрижав на цілім тілі. Потім сів, ухопив із поспіхом чарку з ромом і випив. Не діждався полегші від одної. Наливав другу. Рука трусилась, а ром виливався на стіл. Випив другу, трохи полегшало. Забув, що мав Славкові сказати. Зате говорив до Сенька:
— Замало одної плящини, мусиш скочити ще по одну. Мені треба цілий день нині потрошки попивати...
— Як треба, то нічо не поможе, — сказав Сенько. Краньцовський не переставав просити Славка. Вже не вимагав від нього нічого більше, як тільки, щоби повідомив його жінку про його поворот із вандрівки. До просьби Краньцовського прилучився й Сенько. Намовляв Славка зробити Краньцовському цю прислугу.
Славкові здавалося спочатку, що ніяким світом не згодиться піти до Краньцовської. Отже-таки вкінці послухав просьби. Найбільше промовила йому до серця Сенькова намова. Не мав своєї волі. Перед котрим чоловіком почував пошану, то не міг опертись його намові. А від часу будови читальні почував пошану до всіх вороницьких мужиків. Іще не розумів, для чого саме, але вважав їх ліпшими від себе. Вже злагодився йти, коли прийшло йому на думку, що це ще зарано. Ніколи так рано не ходив до Краньцовської, через те не мав відваги в непривичній порі показуватися до неї. Пішов би, але в одинадцятій годині, а тепер лиш пів дев'ятої. Краньцовському ж залежало на тім, щоби зараз.
— Але ж не бійтеся, — переконував Славка, — не застанете моєї жінки в негліжу. Вона встає вліті, особливо ж як мене нема дома, найпізніше в шостій годині рано. Тепер буде в кухні, а ви зайдете з другого боку від веранди.
Ще більшого заходу треба було, аніж перше, щоби спонукати Славка піти зараз, негайно, до Краньцовської. Його лякала дуже непривична пора відвідин. Мав таке почування, неначе в незвичайній порі всі мешканці й сам дім Краньцовської та стаються якимись зовсім інакшими, йому не знаними. Врешті вдалося Сенькові намовити його.
Пішов, але лишень через брак волі опертися намові. На ділі ж усе-таки лякався непривичної пори. Дивувався дорогою з поведення Краньцовського. Надіявся застати його засоромленого, а тим часом застав його зовсім удоволеного собою. Славко не міг собі це пояснити. Але потім надумався. Адже в поведенню Краньцовського нема нічого дивного. Кілька разів Славко чув від товаришів хвальбу з того, що вони так запиваються цілими ночами. Кілько разів чванився не один, що він по-п'яному зробив таку й таку дурницю! А навіть його швагер, отець Радович, інакшої розмови з ним не має, як тільки про свої подвиги в нетверезім стані. Чим же різниться Краньцовський від них усіх? Хіба тим, що більше пропиває. Але й вони би стілько пропили, якби мали. Такий погляд, що Краньцовський негодяй, розпустили жінки. Передовсім сама Краньцовська. А звісно, що жінки мають менше образовання від мужчин. От Сенько вважав Краньцовського за порядного чоловіка.
По такім міркуванню постановив Славко взяти Краньцовського в оборону перед його жінкою. Через те набрав відваги зайти до неї.
Але та відвага тривала лиш доти, доки Славко не наблизився до двірських будинків.